- Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.

- Я… я… я… - пролепотiв я, плачучи, але хлипання не дало менi докiнчити бесiди.

- Ну, що, що, кажи! - промовив вуйко ласкаво.

- Я… знайшов… Степанiв олiвець!

- Знайшов? Де? Коли?

- Вчора, перед школою на снiгу, - проговорив я вже смiлiше.

- Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?

- Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.

- А потому, по школi?

- Я… я боявся.

- Боявся? Та якого дiдька лабатого?* (* Лабатий - клишоногий.) - спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.

- Ну, i де ж той олiвець?

- Та в торбi.

Вуйко позирнув до торби i вийняв нещасливий олiвець. Я не смiв позирнути на нього.

- Ну, дивiться, люди добрi, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!

Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi по лицi, хоч на душi стало далеко легше.

Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго* (* Напруго - раптом.) й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив добре "обломити". Чи воно так було, чи нi, того я докладно не дiзнався-досить того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних снах його добре, тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й марне, - яким важким докором глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов вiджили одним разом у моїй душi, - але тiльки на хвилю. Степан тепер був уже здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нiчого й не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я мав його олiвець у себе i стався причиною його болю? Не вiдаю. Досить того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.

_

Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь - мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се мiг би я, як кажуть правники, "ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани*(* Ясеничани - селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвської областi).), "побожити й заскаритися, на чiм свiт стоїть". Пiвчетверта цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало, як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо вiн своїм затемперованим* (* Затемперований - заструганий, загострений) носиком хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моїй шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати, то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про пiвчетверта цаля задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний i полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl"* (* Середнiй (нiм.).)на тупiм кiнцi; з другого кiнця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки потрiбно для сiльського школяра.

В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своїм срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер хлопцiв, що дожидали пана професора.

Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину" вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки, але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi, вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої книжки. Але що при тiм було не зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм вiцi не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов олiвець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно свiтило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був його згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то вiн, якимось дивним способом загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його, бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi не мали падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до школи. Що ж, хiба шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм - нi! Менi дуже сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моїй руцi, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть, вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що, значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.

В класi повно вже було школярiв. Деякi сидiли в лавках i бубонiли завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко позираючи на дверi, чи не йде професор. Iншi, смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками, мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко намоченою шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не питав. Се мене дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку i сiв на своє звичайне мiсце. Виймаючи книжку, потрiбну для слiдуючої години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв - не знаю, чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.

Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось i година минула, професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому, про олiвець нiхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола i тремчу, мов злодiй над краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде хтось i зажадає вiд мене олiвця. Але нiхто не жадає олiвця. Школярi ходять i вчаться, сваволять i товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий знайомий, наближується до мене.

- Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що вiн таки жартом говорить; притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день писав пальцем цифри по шибах вiкон, покритих густою росою?