Багаті й бідні, хорі і здорові;

Одні, щоб користать з його знання,

Відзискати утрачене здоровля -

А то, щоб щедрості його благати

О дар, а то, щоб хоч побачить в очі

Такого лікаря. І всі від нього

Вертали раді, чуючи в душі,

Що бачили одного з тих людей

Немногих, вибраних, що раз в сто літ

Являються, мов ясні метеори,

Страждущій людськості для запомоги.

З спокійним, ясним, ласкавим лицем

І з чистим серцем працював Валентій,

Робив свою роботу благодатну,

Окружений подякою, любвою

І подивом премногих тисячів.

Любов людей не прикрилась йому,

А додавала сил нових до діла;

Подяка бідних не псувала серця

його, а вказувала серце щире

В нужденних лахах, - і збільшала ще

Любов його до всіх людей; а подив,

Що хвилею бурхав по всьому краю,

Не доходив до ух його, не тьмив

Душі його гордині туманами.

Аж ось одного дня, коли Валентій,

Уставши рано з ліжка пухового,

Умивши тіло свіжою водою,

Натершися олійком запахущим,

У мармуровім атріум сидів

І “Енхейрідіон” Епіктета читав, -

Явилась дивна постать перед ним.

Високий старець в драному хітоні,

З сріблистою по пояс бородою

І з босими, кривавими ногами.

Лице його гляділо якось гордо

І враз тривожно; очі з ям глибоких

Блищали острим надприродним блиском,

Раз в раз десь гублячись в далечині.

Валентій встав, і наблизивсь до діда,

І, пильно глянувши йому в лице,

Спитав: “Ти хорий, добрий мій дідусю?”

Но гордо випрямившися, сказав

Високим, аж пискливим голосом:

“Ні, сам ти хорий!”

“Я? - всміхнувсь Валентій. -

Ну, на Асклепія, коли б лишень

Всі люди так довіку хорували!”

“Ти хорий, ти! - кричав прихожий дід. -

Смієшся? Вказуєш на те м’ясиво,

На сустави пещені? Тут-то й є

Твоя хороба! Те здорове тіло -

Се той черв’як, що тлить і точить душу!”

“Безумство, діду! У здоровім тілі

Душа здорова”. -

“Бідний! Засліплений!

Скажи, які є найтяжчі хороби

Душі? Хіба не гордість чи пиха,

Не самолюбство та засліплення

На власні блуди, не упертість в злім?

Скажи по совісті: хіба ж усі ті

І многі інші ще тяжкі хороби

Не тлять твою в здоровім тілі душу?

Чи ж то не крайня гордість - уповати

На глупий розум свій, на підлі трави,

На порошки та знаряди мерзенні,

А не на волю божу, без котрої

Нам волос спасти з голови не може,

Против котрої всі ми - черви, дим?

Чи ж то не самолюбство - так пестити

Те тіло, знаряд всіх покус чортівських,

Те джерело всіх забагів лукавих?

Чи не засліплення - лічити других,

Самому бувши хорим і уломннм?

Чи не упертість непростима в злім -

Серед кадила лесті і похвал

Пишатися, отрутою розкоші

Впиватися і думати, що ти

Здоров душею, ще й добродій других?”

Немов зловіщий дзвін, прогомоніли

В душі Валентія оті слова.

Він з усміхом, замерлим на устах,

Але з переляком тремтячим в серці

Глядів на того дивного старця,

Заким з уст з трудом видобулось слово:

“Глибоко, діду, ти в душі читаєш

І в моїй вичитав таке, що там

Часом лишень ворушилося стиха,

Мов під колодою гадюка краса.

Та що, коли читаєш так глибоко,

То, певно, вичитаєш і на теє

Правдиву відповідь… Скажи лишень,

Хіба ж не щиро я людей люблю?

Не з всього серця рад їм помагати?

Чи не віддав я вік свій молодий

На те, щоб болі людські розслідити?

Чи весь свій час, маєток, сили всі

Не віддаю на те, щоб болі ті,

Тілесні болі і суспільне горе,

По змозі сил вменшати, лагодити?

Чи ж се не добре діло? Адже ваш

Учитель мовив…” -

“Не каляй святих

Слів нашого учителя своїми

Безбожними устами! - крикнув дід. -

Учитель наш сказав: “Хто ради мене

Вітця, і мами, й брата не покине,

Той недостоїн бути враз зо мною!”

Ох, та твоя любов до всіх людей!

Заглянь лишень на дно душі своєї,

Чи там під цвітами любви тієї

Не криєсь зла гадюка самолюбства?

Себе ти любиш, стогнання подяки,

Похвал кадило і блудний огонь

Безбожної науки - не людей.

Як може той людей любить, хто бога

Не знає і не любить? О, сліпий!

І ти ще в своїм діланню безбожнім

Якеєсь добре діло бачить хочеш?

Не бачиш тільки того, що зараза,

Загибіль, пекло з твоїх рук пливе!”

Поблід Валентій, задрижав всім тілом,

В німій тривозі не зводив очей

Із дивної появи, що словами,

Немов кліщами, рвала серце в нім.

“О, так, тремти, блідній, крушися серцем!

Бо, глянь, яке добродійство ти робиш

Страждущим людям! Ті, котрих господь

Тілесним болем вигнітав, мов грожна,

Щоб золотим вином у небі стали,

Тепер, тобою видерті з тискарні

Його святої, зміняться у гній

Гріховний! Ті, котрим господь післав

Свою найвищу ласку: хрест свій, біль,

Терпіння, бідність, - твоїми руками

Позбавлені її, підуть широким

Проклятим шляхом у огонь пекельний!

І хто ж ти є, що думаєш нужденним

Обманом свого розуму й чуття

Перевернути мудрий суд господній?

І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Сліпий! Одно лиш є

Добро на світі - те, що нас зближає

До вічного добра, що убиває

В істоті нашій грішного Адама, -

Се біль тілесний, горе, бідність, мука!

А ти хвалишся людською любвою,

Не знаючи, що се найтяжчеє

Твоє прокляття! Бо любов ота

Стосотними таємними нитками

До розкошів, покус, отрути світу

Тебе прив’язує! Порвать, стоптати

Ту грішную любов - се перший крок

До вищої, господньої любви!”

Немов ражений громом, остовпів

Валентій. Все, в що вірив від дитинства,

З чим зжився, що любив, усе, усе

Валилось, в порох розпадалось тут

Від тих страшенних слів. Як в’яне древо,

Сокирою у корені підтяте,

Так він схиливсь і руки опустив,

А лиш безкровні губи прошептали:

“І що ж чинити, що чинити маю?”

“Шукай поперед всього, - мовив дід, -

Лиш царства божого і правд його,

А проче все приложиться тобі”.

І се сказавши, вийшов із хоромів.

“О боже мій, і де ж його шукати?

Які стежки ведуть до нього? Як

Свій ум безсильний наострити зможу

До розуміння правд тих так страшних?

О боже мій, - стогнав Валентій, - змилуйсь

І освіти мій ум, мій бідний ум!”

Но ум його вже освічений був!

В душі його під напором страшних

Старечих слів вже пукла милозвучна,

Жива струна гармонії чуття

І розуму, упала віра в себе,

І в труд свій, і в людей; на світ цілий

Він глянув враз мов іншими очима!

Із спальні вийшов батько, повітав

Сердечне і поцілував його;

Та не почув Валентій вже тепла

В повітанні і поцілуї тім,

Не радувавсь душею, не спитав

Вітця, як спалося йому, що снилось,

Не побажав щасливо день пробути.

І тихо відійшов отець від нього,

Не сміючи розпитувать, що сталось,