- Хто ти? - пролунав звiдти суворий голос.

"Оце так! - аж не повiрив своєму вуху Кадриль. - Труби говорять!"

- Питаю: хто ти? - гучнiше повторив голос.

- Я?

- Так, ти.

- Я... я тут тiльки сховався вiд квiток.

- Сховався вiд квiток... сховався вiд квiток... вiд квiток, - хором повторили тоненькi голоски.

- Гаразд, - похвалив грiзний голос. - Що в тебе є?

- Що в мене є? - знiтився Кадриль. - Є у мене одне вухо... половина вуса... i клубочок ниток. - Вiн обмацав своє прорване хутерце, з-пiд якого тягнулася нитка, i таємну кишеньку iз скарбом: хоч би не вiдняли!

- Ниток... ниток... - повторили голоски.

- Як тебе звати? - промовив голос.

"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" - подумав зайчик i швиденько сказав:

- Мене називають Гарячкою.

- Гарячка... гарячка... гарячка... - пiдхопили голоси.

"Ну й ляпнув - мов справжня гарячка!" - вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

- Розпочати! - наказав грiзний голос.

Щось запихкало, неначе пiдходив паровоз, бухнуло парою!

- Оце... тобi! - плеснув лапами Кадриль.

- Гарячка не пiдходить! - промовив грiзний голос, i все вщухло. - Кажи правду: як твоє iм'я?

- Кадриль, - зiзнався зайчик.

- Розпочати! - почувся наказ.

Тут Кадриль розгледiв, що голос лунає iз здоровенної труби-бурульки i що крiзь її кришталеву стiнку проступає якась невиразна постать.

Похмурi стiни пiдземелля почали розсовуватися, стеля - пiдiйматися; попiд стiнами вишикувалися бронзовi канделябри, а в них горiли свiчки, запiстрiли вiзерунки на паркетi, i на ньому стали кiлька десяткiв пар танцюристiв.

Вони очiкувально дивились на балкон у залi, де перед оркестром виструнчився капельмейстер... Ось вiн пiдняв руку, заграла весела музика, i пари пiшли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бiгли одна за одною; дами грацiозно здiймали руки i з холодною вишуканiстю посмiхалися до своїх кавалерiв. Одна з танцюристок посмiхнулася до Кадриля, бо й вiн сам уже танцював i вибивав блискучими лаковими черевиками, у новiсiнькому фрацi, мережанiй на грудях сорочцi - танцює так, неначе вiн до цього тiльки те й робив, що кадриль танцював! "Хай йому лихо!" - сказав би Твiнас, бачачи, як зайчик грацiозно бере даму за ручку в рукавичцi i знову її вiдпускає, бере, вiдпускає... А як ще дужче здивувався б Твiнас, якби побачив, що дама - Ейнора: з опущеними густими вiями, гордо пiднятою головою i букетиком незабудок бiля декольте бальної сукнi.

- Ейноро, це ти? - здивовано запитав Кадриль.

- Ейноро, це ти? - запитали у своїх дам усi кавалери.

Тiльки тепер помiтив Кадриль, що всi танцюристки такi самiсiнькi, як i його дама, що всi танцюристи - зображення його самого, i у всiх, як i у нього, до лацкана фрака приколото по бiлiй гвоздицi. Квiтiв скрiзь море: попiд стiнами наставлено повнi вази, пiд стелею висять довгi гiрлянди, не кажучи про те, що всi дами, як i Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...

Кадриль сiпнув себе за свою половину вуса - i всi танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку - i всi дами роблять так само. А найдивовижнiше те, що Кадриль сприймає все як належне - наче саме отак, а не iнакше повинно бути. А коли вiн випадково пiдняв на балкон очi, то побачив, що один рукав у диригента телiпається порожнiй, на очах темнi окуляри. Вiн впiзнає Менеса - знову анiтрохи не дивується. Танцювати, тiльки танцювати i танцювати!.. Вiн зовсiм не вiдчуває втоми: навпаки, чим бiльше танцює, тим бiльше в ньому сили й енергiї, тим швидше i легше крутиться, тим йому стає веселiше, - аж голова запаморочилася.

