Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв йому лучається ночувати в Бориславi. А лучається то щотижня раз, в п'ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до мiльйона, нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, - сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на весь Борислав, - але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв. Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання людськi. Нi зеленi свiжої, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, - тьфу, чи то люди? Чи такi на свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, - на них пошарпанi шмати - не то шкiра, не то якесь невидане полотно, - вiд них на сто крокiв вiє незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! I голоси у них - нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей - дикий, зловiщий! Кiлька їх, що помимо ранньої пори пiдхмеленi йшли до ям (тверезому годi видержати в глибинi!), поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд їх поглядiв йому якось стало моторошно. "Такi люде, - подумав собi, - якби видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, аiще би мя глибше пхнули". I ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi, проводити цiлого пiвтора дня. (Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату - чистеньку веселу свiтличку. Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового дерева, комода i "писемне" бюрко - ось що передусiм насувалося оку. Все блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння.крiзь вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало.на гладких, блискучих предметах. Але очi Германа.вiдвернулися i вiд них, - вiн не мiг знести сильного свiтла. На боковiй стi-нi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв великий образiв золочених рамах, - на нiм спочили очi Германа. Була се досить жороша i вiрно списана.картина тропiчної, iндiйської околицi. Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi трое ники - цiлi лiси бамбуковi Бенгалю. Здається, чуєш, як втiй гущавинi з легким шумом вiтру мiшається плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плановi iкартини троснику не стає, тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними групами стрiмкi широколистi пальми, царi ростин. На самiм передi, трохи збоку, - iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд неї кiлька газель прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав (Boa constrictor), сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину - хвилька мертвого переполоху - один блей ухваченої газелi; один i послiднiй, - а все стадо в дикiм розгонi пирскає на всi сторони, тiльки одна, найбiльша - видко, мати тамтих - зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стискає своїми велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати їй костi. Вiн обкрутив її шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко голову бiдної жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напруженi, - голова, немов доочне бачиш, кидається ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змiї блискають таким злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю своєї сили, що мимоволi мороз пробiгає по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскреиi очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два примiрники i повiсив один у себе в покої в Дрогобичi, а другий в Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурної газелi, котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими очима, - йому здавалося, що сей вуж колись ожие i принесе йому щось незвичайного - велике щастя або велике горе.

Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, - пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робучого люду - все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Органiзм, розстроєний учорашньою їздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тої в полотно оправленої книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, - йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя - вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед свої очi…

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi. Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i досi проймає його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане теперiшнє життя, - однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось важким прокляттям над його головою - прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув вiн того прокляття в хвилях своїх найбiльших спекуляцiйних удач, - не раз мара давньої нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала горечi-полину в солодкi напої багатства i збитку. I досi вiн живо нагадує тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої i ще вiдразливiшої гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо, дах у кождої був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по кiлька родин, т. є. по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних жидiвок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, - найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог знає якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi, в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.