Мовчить Наливайко. Йому немає діла до бід цього підпанка–невдахи. Він не зазирає наперед, щоб побачити себе в руках ката, перед тисячами очей у яких блищить жадоба крові. Десь попереду, у ридвані, їде Жолкєвський, виїздять на чолі своїх хоругв шляхами притихлої України пани Щасний–Гербурт, Ковачевський, Гурський, Сладкевський, Зембжидовський, Порицький, Пшерембський, Плєснєвський і Улясніцький. О, він не раз бачив страх у їхніх очах. Зовсім не так поглядали вони, коли трусив їх гамани і комори, як поглядають тепер, коли він прикутий до триклятого воза, немов звичайний розбійник. І Северин занурився у згадки, намагаючись там знайти втіху, заховатися за їх широкою ширмою від реалій дня, де він, наче зацькований звір, веде нерівну боротьбу з власним відчаєм…

III

За дверима почувся гуркіт кованих залізом підбор і Северин побачив голову з скуйовдженим чорнявим волоссям.

— Батьку, запорожці приїхали, — видихнув ще до того як забігти до світлиці козачок, зодягнений в червоні китайчаті шаровари і шовкову вишиванку. Він важко відсапувався, рукою притримуючи завелику для нього шаблю. Очі малого відсвічували такою радістю, ніби він довідався про приїзд власних братів.

— До вони? — підхопився Наливайко з–за столу, відкинувши листа, якого саме читав.

— Стали кошем на стріл лука від міських мурів, — скоромовкою відповів джура.

— Скільки? — Северин відчув як швидко почало стукотіти серце у грудях. Він надто багато надій покладав на Січ, надто велику роль призначив братчикам у своїх планах на майбутнє. Джура почухав потилицю.

— Возів півтораста мабуть, ще комонні, багато. Запорізька старшина біля воріт, питає дозволу зайти.

Северин швидко одяг видрову шапку, увінчану пером павича, і широким кроком попрямував до дверей.

Він, тамуючи напруження, проминув сходи високого різьбленого ґанку, виставлені в рядок гармати на міцних дубових лафетах, кілька пустих мажар і діжу поблизу колодязя, біля якої поралися, напуваючи худобу, жінки. Пройшов бруківкою замкового майдану і наблизився до громаддя в'їзної вежі. Ось і ворота. До Наливайка підійшов курінний Щур, якому була доручена охорона замку від колишнього господаря і його пахолків.

— Пане отамане… — почав було він, але Северин змахнув рукою:

— Відчиняй!

— Козаків би зібрати, — не вгавав Щур. — Озброїти…

— Відчиняй, Юхиме, — змахнув чубом Северин. — Вони мені не вороги.

— Панська воля, — знизав плечима Щур.

З важким рипінням відчинилася кована грубим залізом, брама, а в лотках, розташованих всередині надбрамної вежі, заторохкотіли грубезні ланцюги — кілька козаків повільно прокручували чималий коловорот, опускаючи підйомний міст.

Наливайко застиг, вперши руки в боки, під аркою воріт. Уважним поглядом спостерігав за невеликою купою вершників на тому боці рову. Запорожці терпляче очікували, доки дубова рама мосту ляже на гранітну підпірку з їхнього боку рову.

Вигляд прибулих так кричуще промовляв про їх належність до легендарного ордену лицарів, які здавна сиділи в низов'ях Дніпра і наводили страх на великі території південно–східного кутка європейського континенту, що Северин мимоволі замилувався ними. Міцні, широкоплечі, з обличчями темними від засмаги і поглядом схожим на зрізи мушкетних стволів, вони як влиті сиділи в сідлах прудконогих татарських бахматів, чиї гриви мало не торкалися землі, а рондики виблискували золотом галунів і сріблом численних прикрас. Одягнуті в кармазин і шовк, крицю кільчастих панцирів і хутро червоноверхих шапок. Озброєні цяцькованими золотом турецькими шаблями, оздобленими самоцвітами пістолями, крем'яними мушкетами англійських та голландських майстрів, запорожці походили на казкових богатирів Дикого Поля, билини про яких складали ще за часів Руських князів.

Попереду всіх сидів у сідлі, підбоченившись, кремезний козарлюга з довжезними, кольору воронячого крила, вусами. Неквапно пахкотів люлечкою–носогрійкою з коротким череп'яним чубуком. З–під кошлатих брів він похмуро позирав на Северина, мугикаючи собі під ніс щось мало схоже на мелодію.