- Кадрилю, - в самому розпалi танцю пролунав той самий голос, але вiн цього разу не грiзний, а швидше ласкавий. - Кадрилю, чи не хотiв би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

- ...танцювати... танцювати... танцювати... - повторюють голоски.

- ...танцювати i чекати, коли ми знову станемо володарями квiтiв... питає далi голос.

- ...володарями... володарями... володарями... - вторять голоски.

- ...жорстоких квiтiв, якi нас перемогли! - закiнчує голос.

Кадриль мимохiть глянув на бiлу гвоздику, що в його лацканi.

- О як менi боляче... - раптом почувся шепiт iз її бiлих пелюсточок.

- Ти допоможеш нам знову перемогти цi жорстокi квiти!.. Ми самi ще не можемо зрушити з мiсця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось вiн над камiном - старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

- А ти на волi, ти можеш бути непереможним, бо ти вiдкрив таємницю пелюстки... - говорить голос.

- ...таємницю... таємницю... таємницю...

- Так, - Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, - я вiдкрив таємницю пелюстки! Я сам!

- ...сам... сам... сам... - тепер i йому почали вторити голоски.

- Я не можу не стогнати, коли менi так болить, - зашепотiла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна бiла пелюстка вiдпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

- Ти допоможеш нам перемогти квiти, - каже голос, - i квiти знову стануть нашими iграшками!

- ...iграшками... iграшками... iграшками...

- Але, - вигукує Кадриль, - я ж сам iграшка!

- Iграшка?! - немов дивується чи не дивується голос. - Якщо ти iграшка, то граймося далi.

- ...граймося далi...

I Кадриль знову танцює, вiн не може не танцювати - немов чужа сила носить його по всiй здоровеннiй залi, i хороше йому, i легко, як нiколи...

Ах, якби цей танок тривав вiчно, щоб вiн нiколи, нiколи, нiколи не кiнчався...

I раптом голос, голос Китички, викрикнув iз гвоздики:

- Кiкiлiс!

Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, срiблястi сяючi трубочки... Кадриль опинився на тому самому мiсцi, недалеко вiд виходу iз пiдземелля, в темрявi; кiнчик смолоскипа вже потух. Тiльки через вхiд вливалося ясно-зелене свiтло. А iз кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи iз кишеньки клубочок.

ПОГОНЯ

Кадриль, мов корок, вилетiв iз пiдземелля надвiр. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленiстю iншi, квiтки повертають до них свiй розпущений цвiт. За далеким пагорбом аж до сяйва бiлiє пара королiвських лiлей... "Невже я так довго пробув у пiдземеллi?! - аж не вiрив собi Кадриль i, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхiвку пагорба, подивився в яр - i весь аж отерп. У цю мить нитка зовсiм розмоталася, випорснула iз кишеньки i кiнець її звився у повiтрi...

"Срiбна шишка" пiдiймалася в повiтря!

Товаришi не дочекалися його, бо довше i чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квiтiв, занепокоєно трiпотiли пелюстки, тремтiли маточки, витягувались... Корабель стрiлою шугнув угору, а пiд ним звивалася павутинка, яку важко й побачити... Так, товаришi зрозумiли план Кадриля, все зробили як слiд - а ось вiн, замiсть того, щоб схопити клубочок i обмотати нитку кругом себе, прогавив i вiдпустив її iз кишеньки, як останнiй роззява... Все, кiнець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття... А може, це були чари?.. Та пiзно про це думати... Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися... Поблизу нього нiчого не було, тiльки та велика квiтка, яка так нiжно пестила маленьку квiточку. Кадриль у вiдчаї притулився до її мiцного стебла i кiлька разiв погладив своєю лапкою, нiжно, пестячись, як ота маленька квiточка.

- Спаси мене, - прошепотiв вiн крiзь сльози, - допоможи менi, зроби чудо! Дивись, он пiдiймається мiй корабель, вiддаляються мої товаришi... спаси мене, благаю тебе!!

Чи йому вiд слiз у очах замерехтiло, чи справдi квiтка похитнулася i нагнулася?

- Адже я там, у пiдземеллi, вiдмовився служити вашим ворогам, вiдмовився зробити вас знову iграшками, вiдмовився у них залишитися! То дозволь менi, дозволь звiдси вирватися до своїх товаришiв, зроби чудо! Вiн знову нiжно й нетерпляче погладив стебло.