— Як невільників? — повторюю я.

— Якби не замикав, то я крадькома із самого вогню винесла б тобі… От горенько, та й годі! І чим тільки пособити моєму Михайлику?… Правда ж, ти мій? — Уже веселіють очі, уста і всі три ямки Мар'яни.

Я ніяковію, не знаю, що сказати, і перестуцаю з ноги на ногу.

— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радість попу чи попаді.

Мар'яна, сміючись, хапає мене за руку, і ми вже навзаводи біжимо до просторої попівської кухні. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лаві попискує тістом забучавлена діжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всередині прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лілеях, посуди пундики, посилані справжнім цукром, і почала запихати в мою торбину.

— Потім з'їсиш собі. Смачні — сама пекла, сама й хвалю! І почекай мене одну хвилинку.

Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, і одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радісна, крутнулась на місці, — цього тільки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спідниці.

— Вас тільки й бракувало мені! — Мар'яна обережно вигойднула причеп у запічок і тоді стала переді мною. — Михайлику — вкрала!

— Що? — холону від радісного здогаду.

— Ось! — дівчина напівобертається, дістає з пазухи книгу в крамних палітурках, урочисто подає мені, а очима пантрує на двері. — Хай попошукають тепер її!

— Спасибі, Мар'янко, велике спасибі, — беру книгу, не знаючи, як і де її заховати.

— Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, — зітхає наймичка, махає рукою перед очима, наче відганяє од них печаль, і переводить погляд на книгу. — І за скільки ти можеш її вчитати?

— Та за два дні й прочитаю.

— За два дні? — дивується Мар'яна. — А я, певне, за все життя не вчитала б. І що там тільки пишуть мудрі голови? Прочитай мені, Михайлику, хоч трошки. — Вона, прислухаючись, бере сінешні й покойові двері на клямки, а я розглядаю книгу, і мені мерхне в очах.

— Що таке, Михайлику? — перелякалась Мар'яна. — Ой, це, може, з неподобством? — Дівчина, щось згадавши, шаріє і вишарпує книгу з моїх рук.

— Ти чого, Мар'яно? — потискую в подиві плечима.

— А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? — обережно погортала кілька сторінок.

— Бо вона не по-нашому написана, — беру книгу і дивлюсь на чуже, незрозуміле письмо.

— Не по-нашому? Оце удружила тобі! — похитала головою Мар'яна. — Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як ці книги пишуться? — Вона замислюється, а далі рішучіе: — Ну, ти не смутній! Догнав не догнав, а побігти можна. Підемо зараз до панича і попросимо в нього наську книгу.

І от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революція витурила з якогось київського інституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, підвівся і довго приміряється до мене темним з насмішкуватою вологістю оком, зупиняє його на моїх ногах, і я починаю соромитись їх, брудних, порепаних і подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу і торби, що пропікає мою спину попівськими пундиками із справжнім цукром.

— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарешті, питається попович.

Я чую підступність, насмішку в його запитанні і тихо відповідаю:

— Хочу щось почитати.

— Тепер усі чогось хочуть, навіть ось така дрібнота, — вцюкнув мене словом і пропік очима панич, а далі підняв голос на Мар'яну: — Можеш, дівко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?

— А хто її усю переробить?… Прощавай, Михайлику, — підбадьорює мене очима і високими здивованими бровами. — Панич неодмінно дасть тобі гарну книжку.

Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кімнати і вже з-за напівпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од сміху, але в цей час рівно входить в старому підряснику сивогривий батюшка. З-під його підрясника видно штани, і це мене дуже дивує — чогось досі я й подумати не міг, що попи ходять у штанях.

— Ось, тату, ні сіло ні впало, маємо собі нового читальника, прошу любити і жалувати, — каже батькові син, і вони обоє починають сміятися.

Я печу раки і мовчки стою на одному місці, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятість і гордість змагаються в мені, а до очей зрадливо підкочуються сльози. Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники, а це так заболіло і допекло.

Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грішника, потім панич розчинив широченну шафу, і я побачив перед собою ціле багатство в потемнілому золоті, сріблі, ремінні й звичайних палітурках. Аж не вірилосй, що в однієї людини може бути стільки книжок; бери з них розум і радість і не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарешті, дістав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав попові. Той знизав плечима, здивувався, але нічого не сказав.

— Ось маєш дуже вчену книгу — набирайся розуму. Прочитаєш — принесеш! Тільки не зашмаруй її — перед читанням руки вимивай! — ткнув мені книгу попович.

Якось вичавивши кілька слів, я вибираюся з попівських покоїв. На камінних східцях мої ноги відразу оживають, а від серця й очей відлягає гіркота. Я підстрибую і м'ячем вилітаю із двору. Навздогін лунає сміх поповича, запізніле валування гончаків і старого пса…

— Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовків гналось, чи щось димілось під ногами? — занепокоєно стрічає мене, захеканого, на порозі мати.

Я гордо підіймаю вгору книжку і кажу тільки:

— Бачили?

— Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки ніде собаки не мали спочинку? — мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки і, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.

Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук…

В перші роки після революції страшні нестатки впакували нас у стару дідівську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє підсліпуватих віконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в міжвіконня клала кетяги горобу. Чого в цій хижці було багато, то це диму і цвіркунів.

Оця бісова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво і кілька років без угаву пиляла на своїх цвіркалках, а ночами ордою нишпорила по всіх усюдах. Від неї ми ховали хліб на горищі, а люди нам раяли піти до одного ворожбита, що умів виводити всяку нечисть.

Нескоро батько отягнувся на стару корівчину, яку поставив у засторонку біля хижки. Прокидаючись уночі, я часто чув за стіною глибоке і сумне зітхання, спочатку лякався, а потім знову спокійно засинав. Та недовго побула у нас корівчина. Коли я закінчив сільську чотирирічку, батько вирішив віддати мене в науку до глухого і скаженого шевця, який умів не тільки переводити ремінь, але й знав, як переводити красу і здоров'я своєї великоокої і покірної, як богоматір, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловік жінку не б'є, у неї утроба гниє.

Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі — у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села.

— Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! — гнівався батько. — 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом.