- Пане професор… - зачав хлопець i зап'явся.

- Ходи сюди!

I, не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо i потяг насередину.

На вид бiдного Йонки, скуленого, тремтячого i заслиненого зо страху, весь клас голосно зареготався, хоч усякий i собi тремтiв та кулився. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тирановi всмiхнутися, а всi, що стоять пiд його гнiтом, будуть реготатися без огляду на те, що регочуться власне самi над своєю недолею.

- Ходи до таблицi! Ану, пиши! Валько змазав власною рукою часть свойого письма i втиснув хлопчику крейду в руку. Той почав писати своїм звичаєм, узадгузь. Наново зареготався клас, всмiхнувся Валько, але зараз же заворсилося* (* 3аворситися - насупитися.) його лице, вiн обернувся до останньої лавки, де сидiли самi найбiльшi i найдужчi хлопцi, i крикнув:

- Ану, дайте-но йому!

Хлопчик затремтiв цiлим тiлом i залебонiв щось, але швидко прискочили до нього два товаришi-посiпаки i повели на градус. Тихо стало в класi. Замiсть смiху блiдiсть виступила на всiх лицях, - тiльки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стiн василiанського монастиря.

- Досить iз нього! - сказав Валько, i Йонка, хлипаючи, пiшов на своє мiсце.

Сповнивши се високопедагогiчне дiло, Валько почав знов свiй обхiд по класу i знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бiдних хлопцiв.

Яке вражiння вробила цiла ота наука на Мирона, сього сказати годi. Вiн раз у раз дрижав, мов у лихоманцi; йому шумiло в ухах i крутилося в очах, мов серед бурi. Йому так i мерещилося, що й його не мине ота буря, що кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написанi слова й стрiчки скакали перед його очима, надувалися i переплутувалися, виглядали ще поганiше, нiж були направду. Вiн i сам не знав, коли перестав писати, - сiра паволока стояла перед його очима.

- То ти так пишеш? - гукнув Валько над його головою.

Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило i поволiк по паперу, мов тура за роги.

- Чи ти не знаєш, як держати перо?

- Не знаю! - прошепотiв Мирон.

- Що? - ревнув Валько. - Я тобi не показував уже десять раз, не раз?

Мирон зачудуванi очi встромив у розлючене Валькове лице. Але замiсть вiдповiдi Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою пiдтятий, повалився на лавку, а з лавки на пiдлогу. Кров обiлляла його лице.

- Пiдоймiть його! - крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, тi самi, що перед хвилею парили Йонку, i пiдняли зомлiлого Мирона. Його голова не держалася на в'язах i хилилася додолу, мов у мерця.

- Бiжiть по воду! - командував далi Валько i ще раз поглянув на Мирона.

- То що за хлопець? - спитав вiн.

- Мирон, - вiдповiв "ц е н з о р", найстарший вiком i найдужчий силою в класi, котрого отцове настановили наставником над товаришами.

- Що за один? - питав далi Валько.

- Одного хлопа син з Н…

- Хлопський син! Тьфу, якого бiса тим хлопам пхатися сюди! - проворкотiв Валько. У нього вiдлягло вiд серця. Вiн зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, - значиться, можна його бити i зобиджати, як хочеш, нiхто за хлопським сином не впiмнеться* (* Впiмнутися - заступитися.).

Валько не помилився в своїй рахубi* (* Рахуба - розрахунок.). Нiхто не впiмнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так, як i многi його нелюдськi поступки. Тiльки в серцi хлопського сина вiн не пiшов гладко, а стався першим насiнням обурення, погорди i вiчної ворожнечi против усякого неволення та тиранства