- А якщо, - примружив одне око зайчик, - якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?

- I як ви... таке придумали! - песик аж остовпiв.

Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн - такий нiжний, такий чистий, що...

- Ого-го-го... - Отаке... тiльки подумай... - лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.

Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки - аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:

От ялинка, так ялинка:

Тут на гiлцi в неї бiлка

Вертить хвостиком рудим

От ялинка, так ялинка!

Без розкiшних тих прикрас,

Без шарiв барвистих,

Свiчечками не осяяна,

Блискiтками не обсипана,

Лиш висить пiр'їнка сойки,

Хвостик бiлочки рудий,

I дзвiночок крижаний

I в снiгових шатах,

А верхiвка, а зелена,

Шепочеться з зiркою,

От ялинка, так ялинка

Всього лiсу королiвна!

Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.

- Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк! - зiзнався зайчик.

- Чудово! Чудово! - пiдтвердив песик. - Кi-кi-кi...

- Бачу, - покосився на нього зайчик, - ти дуже смiшливий.

- Страшенно! - пiдтвердив песик. - За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!

- Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, - серйозно пояснив одновухий. - А вилазить вона iз таємної кишеньки, - додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця. - Я тут тримаю свої скарби.

- Скарби?! - у песика аж вухо вiдвернулось.

- Ось, якщо не вiриш, - почав показувати одновухий. - Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка - зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.

- Швидше я собi язика вiдкушу! - поклявся песик. - А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає... - Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.

- Гаразд, покладу, - сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. - Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.

- Але я ще одну рiч не вiддав, - трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.

- Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. - Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.

- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.

- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.

- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!

- А менi скажеш? - запитав зайчик.

- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].

- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.

- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.

- Якої?

- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.

- Скажеш ту пiсеньку?

- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.

Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:

Справжнiй, а може, несправжнiй,

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,

У всьому i всiх вiн зневiривсь...

Та якось...

- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.

НIЧНI ГОСТI

Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.

- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!

Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.

- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.

- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.

- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.

- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.

- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.

- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!

- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...

- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.

- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.

- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!

- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.

- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.

Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.

- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.

- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.

- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:

- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.

- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.

- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.

- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.

- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: