— Забагато?! — реготнув тоді Камбіс, узяв обіруч кратер із нерозведеним вином і почав пити просто з вінець. А напившись, обтер вуса та ще не густу бороду й дужче зареготав: — Боги створили вино на радість людям! Що більше я його п'ю, то веселіше стає на серці!

— В царя повинна бути ясна голова, — промовив лідійський раб, та більше нічого не встиг докинути.

Відтак говорив лише Камбіс, голос його був сердитий і насмішкуватий:

— І це мені каже Крез?! — Цар звертався до радників, киваючи головою в його бік: — Коли він такий мудрий, то чому став рабом перського царя? Де його квітуче царство — Лідія? — Відтак він обернувся до Креза й говорив просто йому, натомість тицяючи пальцем кудись на стіну цього єгипетського палацу: — Думаєш, я забув, як ти порадив моєму батькові Курушу воювати з масагетською царицею на її землі? Своєю порадою ти погубив батька!.. — Лоб і щоки Камбіса раптом знову почав заливати багрець. — Але в теперішнього перського царя зараз не стане таких порадників...

Камбіс лапнувся рукою за лук, та після випитого вина рука стала непевна й схибила. Тоді він ухопив бойову сокиру й кинув її туди, де щойно стояв колишній цар Лідії.

Але Креза вже там не було. В світлиці єгипетських фараонів лежали долілиць нажахані царським гнівом Прексасп, Гіштасп, Гаубарува й інші мудрі радники. Крез же скористався з царевої неповороткості й з несподіваною спритністю зник...

— Де тільки та гнучкість у колінах узялася! — вголос тепер подумав Крез. Йому й досі не вірилося, що пощастило втекти від такого молодого здоровила. Невірогідним здавалося й те, що шалений Камбіс подарував йому життя й лише звелів кинути до в'язниці.

— Просто дивина...

Це довго муляло Креза, нарешті він знову звернувся до кованих ще єгипетськими ковалями дверей:

— Як же найсвітліший раптом зглянувся на мене, що звелів кинути сюди?

— Аякже, зглянувся! — передражнив його невидимий перс. — Він звелів одрубати тобі голову! Але наш начальник сказав нам: «Сховаймо його у в'язниці, нехай трохи посидить тут. Бо, бува, найсвітліший скаже: а де мій улюблений радник Крез?» Таке вже траплялося: звелить стяти комусь голову з пліч, а тоді питає: де це він пропав? Отож наш начальник і каже: «Хай посидить отут, а якщо найсвітліший більше про нього не спитає, тоді витягнемо та й уб'ємо».

В'язень раптом змерз у паркій кам'яній кліті. Отже, витягнуть і вб'ють...

— Це діло не мудре, — мовби підтвердив за дверима його думку перс.

— Авжеж, не мудре, — похитав головою ув'язнений раб. — Людину просто народити, а ще простіше вбити. Так було споконвік... — Як тебе звати? — спитав він.

Перс відгукнувся:

— Мітрадат. А ти навіщо питаєш?

Крез мовчки переклав лідійською мовою ім'я перса й надовго замовк. Мітрадатом звали й того волопаса, який урятував од смерті першого перського царя. Покійний Куруш особисто розповідав про це Крезові. Обох Мітрадатів було названо на честь сонячного божества: Мітрою даний...

— То навіщо тобі моє ім'я?

— Хочу помолитися за тебе перед смертю.

— Вона до тебе ще не прийшла. А може, й не прийде так швидко, якщо найсвітліший згадає про тебе й гукне.

— Смерть ходить у кожного за плечима... А ти хіба не чув, що колись був на світі такий Мітрадат, який урятував людину, котра доти ще не була й лише потім стала царем?

— Ти не про найсвітлішого батька Куруша говориш?

— Так, так, — відповів Крез. — А ти будеш Мітрадатом, — сказав по хвилі він, — котрий уб'є людину, яка вже була царем.

Сторож дуже швидко відгукнувся:

— Для перса неспокутний гріх — убити свого царя. А ти був царем чужинським. Спокутувати твою смерть найлегше за все. Бог-отець Ахурамазда за такий «гріх» візьме мене в Сад розваг для блаженних.

