— Не знаю… — Вона зняла берет. — Мені не спало на думку щось інше…

— Тим краще, що вам тепер ось тут до вподоби. Ми тут буваємо часто. Ввечері ми в цій халабуді наче в себе вдома.

Вона розсміялася.

— Хіба ж це не трагічно?

— Ні, — відповів я. — Цілком по-сучасному.

Фред приніс мені другу чарку. До неї — зелену гаванську сигару.

— Від пана Гаузера.

Валентин з свого кутка помахав рукою і підняв келих,

— 31 липня 17 року, Роббі! — сказав він глухим голосом.

Я кивнув йому і теж підняв чарку.

Він завше мусив пити до когось, я бачив уже, як він часом увечері десь у сільській пивничці пив до місяця або до бузкового куща. При цьому він згадував якийсь певний день з окопного життя, коли саме було дуже тяжко, і був вдячний за те, що ще живе й сидить ось тут.

— Це мій друг, — сказав я дівчині. — Товариш з часів війни. Це єдина з відомих мені людина, яка з великого лиха зуміла зробити своє маленьке щастя. Він не знає, що йому робити з життям, отож і щасливий просто з того, що ще живе.

Вона замислено подивилась на мене. Смуга світла впала навскоси на її чоло і уста.

— Це я можу зрозуміти, — сказала вона. Я підняв очі.

— Не може цього бути. Для цього ви надто молода. Вона посміхнулася. Легенькою посмішкою, що майнула тільки в очах. Обличчя при цьому майже не змінилося, воно тільки стало яснішим, ніби освітлене зсередини.

— Надто молода, — сказала вона, — це вже так говориться. А я вважаю, що надто молодим ніколи не буваєш. Хіба що надто старим.

Я помовчав хвилинку.

— Проти цього можна б заперечувати, — відповів я і зробив знак Фредові, щоб він приніс мені щось винити. Дівчина трималася так впевнено й невимушене, а я відчував себе поруч з нею, мов необтесана колода. Я б залюбки повів легеньку грайливу розмову, отаку доречну розмову, яка звичаєм тоді спадає тобі на думку, коли лишишся на самоті. Ленц умів так, а в мене це завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно твердив про мене, що як співрозмовник я стою десь на рівні секретаря поштового відомства.

На щастя, Фред був хлопець розумний. Замість носити вино маленькими наперстками, він поставив мені одразу добрячу склянку. Отож йому не треба було бігати туди й сюди, і тому не так було помітно, скільки я п'ю. А пити треба було, бо інакше як же позбутися цього задушливо важкого настрою.

— Чи не взяти вам ще мартіні? — запитав я у дівчини.

— А що це ви там п'єте?

— Це — ром…

Вона подивилась на склянку.

— Ви ж це й тоді пили…

— Так, — відповів я, — здебільшого я його й п'ю.

Вона похитала головою.

— Не можу собі уявити, щоб воно було смачне…

— Чи воно смачне, я й сам не знаю. Вона глянула на мене.

— Нащо ж ви його тоді п'єте?

— Ром… — почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку я можу говорити. — Ром не дуже-то розбирають, чи

він добрий, чи ні. Це не просто собі напій, це скоріше друг. Друг, з яким легше жити на світі. Він змінює світ. А для цього ж і п'ють… — Я відсунув склянку. — Але ж чи не замовити мені для вас ще мартіні?

— Краще вже рому, — сказала вона. — Треба ж і мені його покуштувати…

— Гаразд, — відповів я, — але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но «Баккарді-коктейль»! — гукнув я Фредові.

Фред приніс чарки. Він поставив ще й мисочку з соленим мигдалем та підсмаженими кофейними зернами.

— А мою пляшку тут і постав коло мене, — сказав я.