Нарешті пройшли кілька надзвичайно довгих хвилин і міст з глухим стуком впав перед суворими відвідувачами, запрошуючи їх заїздити до передових укріплень Брацлава. Запорожці торкнули коней і неспішно втяглися у напівтемряву надбрамної вежі. Козак з довгими вусами і люлькою в зубах зупинився перед Наливайком. Дивлячись зверху вниз, пожував губами.

— А що, хіба чекаєш на кого? — запитав у Северина сиплуватим, зірваним у боях голосом кавалериста.

— На добрих людей, — примружився Наливайко.

— І що, трапляються?

— Часом.

Запорожець витягнув з рота згаслу люльку і неквапно витрусив з неї попіл.

— На добрих людей, кажеш…

— На них.

— То ти від них колодами браму підпер?

Северин знизав плечима.

— А добрим людям що? Покличуть — я відчиню. Якщо вони добрі.

— А як ні?

— Чому не відчинити? Тільки, аби їм зле не стало.

Повільно, немов силкуючись, прибулий одяг на обличчя посмішку, більше схожу на оскал лісового сіроманця. Вкрите безліччю великих та дрібних рубців, його обличчя зморщилося, показалися міцні білі зуби, а очі жбурнули швидкі блискавки на Наливайка. Одним стрибком скочив він з коня і завмер перед Северином, розкривши обійми.

— Северине! — загудів мов у діжу.

— Григорію! — розвів руки і Наливайко.

— Ну що стоїш, мов ідол, почоломкаєшся, чи що?

Почоломкалися тричі, навхрест. Запорожець провів рукою по своїм, схожим на гадюку вусам, і озирнувся навкруги.

— Важно! — мовив він. — На біса і ковінька їх матері, як не важно! Ну веди в свої пенати. До речі, а як же ти просто взяв і сів собі в Брацлаві?

Наливайко запрошуючим жестом повів гостей до внутрішнього двору.

— А чому мені, пане Григорію, — говорив він, — не сісти?

— Ну, хоча би тому, що Брацлав центр староства і воєводства… А ти, як мені відомо, не є рейментарем коронного війська.

— Та який в біса рейментар… Так, простий собі чоловік.

— Отже?

— Я не до турка прийшов у Царгород, не до татарина у Бахчисарай. Хіба козак має менше права стати на лежі у Брацлаві, чим, приміром, Замойський з кварцяним військом у Кракові, чи Радзивіл у Вільно?

— Важно! — ще раз протягнув запорожець. — Чутками земля повна. Кажуть, Наливайко оголосив війну шляхті. Тепер бачу це на власні очі. Адже ми у старостинському палаці?

Наливайко засміявся.

— Точно. Ми з паном старостою, тобто шляхтичем Юрієм Струсем тут мали розмову, тож він знайшов найкращим для себе забрати свої бебехи і котитися до бісової матері, доки мої хлопці з нього живого шкіру не здерли.

— Теж важно, — погодився запорожець.

Вони повільно йшли замковим подвір’ям. Прибулий оглядав юрби людей, які займалися різноманітною роботою, козаків на мурах і у вежах, міщан, що поспішали у своїх справах до замку, або навпаки, в направленні міста. Перед ним текло звичайне життя, зовсім не схоже на тихий відчай людей, домівки яких захоплено купою розбійників і горлорізів, як про це кричали у всіх усюдах польські урядники і пахолки Струся.

— Здається, міщанство цілком спокійне і поділяє твою думку щодо леж. Чого не скажеш про шляхтичів, яких ми зустрічали на шляху сюди.

Наливайко різко повернувся до запорожця і показав йому свій величезний кулак.

— Ось де вони в мене! — грізно мовив він. — Шляхта… Плювати я хотів. Вони прийшли на землю козацьку, тож нехай мають козаків над собою, а інакше… Коли вони мають можливість зустрітися з моїми хлоп'ятами, можеш бути певним, вони цінують свій шляхетний гонор значно менше, ніж можливість вшитися геть до дідькової матері! Вони в мене і стації на козацьке військо справно платять, і мені подарунків підносити не забувають.

Запорожець нічого не відповідав. Він досить добре знав Северина Наливайка, щоб бути впевненим — той каже чисту правду. Саме тому він і зголосився очолити січових відчайдухів, які йшли до Наливайка спільно з ним «пустити лядської крові». Проминувши комори і пушкарню, зійшли на ґанок, з якого Северин збіг кілька хвилин тому, щоб особисто привітати старого товариша. На ґанку Наливайко зупинився і щосили свиснув, заклавши до рота пальці так, що в оточуючих позакладало вуха.