— З кадилаком! Він — ваш! — відповів я нахабно.

— Любенький мій! — Одним стрибком вона повисла на шиї булочника.

— Та це ж іще не…

Він намагався відкараскатись від неї і роз'яснити справу. Але вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним по колу, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Я зазирав то через його плече на її хитрувате личко, що підморгувало мені, то через її плече на його голову мучного хробака і обличчя з виразом докору і безсилого протесту.

Нарешті йому пощастило вирватись.

— Ми ще не домовилися остаточно! — відсапувався він.

— Домовились! — сказав я щиро й привітно, — домовились остаточно! Я беруся виторгувати ці п'ятсот марок. Ви сплачуєте за кадилак сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?

— Та звичайно ж! — швидко втрутилася чорнява. — Це ж справді дешево, любенький мій…

— Стоп! — булочник підняв руку.

— Та що це знову з тобою? — насипалась вона на нього. — То ти ніби вже купив машину, то ти знову ніби не хочеш!

— Він хоче, — швидко докинув я своє слівце, — ми вже про все домовилися…

— Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж…

Вона щільно притулилася до нього. Він спробував знову вирватись, але вона притиснула свій огрядний бюст до його руки. Обличчя у булочника стало сердите, але опір його послабшав.

— Форд… — вимовив він.

— Само собою розуміється, він іде в рахунок платні…

— Чотири тисячі марок…

— Колись коштував, так? — приязно запитав я.

— Він іде в рахунок платні за чотири тисячі марок, — твердо заявив булочник. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. — Адже машина майже нова…

— Нова… — сказав я, ніби передражнюючи його, — після такого ремонту…

— Сьогодні вранці ви самі це казали…

— Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За чотири тисячі то ваш форд мусив би мати поршні з чистого золота…

— Чотири тисячі марок, інакше нічого не буде, — вперто, як осел, твердив булочник. До нього повернулася його стара вдача; здавалося, він хотів будь-що взяти реванш за свою попередню розчуленість.

— Тоді — до побачення! — відповів я і звернувся до чорнявої: — Дуже шкодую, шановна пані, але ж я не можу торгувати на збитки. Ми й так нічогісінько не заробляємо на цьому кадилаку, то не можемо ж ми прийняти у платню старого форда за таку високу ціну. Прощавайте!

Вона вхопилася за мене. Очі її кололи іскрами. Потім накинулась на булочника так, що йому одразу забило памороки…

— Ти ж сам сто разів казав, що цей форд нічого вже не вартий! — аж засичала вона під кінець, на очах у неї блищали сльози.

— Дві тисячі марок! — сказав я. — Дві тисячі марок, хоч і це — просто самогубство.

Булочник мовчав.

— Ну, та кажи ж уже щось! Чого ти стоїш і рота не роззявляєш?! — лютувала чорнява.

— Панове, — сказав я, — я піду за кадилаком. Може, ви тим часом обговорите поміж себе цю справу…

Я відчував, що найкраще тепер — втекти. Чорнява доведе мою справу до кінця.

За годину я повернувся вже з кадилаком. Я зараз же побачив, що суперечку розв'язано в найпростіший спосіб. У булочника був обскубаний вигляд, до костюма причепилося йому пір'ячко з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала бюстом і сито, зрадницьки посміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тонка шовкова, щільно прилегла до тіла сукня. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені, мовляв: усе в порядку.

Ми поїхали на спробну їздку. Чорнява зручно уляглася собі на широкому задньому сидінні і невгамовно базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, але вона ще була мені потрібна. Булочник досить меланхолійно сидів коло мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…

Ми під'їхали до його будинку і знову зайшли до квартири. Булочник вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.

— Це ми здорово владнали, правда?

— Атож, — погодився я мимоволі.

— А за це сто марок — мені…

— Ах, ось воно що… — вирвалося в мене.

— У-у, скупий старий цап, — зашепотіла вона по-змовницьки, підійшовши ближче, — а грошей має, як

сміття! Але ж поки в нього щось видереш!… І заповіту не хоче написати. А тоді, звичайно, все піде дітям, а нашій сестрі — дуля! Та й що за приємність мати справу з оцим скандалістом…

Вона підійшла ще ближче, погойдуючи бюстом.

— То я ж зайду завтра до вас у майстерню за цими ста марками… Коли ви там будете? А може, ви самі сюди зайдете? Завтра надвечір я тут буду сама одна… — хихикнула вона.

— Я пришлю вам гроші… — сказав я.

Вона знову захихикала.

— Та принесіть самі… Чи, може, боїтесь?

Вона, мабуть, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…

— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема… Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте… А це отруює життя…

Вона так швидко відсахнулась, що мало не перекинулась через плющове крісло.

Тут саме ввійшов і булочник. Подивився скоса недовірливо на чорняву. Тоді почав лічити мені гроші — готівкою. Лічив він повільно, ніби зволікаючи. Тінь його погойдувалася по трояндових шпалерах кімнати туди й сюди, ніби теж лічила гроші. Виписуючи розписку, я раптом здумав собі, що це вже вдруге сьогодні відбувається таке, тільки на моєму місці був спершу Фердінанд Грау. Хоч у цьому не було нічого особливого, мені видалося це трохи дивним. Я з радістю вирвався на вулицю. Повітря було по-літньому лагідне. Кадилак виблискував біля тротуару.

— Ну, друже, красненько дякую! — сказав я і поплескав його по радіатору. — Повертайся скоріше знову-до нових подвигів!

Над луками іскрився ясний ранок. Ми з Пат сиділи край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з Пат був у дорозі. Ми їхали до моря.

Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в'ючного ішака.

— Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, — сказав я.

— Не розсиплеться; — відповіла Пат.

— Звідки ти знаєш?

— Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.

— Може й так, — погодився я. — Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.

— Він — брат «Карла». Витримає.

— Надто рахітичний брат…

— Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.

Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.

— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат після короткої паузи, — що то за квіти там, біля струмка?

— Анемони, — відповів я, не поглянувши на квіти.

— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.

— Вірно, — погодився я. — Це лугова жеруха…

Вона похитала головою:

— Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.

— Ну, тоді — цикута.

— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.

— Тоді — не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.

Пат засміялась:

— Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.

— Цикута, — сказав я, — мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.

Пат підвела голову:

— Оце здорово! І часто тебе отак питали?

— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин…

Вона сперлася руками на землю:

— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати…

— Не сумуй, — сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.