Поступово все прибирало певної форми і звучання. Нерішучість зникла, слова з'явилися самі собою, а я не дуже-то й зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як насувається на мене, охоплює мене велика, м'яка хвиля, як беззмістовні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче виринає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розсувалися, і раптом це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемний бліндаж, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми сиділи заховані, загадково навіяні один одному присмерком часу. Дівчина сиділа, знітившись, на своєму стільці, чужа, таємнича, наче кинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені видавалося, ніби це вже не я, ніби це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони зсувалися, просякаючи в інші, барвистіші сфери, аніж сфера дрібних подій мого власного життя; я знав, що це вже не правда, що це вже фантазія, брехня, але мені було байдуже — правда була безрадісна й сіра, і тільки відблиск і відчування мрій було життям.

У мідяній купелі бару жевріло світло. Час від часу Валентин підіймав свій келих і мурмотів собі якусь дату. За вікнами глухо текла вулиця, сповнена крику хижих птиць — автомашин, її зойки вдиралися до бару, коли хтось розчиняв двері. Це були зойки лайливої, заздрісної, старої жінки.

Було вже темно, коли я одвів Патріцію Гольман додому. Повертався я повільно, раптом відчув себе самотнім і спустошеним, йшов дрібний дощ. Я спинився перед вітриною. Тепер помітив, що випив забагато. Я це ясно відчував, хоч і твердо стояв на ногах.

Раптом мені стало жарко. Я розстебнув пальто і зсунув назад капелюх. Чорти б його взяли — як це воно мене знову так зненацька вхопило? Чого тільки я там їй не наплів? Я не наважувався й подумати про це докладніше. Та де там — я вже й не пам'ятав, що саме говорив, от що найгірше. Тут, на самоті, на холодній вулиці, де гуркотіли автобуси, все здавалось зовсім не таким, як у напівтемному барі. Я кляв себе самого. Гарне враження справив я на дівчину — що й казати! Вона ж усе помітила. Адже вона сама майже нічого не пила. Прощаючись, дівчина якось так дивно на мене подивилася…

Боже ж мій!… Обернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.

— Ну! — розлютовано сказав я.

— Вам повилазило, чи що, ви, солом'яне опудало! — загавкав на мене товстун. Я витріщив на нього очі.

— Людей не бачили, чи що? — захлинався він далі. Саме така зусіріч була мені потрібна.

— Людей безперечно бачив, — сказав я, — але щоб пивні бочки прогулювалися, такого ще не бачив.

Товстун не схаменувся й на секунду. Він спинився, набираючись гніву.

— Знаєте що? — запінився він. — Ідіть до зоопарку! Замріяним кенгуру немає чого робити на вулиці!

Мені стало ясно, що лаятися він уміє добре. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.

— Мандруй далі, недоношений псих, — сказав я і, піднявши урочисто руку, благословив його. Він не звернув уваги на цей виклик.

— Впорскуй собі бетон у голову, зморшкуватий гібрид собаки з мавпою! — прогавкав він.

На це я вилаяв його плоскостопим виродком. Він мене — какаду в клітці, я його — безробітним обмивачем трупів. На це він, уже дещо з пошаною, обізвав мене коров'ячою головою, хворою на рак, а я його тоді, щоб нарешті покласти цьому край, — ходячим кладовищем біфштексів. І раптом його обличчя проясніло, — Кладовище біфштексів — це здорово! — сказав він. — Не знав цього досі. Заведу до свого репертуару! Отож… — Він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені пошани один до одного.

Лайка мене відсвіжила. Але пересердя не минало. Навпаки: чим більш я тверезішав, тим сильнішим воно ставало. Я видавався сам собі мокрою хустиною, з якої тільки-но видушили воду. Але поступово почав сердитись уже не тільки на себе, але й на геть усе, навіть на дівчину. Адже вона спричинилася до того, що я напився. Я підняв комір пальта. Хай думає про мене, що хоче, мені це тепер байдуже, хай одразу знає, з ким має діло. Та нехай все це йде під три чорти — про мене, що сталося, те й сталося. Вдіяти вже нічого не можна було. Та, може, воно так навіть і краще…

Я вернувся назад до бару і тепер уже напився як слід.

Надворі стало тепло і сиро, кілька днів підряд ішов дощ. Потім проясніло, сонце почало припікати, і коли я в п'ятницю рано прийшов до майстерні, то побачив Матільду Штос: вона стояла посеред двору, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.