Отто примружив очі так, що лишилась тільки маленька шпаринка, і посміхнувся.

— Гаразд, Роббі, про мене то й візьми…

— Тобі машина потрібна, мабуть, чи не до нового галстука, — підійшовши, спитав Ленц.

— Замовкни, — відказав я, відпихаючи його. Але він не відступився.

— Покажи-но, дитинко! — Він обмацав шовкову тканину. — Чудово! Наше дитинча в амплуа танцюриста! Здається, чи не збираєшся ти на оглядини?

— Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе з цирку! — відповів я.

— Оглядини? — Фердінанд Грау підвів голову. — А чому б йому й не піти на оглядини? — Він ніби ожив, во-вернувся до мене, сказав: — Іди, іди, Роббі, іди спокійненько! У тебе є з чим іти. Адже щоб кохати, треба бути простецьким хлопцем. А ти такий. Бережи свою наївність і простоту. Це — божий дар. Хто його втратить, ніколи вже не набуде.

— Не уболівай надто за цим, — осміхнувся Ленц. — Народитися дурненьким — це хіба сором? Ось умерти таким — це вже хіба щось інше.

— Помовчи, Готфріде. — Грау ніби відкинув його кудись геть одним рухом своєї могутньої лапи. — про тебе мова. Ти ж тиловий романтик. Тебе й не шкода.

— Тобі треба спокійно виговоритись, Фердінанде, — сказав Ленц. — Як виговоришся, то й на душі стане легше.

— Ти шкурник, — промовив Грау, — патетичний шкурник і дезертир.

— А ми всі такі, — всміхнувся Ленц, — ми живемо хіба тільки ілюзіями, живемо в кредит.

— Слушно, — сказав Грау і оглянув нас усіх по черзі з-під своїх кущуватих брів. — Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. — Тоді, звертаючись знову до мене: — Наївність і простота, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть це глупотою. Не ображайся на це. Це не вада, це — хист.

Ленц хотів щось сказати, але Фердінанд вів далі:

— Ти ж розумієш, куди я веду. Простецький характер, не зіпсований скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не здобув би чаші святого Грааля. Тільки дурний перемагає в житті, а розумний бачить всілякі перешкоди, і поки ще до діла, то він уже вагається. У важкі часи наївність і простота — найкоштовніші блага, це — шапка-невидимка, під нею не видко небезпеки, на яку ніби під гіпнозом наражається зарозумілий.

Він випив ковток, подивився на мене своїми великими блакитними очима, що, наче клапоть неба, сяяли на його порізаному зморшками обличчі, а тоді сказав:

— Не жадай знати надміру, Роббі! Чим менше знаєш, тим легше жити. Знання — це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, простоту, глупоту та за те, що з ними переплетене: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож — за славетну глупоту, за втрачений рай!

Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби глибоко занурився в самого себе, в свою сп'янілість. Наче самотній горбок у степу, оповитий неприступною ні для кого тугою. Життя його було знівечене, він знав, що не впорядкує його вже ніколи. Він закопався в своєму великої му ательє, жив з своєю економкою. Жінка вона була з характером, груба, а Грау — навпаки, дарма що був огрядний, — чутливий і нестримний. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було й байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

Хоч я й розумів, що це наслідок сп'яніння, але мені ставало якось моторошно, коли я бачив його таким. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в ательє. А це руйнує людину найшвидше.

По обличчю Грау майнула посмішка. Він втиснув мені бокал у руку.

— Пий, Роббі! Шукай рятунку! Думай про те, що я тобі сказав!

— Добре, Фердінанде, добре…

Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа пластинок з негритянськими піснями, він поставив декілька — про Міссісіпі, про збирачів бавовни, про гарячі задушливі ночі на берегах синіх тропічних річок.

Патріція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що тяглися на цілий квартал і відокремлювалися від вулиці вузенькою смужкою газону. Перед парадним ходом стояв ліхтар. Саме коло нього я й спинив кадилака. Світло мерехтіло, і машина видавалася в ньому якимсь величезним слоном, чорна шкіра якого виблискувала й мінилась.

Я вдосконалив свій костюм: до галстука придбав ще новий капелюх і пару рукавичок, до того ж на мені було ще й демісезонне пальто Ленца, прекрасне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Отак спорядившись, я мав на меті остаточно звести нанівець те перше враження, що я справив тоді на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.

Я посигналив. Зараз потому, немов ракета, спалахнуло освітлення в п'яти вікнах — у сходовій клітці всіх п'яти поверхів. Задзижчав ліфт. Мені було видно, як він плавно спускається вниз, — світла підйомна кліть, що ніби сходить з неба. Патріція Гольман відчинила двері і швидко збігла по сходах. На ній була коротка коричньова хутряна шубка і вузенька коричньова спідничка.

— Галло! — Вона простягла мені руку. — Я така рада, що можу вийти прогулятись. Цілісінький день просиділа вдома.

Мені сподобалось, як вона подає руку — тисне сильніше, ніж можна було б сподіватись. Ненавиджу людей, що подають руку розслаблено, наче мертву рибину.

— Чому ж ви мені раніш про це не сказали? Адже я міг би за вами заїхати ще опівдні.

— Хіба у вас так багато вільного часу?

— Це-то ні… Але я б уже якось звільнився. Вона глибоко зітхнула.

— Чудове повітря! Пахне весною.

— Якщо маєте охоту, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, можна поїхати за місто, у ліс — адже зі мною машина.

Тут я показав на кадилака таким недбайливим жестом, наче б це був якийсь старенький форд.

— Кадилак? — Вона здивовано глянула на мене. — Це ваша машина?

— На сьогоднішній вечір — моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер хочемо зробити на ній грандіозний ґешефт.

Я відчинив дверцята.

— Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» і попоїсти? Як, на вашу думку?

— Попоїсти можна, але чому саме в «Виногроні»? Я остовпіло глянув на дівчину. «Виногроно» був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

— Одверто кажучи, я не знаю нічого іншого. Та думаю, що кадилак нас до чогось зобов'язує… Вона засміялась:

— У «Виногроні» буде безперечно чопорно і нудно. Давайте поїдемо кудись в інше місце!

Я стояв цілком безпорадний — мої серйозні наміри розвіялися, як дим.

— Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, які я знаю, публіка скрізь дещо зухвала. Це — не для вас.

— Чого це ви так думаєте?

— Та видко ж…

Вона кинула на мене швидкий погляд.

— Можна ж, нарешті, спробувати…

— Гаразд.

Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.

— Тоді я маю на меті дещо… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!

— Альфонс — це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді не з лякливих…

— Альфонс — це хазяїн пивнички, хороший приятель Ленца.

— У Ленца, мабуть, приятелі всюди, — сказала вона сміючись.

Я кивнув головою на знак згоди:

— Він швидко заприязнюється. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом…

— Та й справді, — відповіла вона, — це в них хутко вийшло…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов'яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки — підкатані. Руки, як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком лежав напоготові молоток. Пивничка містилася на вигідному місці-поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатою лапою по столику з світлого ялинового дерева.

— Пива? — запитав він.

— Горілки та й закусить… — відповів я.

— А для дами? — спитав Альфонс.

— І дама вип'є чарочку горілки, — сказала Патріція Гольман.

— Здорово, здорово, — промовив Альфонс. — Є бігос — свинячі реберця з квашеною капустою.