"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

ІДИЛІЯ

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, по квітчастих

Лугах підгірських, стежкою вузькою

Попорек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був -

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп'ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

- Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Все мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем -

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! -

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо -

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами - то ми тихо -

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорила?

У нього є донька така хороша,

Що просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: - Мозе б, ліпсого коня?

- Ха-ха-ха-ха! - дівча зареготалось.

- Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

- Проси, що хочеш,а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

- Сцо таке?

- Ага не скажу!

- Ну, скази, а то

Заплацу!

- Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

- Ну, а цому з не сказес?

- Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний - гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

- Я хоцу яблуцка! - Заплакав хлопець.

- Не плач, дурний, лиш не забудь просити, -

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

- Ні не сказу,

- Ну, пам'ятай! А скажеш - відберуть.

Чи так?

- А так, - рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над сподівання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І трави й ниви,

І небо, й сонце - все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима -

Се та жива струя, що в'яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень -

І розсмієсь; мина пишний вельможа -

То і не гляне; зустріне мужик -

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

І підночує, в сльоту захистить.

Вони ж, побравшися за руки, тихо

І радісно, без огляду й тривоги,

Ідуть навстрічу сонцю золотому.

1886

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,

Та в поспіху їх безучасно лишаєш.

Часом лиш попадесь лице характерне,

Що взір поневолі до себе приверне.

Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку -

Найближча хвилина приносить розлуку.

Та довго ще в тямці відтіль і відсіль

Не раз визирає приязний профіль.

Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі

Чи в бою, чи в праці на рідному полі.

Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,

Здається, всі думи в душі його бачиш.

Здається, все ясне, і гнів його й ласка, -

Аж глянеш пильніше: все маска і маска.

Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

Що криєсь за нею - і хто ж се зглубив?

Часом лиш припадок ту маску відхилить -

Зирнеш і жахнешся: "Чи взір мене милить?

Чи знав я сю постать, чи бачив уже?

Лице мов знайоме, та зовсім чуже!"

Профілі і маски - ось поле розлоге!

Ось все, що дає нам життя наше вбоге.

І вбогі жили б ми, понурі, як мари,

Якби не поезії дивнії чари.

Вона ті профілі хапа на льоту,

Дає їм безсмертне життя, теплоту;

Всі маски свобідно вона відхиляє

І в душах, мов в книзі, вигідно читає.

Укритеє щастя, мов мати дитину,

Вона обгортає у теплу ряднину.

Незримії сльози, що плаче душа,

Вона поцілуєм своїм осуша.

30 марта - 1 апр[еля] 1893

Поет