Крез мовчав. Марно було говорити з цим сторожем про життя тутешнє й потойбічне. Що більше чужинців уб'є перс, то ближче кружлятиме на тім світі побіля їхнього Ахурамазди. А життя кожному дороге, й персові, й неперсові, сам до себе мовив Крез. Не може такого бути, щоб небожителі любили якийсь народ, а решту ненавиділи. Боги ж на ціле небо одні. Перси кажуть Ахурамазда, греки кажуть на нього Зевс, тут, у Мемфісі, його називають Птахом, а він один... Чого б же він нацьковував тих своїх дітей на інших! Життя кожному смертному дороге, тож і гріх за кожне життя неспокутний.

В'язень махнув безнадійно рукою на перського сторожа, й знову думки його заснувались навколо перського царя. Скількох людей позбавив життя цей навіженець? Про тисячі й тисячі воїв я вже й не кажу, хоча їм теж боліло, коли з рота вилітала душа. Хотів завоювати Ефіопію, а не знав до пуття, де вона, як до неї дістатися. Погнав через піски пустелі всю свою рать, а про харчі та воду геть забувся.

— Чого не спитав у розумніших людей? — непомітно для себе вголос проказав старий в'язень. — Бо не в батька вдався, робив усе на свій розум і смак. А його ж батько завше радився з нами — вислухає, бувало, всіх, а тоді довго все зважує й переважує. Цей же погнав цілу рать через мертві піски.

Спочатку перси поїли всю худобу та коней, потім узялися й за самих себе: кидали жереб і вбивали кожного десятого товариша. Аж тоді Курушів син схаменувся й звелів повертати назад, утративши добру половину війська.

— А скількох буря засипала піском?..

Крез почав підраховувати. Виходило ще тисяч на п'ятдесят. «А хто спокутує їхні мертві душі?» — у думці запитав він.

Розчинилися скреготливі двері, ввійшов сторож і мовчки поставив перед Крезом кухоль води, накритий порепаним коржем з просяного тіста:

— Це тобі наш начальник передав!

Крез не без цікавості придивився до сторожа Мітрадата. «Скільки разів бачив цього вірного царського пса, а ніколи й на гадку не спадало, — подумав Крез, — що саме він укоротить мені віку». В'язень заглянув у вічі персові. З-за дверей Мітрадат виказував холодні байдужі слова, але тепер у його темно-карих очах Крез не помітив тієї жорстокості. Коли ж Мітрадат сів між Крезом і прочиненими дверима й сперся шпакуватим підборіддям на руків'я меча, яке обхопив обома долонями, Крез уже все про нього знав. Коли людині сказати, що приймеш на себе всі її гріхи, від неї можеш вимагати чого завгодно. Очі в неї будуть безневинніші від ягнячих очей, сон її буде сном праведника, хоч хай би вона цілий день точила людську кров. А персів змалку навчали, що всі їхні гріхи в нескінченних війнах перейме на себе їхній цар. Бо цареві таке право дав сам бог Ахурамазда.

«Цей чоловік завтра чи післязавтра мене заріже», — думав Крез, намагаючись роздмухати в собі гнів на царського сторожа, але гніву так і не відчув.

Гнів охопив його трохи згодом, коли знову опинився сам. Він одсунув кухоль з водою та коржем далі від себе, але кухоль несподівано перекинувся й вода розлилась; отоді-то Крез остаточно знетямився. Відчувши, як хочеться йому пити, він роздратовано гукнув:

— Отак і ти однією рукою даєш, а другою забираєш! Кому ти досі зробив добро? Я вже не кажу про недругів чи людей для тебе далеких, але скільки горя завдав ти своїй сім'ї!

За дверима почулося шамотання, в'язень збагнув, що розмовляє сам із собою, відсунувся далі від калюжі на кам'яній підлозі й притих, але гнів його на Камбіса не проходив.

«Мало ти горя завдав своїй сім'ї? — повторив Крез уже мовчки. — Де твій рідний брат Бардья — того достеменно ніхто не знає, кажуть, пропав, а мені здається, ніби й тут не обійшлося без твоєї лихої руки. Ну, а твоя рідна сестра Атосса? Ти взяв її собі дружиною зразу після смерті вашого батька Куруша від масагетського меча. Нам, неперсам, здається гидко — брати жінкою рідну сестру, хоча в персів це дозволено. Хай воно буде на сумлінні ваших жерців. Ну, одружився з Атоссою, то вже бодай живи, але ти не такої вдачі: ти її разом з вашою матір'ю Кассанданою прогнав аж до моїх рідних Сард, а тоді оженився на своїй наймолодшій сестрі Роксані...»

Крез потроху забувся й уже голосно поспитав:

— А де тепер та твоя Роксана?

— Хто? — озвався з-за дверей перс.