Іван Якович Франко
ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК
СТАРА ПІСНЯ
У хвилю задуми стає перед мною
Те сковане людське нужденне життє,
Стає могилов темною живою
І важким стогнанням серце моє рве.
І холод смертельного болю й розпуки
Стиска моє серце, затемнює світ;
Безсильні, безрідні опадують руки,
Життя зав'ядає, мов в студені цвіт.
Усюди, усюди, де око лиш гляне,
Де звернеться вухо, все чути одну
Відвічную пісню: ой життя погане!
А як би направить, ніяк не збагну!
Учені говорять: "Давно ми се знаєм
І знаємо навіть причини біди,
Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,
Щоби кінець лиху зробити1 Зажди!
Невдовзі побачиш сам чорне на білім,
Облічене цифрами все до цяти, -
Будущого пітьму ми світлом розвієм,
Всім буде вигідно та весело йти!"
А прості говорять, - ні, прості нічого
Не кажуть, мов мови немає у них, -
Лиш стогонів много і сліз гірких много,
Зневір[и] та смертей і болів страшних.
Вони навіть, бідні, ніколи не взнають
Про вас, щирі душі, що стелите путь
Новим поколінням, - стогнучи вмирають,
До царства будущого, знать, не ввійдуть!
Хоч радують душу знання та науки,
Та тяжко ж то бачить голодне дитя,
Чуть сотень стогнання і тисячів муки
Та пісню відвічну про горе життя.
Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.
Ах, коб я був музикантом
І тоном рядити умів,
То я б твої сльози перлові
На музику всі перевів.
Слова твої, серце кохане,
То був би сумний полонез,
А тьохкання серця - шнельполька,
Що бурею тактів іллєсь.
А погляд очей твоїх ясних,
То був би кадриль чарівний,
Твої ж поцілуї гарячі,
То вальцер безумно-шумний!
Та що ж, я не музик, не вмію
Творити чудних образів,
Лиш знаю, що ми цілувались
Серед ялицевих корчів.
1880
Знов рік минув. Знов крок один вперед ступило всім нам дорогеє діло,
і хоть збільшився людовладців гнет, ми дальший крок підем робити сміло,
і як гора не спинить вихру лет, не спинить тьма, щоб світло не зоріло, так гніт, надсилля ані самоволи бойців за волю не зжене із поля.
Знов рік минув! При вході в рік новий погляньмо взад, на те, що ми пробули, згадаймо, браття, кождий крок кривий, всі помилки, що важко промайнули,
і кождий вдар нещастя громовий,
і сли з нещасть пробутих ми здобули на дальшу путь собі живу науку, то в них найдем будущих вдач поруку.
Злічім і кождий луч нового світла, що прояснив наш розум в рік отсей!
І кожда в нім хвилина, що огріта сердечною любвою до людей,
і кожде слово братнього завіта,
і чесне діло, й ясний взгляд очей - се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути багато сього скарбу вспів здобути!
Злічім, брати, і тих борців за волю, що сей рік в бою правім полягли, вшануймо пам'ять їх святов сльозою
і на политій кров'ю їх земли за їх слідом, за провіднов звіздою
ідім туди, куди вони ішли; хоть прийшлий рік і нам такую ж долю зготовить, сміло йдім в війні за волю!
В самоті, гризоті
Давні сни золоті
Розійшлись, розплились,
Наче дим по лугах,
І вже ти, як колись,
Не являєшся в снах!
І не раз в сумний час
Гадка чорна летить:
Що невже ж ти нараз
Перестала любить?
І не раз ми ся снить,
Що горов надо мнов
Сяє місяць блідий,
Пахне свіжов травов,
Ліс шумить молодий,
Вдалі потік журчить,
А довкола хрести,
Другий ліс кам'яний.
І здаєсь ми, що ти
Тихо-тихо лежиш
Під хрестом, під травов,
І на місяць глядиш.
Але ні, гляну знов -
І твоє й не твоє
Те могильне лице!..
Ні, не ти се лежиш
Під хрестом, під травов!..
Ні, і не за тобов
Я тут плакать прийшов!
Се лежить тут моя
Затолоченая,
Схоронена любов!
Ей, думи золотії,
Насіння чисте,
Коли ваш плід доспіє
І воля блисне?..
Глядіть, брати, довкола:
Весна йде з неба!
Не справлено ще поля,
Як того треба;
Не вкинено ще всюди
В ріллю насіння,
А се ще праця й труди
На покоління!
Хто сіє, той не зараз
Збирає плоди,
І овоч рве не зараз,
Хто сад городить;
А той, хто кров'ю власнов
Зливає ниву
І сіє в ню завчасно
Думку правдиву,
Чи може він жадати
Такого дива,
Щоб завтра вже збирати
По сівбі жнива?..
4/IV
ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ
Апостол правди і науки,
Котрого ждав ти день по дню,
Прийшов, простяг потужні руки, -
І легіон ім'я йому.
Но ті, що змаленьку кормились
Дум твоїх скорбних молоком,
Що всьому світові хвалились
Тобою, с в о ї м співаком,
Ті, як нового гостя вздріли,
Позатикали вуха всі,
А то й в поліцію побігли,
Низькопоклонники твої.
5/IV
Ти знов оживаєш, надіє!
Світліє душа, молодіє…
І серце живіше б'є в груди…
О серце! О воле! О люди!
До мої тюрми пораненько
Застукала воля легенько:
"Встань, сину, вже день далі буде!.."
О воле! О серце! О люде!
О воленько-мати, єдина,
Завчасно збудила ти сина, -
Тягяр ще лежить ми на груди…
О серце! О воле! О люди!
Тягар той ми віддих спирає,
А руки ланцюг ми тримає, -
Тягар се людської осуди…
О воле! О серце! О люди!
Но воля лиш шепнула слово,
І я підіймаюсь наново, -
Проч пута й тяжкі пересуди!
О воле! О серце! О люди!
12/VI. Стрий
Мчиться блискуча карета,
Гордо в ній дуєсь багач,
Гуркотом своїм колеса
Людський заглушують плач.
Плач, що ріков безконечнов
Ллється колесам услід,
Плач, що випалює довгі
Борозди в лицях сиріт.
Руку простяг до карети
Старець-каліка хромий…
"Пане, товариш твій давній
Просить о даток малий!
Тямиш, у бою кривавім
Поруч ішли ми оба…
Спис, що влучав в твоє серце,
В мойому тілі застряг!.."
"Проч, ти, влізливая жабо!" -
Крикнув му згорда візник,
Свиснув батіг… но зглушив тук карети
Болісний бідного крик.
Тільки лице наболіле,
Уст помарнілих складки,
Тільки посивілий волос,
Жили сухої руки.
Голосу дрож хоровита,
Наче тернина, в той миг
В серце встрягли багачеві, -
Він не забуде о них!
Серед гульні і утіхи
Месником тихим, грізним,
Серця пекучов грижею
Стануть вони перед ним.
В любих родини обняттях
Враз він побачить на миг
Змінені лиця кохані
І - клеймо болю на них.
Під час багатої учти
Погляд старечий, німий
Хвилями в серце заколе,
Острий, мов ніж ледяний.
В сні він часом му з'явиться,
Старець обдертий, хромий:
"Пане, товариш твій давній