Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.

Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...

У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".

― Кого б це так рано? ― поглянув батько на матір ― видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.

І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:

― Хто його знає? Може, Дарка.

Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.

― Заходьте, заходьте, ― мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.

Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.

― Добрий ранок вам, ― вклонилася Люба.

― Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? ― здивувалася мати.

― Я, тіточко, Люба, ― несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.

― А-а! ― одразу ж догадалася мати. ― Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?

― Ні, тіточко, я до вас.

― У тебе до нас є діло? ― здивувався тато і грізно поглянув на мене. ― Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.

― От вічно ви на мене! ― образився я.

― Що ж у тебе, моргухо, до нас? ― підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.

Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.

― Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, ― простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: ― А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.

― Ти дивись, ― розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.

Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.

― Почекай, Ганю, ― лагідно зупинив її батько. ― Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?

― Може, послухаємо їх, Панасе?

― Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, ― погодився батько.

― Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, ― сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. ― Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...

― Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, ― сердечне сказав тато.

А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики... 

Розділ другий 

Цієї ночі я в усіх снах плив на човні ― плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.

Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:

До нас, невістко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама піч хліб пече,
Віник хату мете.

Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.

― І чого воно ще посміхається собі? ― журно говорить мати, думаючи, що я сплю.

― Мабуть, і в снах читає якусь книжку, ― лагідно відповідає тато,

― Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.

― На росі потріскались, на росі і вигояться.

― Хоч би на які постоли розжитись йому, ― жаліє мене мати.

― Хай ногами чує землю, ― так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.

На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:

― Чи добре спали, чи сухими встали?

Я знову кажу: "Ги" ― І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку ― починає мене підхвалювати :

― Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть ― не дрімає.

― А чого ж дрімати біля миски? ― безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.

― Кортить зеленухами оскому набити? ― розгадує тато мій намір.

― Дуже вони мені потрібні! ― і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.

На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.

А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.

― А щоб ви йому виздихали ще до вечора! ― каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.

Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.

― А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? ― аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.

― Та, ― відмахнулася мати рукою.

― Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.

― Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.

― Та що ви?! ― здивувався дядько Микола. ― Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.

І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.

Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.

Не догодила дядечку й нова влада. Це ж раніше були і царі, і князі, і графи, і аж барони, а тепер усі стали товаришами. То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. Щоб вони ще скоріше бігли, не тільки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: