— Не будемо класти ми ціни, шукай, чоловіче, маєтніших купців, — з сумом сказав дідусь.

Але цигану, видно, хотілося поторгуватись. Він жевжикувате повів очима й плечем:

— А все-таки: скільки б ви дали?

— Скільки? Десять карбованців! — одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набік. Це здивувало чоловіка, він підозріло поглянув на кулак і тільки сказав: «Ти диви».

А циган, одразу позлішав, крутнувся і вже через плече кинув необачному покупцеві:

— Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнів: один дорого просить, другий дешево дає.

— От злоязичне сім'я, ще патякає! — дядько Трохим посварився кулаком циганові в спину і вже обережно опустив його донизу.

Ми довго товклися поміж кіньми, але чогось путящого за наші гроші не можна було купити. Нарешті, коли вечір почав падати на село, а хміль зовсім розібрав діда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий і теж п'яненький, у вилисілій шапці селянин. На його довгі вуса напирав червоний, як перчина, ніс, а з щік вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.

— Скільки цей рисак править? — запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапі в зуби. Та люто вищирилась і ледве не відхопила дядькові пальця.

— Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кінь! — повеселішав довговусий, ховаючи від покупців здрібнені і налукавлені хмелем очі.

— Тільки тельбатий цей огонь, наче гітара. То яку йому ціну поклали? — вже обережніше підійшов до шкапи дядько Трохим.

— Усі ваші гроші! — не думаючи, випалив цибань.

— Як це всі? — здивувався дідусь. — Ще ніколи не чув такої дивовижної ціни.

— То чуйте!

— Та він п'яний, і ціна його п'яна, — ледве повернув язика дядько Трохим.

— Я п'яний?! — обурився чоловік. — То ви п'яні, як чопи в сивушних барилах.

— Нікого тут, чоловіче добрий, нема п'яного, — примирливо сказав дідусь. — Ми всі тверезі, й ноги наші, хвалити бога, тримаються землі.

— Авжеж, землі, — погодився цибань і хмільно поторгав землю ногою.

— То скільки ж за вашого коня?

— Усі ваші гроші, усі до копієчки.

— Може, в нас тільки й є, що самі копійки, — засміявся дідусь.

— Не дуріть голови. Я бачу, з ким маю діло, і калитку у вашій кишені теж виджу. — Він навіть тихенько мугикнув: — Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дід хотів було підтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, і сказав:

— Коли так, а не інакше, то залиши, чоловіче добрий, один карбованець на розвод і могорич.

— На розвод? — задумався селянин і поліз рукою до облисілої шапки. — Це можна, бо кожний чоловік повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.

Дід, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнівався і тихцем пробурмотів до дядька Трохима:

— Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кінь, а кобила?

— Та що ви! Отак перебрати? — щиросерде обурився дядько Трохим. — За кого ж ви тоді мене маєте! Я коня за версту по духу чую. Я на конях усі зуби з'їв! Ви хваліть бога і всіх апостолів, що така дурничка трапилась.

Отак за десять карбованців ми розжилися на коня і поїхали додому. А вранці бабуся, яка першою навідалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од сміху:

— Дем'яне, ти вже після вчорашнього хоч трохи проспався?

— Та наче проспався, і в голові не джмелить, — бадьоро відповів дід.

— Справді не джмелить? — ще більше розвеселилась бабуся. — То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?

— Ще й питаєш? Коня! — гордовито відповів дідусь.

— Коня? — припавши до одвірка, щоб не звалитись од сміху, перепитала бабуся. — А чого ж він, твій кінь, за одну-однісіньку ніч кобилою став?

— Ти що мелеш, стара!? — ошелешено запитав дід. — Як же кінь може стати кобилою?

— Піди подивись!

Ми всі четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дідусь вивів звідти вчорашнього коня, який сьогодні, на тверезі очі, чогось став кобилою.

— То що ти, Дем'яне, скажеш на це? — бабуся почала рукою витирати сльози сміху.

— Обмінна! — тільки й вимовив дідусь, і тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама і я.

— А він же казав, що всі зуби з'їв на конях! Прийде — утоплю! — грізно поглянув дідусь у той бік, де жив дядько Трохим, і присоромлено пішов майструвати в катрагу.

Дядько Трохим після цього довго обминав наше подвір'я. А потім, якось врозтіч поставивши очі, прийшов до хати з хлібом під рукою і пляшкою в кишені.

— Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! — одразу підсік його дідусь.

— Тут діло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам… Тут, бачите, діло… — В дядька Трохима язик тепер так чіплявся за зуби, а слова так поводились, що годі було щось толком зрозуміти. Він довго, невиразно і хитромудре звалював усю провину на бідолашну голотину долю, якій чорт не вигрібає червінців, а лише капостить.

— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпіла бабуся. — Таких мимрачів гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглузділи обоє.

— І вона трохи винна, хіба ж я що? Я нічого такого й не кажу, але доля теж свої колінця викидає. Чого б їй було не підійти до нас?

— Тоді не те що долі, а й тверезій людині не можна було підійти до таких чопів! — засміялась бабуня.

Посміхнувся і дядько Трохим, що до цього сидів наче в розсолі.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось із того, що мати кинулась до печі, а дід у глиняні з квітами чарки розлив нежурницю. І вже незабаром він почав наспівувати про дівчину, яка продала курку, щоб купити козакові люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жіноцтвом і все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволі, але веселіше. Дядько Трохим не любив швидко ні говорити, ні працювати. Навіть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березі, він, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очі, благальне протягнув:

— Рятуй мою душу, Трохиме… Сто карбованців дам.

— А якими грішми: сріблом-золотом чи папір'ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

— Різними, Трохиме, — вичавив скупій.

Дядько Трохим врятував нашого свічкогаса, але ні срібла-золота, ні паперових грошей від нього не дочекався, бо тоді титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобіт. От аби він ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобіт…

До нашої кобили одразу ж влипло прізвисько Обмінна, а мені довелося пасти її і приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим воринням, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна віяста метлиця. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці.

На другій половині огорожі стояли у вбогих дідівських шапках старі дуплянки й з десяток вуликів, а до них тулився свіженький курінь. Я зіскакую з коняки й раптом завмираю на зазіленій дорозі: попід тим краєм вориння, на яке густолісся кинуло тіні, співаючи, майнула жіноча постать. Накинута на її плечі квітчаста хустина, піднесені вгору руки й некваплива хода нагадали мені ранкові слова матері. Може, це й справді не жінка, а саме літо йде собі загородами, лісами і, співаючи, нахиляється до суничників і грибовищ, підіймає руки до плодючого дерева?

Жіноча постать зникає у лісі, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось сліду. Біля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далі хтось розбризкав по траві суниці, а за воринням на білій черешні соковите рожевіють ягоди. Мені, може, ще довго довелося б розмірковувати про те, хто пройшов попід лісом, але збоку забринів легенький сміх.