Але поволi-поволi, з ростом маєтку, потухала спекуляцiйна гарячка в Германовiй кровi. Вiн тепер уже став найпершим багачем помiж всiми бориславськими капiталiсiами. У нього було кiлькасот власних ям, кiльканадцять дестилярень, на нього працювало кiлька тисяч робiтникiв, працювало пiд надзором невмолимих неробiв-жидiв, котрим Герман за те тiльки i платив по 40 - 60 кр[ейцерiв] денно, щоби наганяли робiтникiв до роботи вiд рана до ночi. За 15 лiт вiд часу почину бориславської спекуляцiї Герман закупив бориславську домiнiю i ще кiлька шляхетських посiлостей в околицi i став уже дiдичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се сталося, настав в життi Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Його очi, досi заслiпленi тiльки одною жадобою, занятi тiльки шуканням одного - багатства, тепер, найшовши його, почали оглядатися навкруги,почали пильнiше роззирати всi обставини, серед котрих текло життя Германа. Той, так сказати, критичний зворот не надiйшов разом, не став нiколи дотепер надто сильний, але все-таки багато вражень, котрих Герман вперед недобачував, пiдпадали йому пiд очi, будили його увагу, мутили потрохи супокiй i, падучи поволi, незначно, час вiд часу, мов краплi холодної води на розiгрiте тiло, разили його глибоко, лютили i перероблювали цiлу його вдачу, весь свiтогляд.

Окрiм дивної натури сина,котра перша звернула на себе його увагу, вiн швидко покмiтив, що i його жiнка в своїм родi не менше цiкаве i сумне явище, i коли темперамент сина не мож було назвати iнакше, як хоробливим, - то i вона зовсiм не була нормально розвита. Ожепившися з нею, Герман вiдразу кинувся до своїх дiл, з головою потонув в них i не бачив, як жива, бєсiдлива i яко-тако привiтна дiвчина, з котрою вiн оженився, перероджувалась, перемiнялася поволi в зовсiм другу, не подiбну до першої. Вона зовсiм не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа наганяло їй страх о будущу долю i заставляло до якої-небудь роботи, доти i до людей була подiбна. Але швидко маєтковий стан Германа полiпшився, йому нiчого, було боятися о будущий хлiб, - сам не знаючи, як i коли, вiн став жити вигiднiше, в поряднiй, хорошо мебльованiй хатi, став держати слуг, конi, далi закупив в Дрогобичi кiлька камениць на власнiсть, - i тут життя його жiнки пiшло зовсiм другою дорогою. Всяке заняття" всяку роботу вона покинула, стала їсти смачно i багато, немов хотячи винадгородити собi давнiшi часи недостатку. Строї занiмали її якийсь час, i вона видавала на них немало грошей. Але чим дальше в лiта, тим бiльше вона товстiла i лiнивiла. Цiлими днями вона сидить, бувало, в м'якiм, вигiднiм фотелi пiд вiкном та смотрить на ринок. Її лиця стали повнi i вiддутi, очi, колись чорнi, блискучi i заманчивi, тепер стратили блиск i стали немов олов'янi, голос понизився, згрубiв, а рухи стали тяжкi i неповоротлив!. Людська жива подоба замiтно тонула в надмiрi м'яса i товстостi. Панi Гольдкремер на всякого, хто її бачив, робила прикре, аж гидке враження.

Безграничне лiнивство, фiзичне i духове, виродило у неї також упертiсть, властиву iдiотам, котрим годi подумати очiм-небудь, значить, годi i рiшитися на яку-небудь змiну, на який-небудь живiший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої змiни довкола себе! Вона й синовi свому передала тото iдiотичне лiнивство i тоту тупiсть, тiльки що у Готлiба до неї примiшалася ще вiтцева гарячка, виступаюча рiдкими вибухами лютостi i вiчною жадобою нищення, псування та трачення всього без думки i без цiлi. Правда, школа, товариство, в котре вiдтак ввiйшов Готлiб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змiнили її. Вона виявлялася тепер рiдше, нiж вперед, але все-таки виявлялася, скоро що-небудь збоку дало до сього досить сильний товчок.

Герман не швидко успi в докладно приглядiтися всьому тому. Зразу не клав на то великої ваги. Але вiчна нерухомiсть, бездiйнiсть i упертiсть жiнки лютила його, гарячкового, непосидючого спекулянта. Вiн часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона не раз i вiдповiдати йому не хотiла або на його бесiду вiдповiдала напiвдобродушним, напiвглупим смiхом. Герман лютився i вибiгав з дому. Подiбнi сцени послiднiми часами ставали щораз частiшi. Германовi робилося дома чимраз прикрiше, вiн чувся немов в рiзницькiй ятцi, переповненiй запахом свiжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, але сам вiн не знав куди дiтися. Та щастя його, що вiн не зовсiм ще ясно бачив, що се за люди, з котрими йому треба жити, що се за натури - його жiнка i син! Щастя його, що вiн не знав, чому вони такi дивнi, капризнi, упертi, що вiн уважав їх здоровими людьми! Коли б вiн був знав, яка велика мiрка помiшання розуму i психiчної недуги лежить в їх кровi, вiн, певно, не буз би мiг i днини ночувати з ними пiд одною стрiхою! Правда, життя i природа - се дуже консеквентнi дiячi, вони швидко показали йому i тот бiк дiла, але все-таки ближче застановлення могло б було злагодити переворот, а то i зовсiм звести його на супокiйну дорогу лiкарського та психiатричного рятунку.

I тепер, в хвилi найбiльшої переваги рефлексiї та споминок, яку досi тiльки переживав Герман, вiн не задержувався довго над картинами свого родинного життя, - так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жiнкою, в котру вмiшався i син, що на той час був дома. Герман тепер вже i не тямить, о що їм пiшло, але тiльки тямить, що жiнка i син насiли на нього так, що мусив утiкати з дому. Жiнка лаяла його, а син грозив, посинiвши зi злостi. Герман сплюнув перед себе з досади. "Прокляте боже на таке житє!" - шепнув вiн, беручися до роботи. Швидко перо заскрипiло по шорсткiм сивiм паперi. Але рефлексiя ще не втихла. Герман зупинився по хвилi, поглядаючи на великi стовпи цифер, що п'ялися перед його очима на паперi.

- Для кого то все? - прошептав вiн. - Хто з того схiснує? А на се прецiнь весь мiй вiк пiшов, всi мої сили!

Але дiловий, практичний чоловiк в однiй хвилi обiзвався, i всi непотрiбнi рефлексiї втихли, поховалися геть, мов малi дiти перед рiзкою. Герман встав, пройшовся по комнатi, випив склянку води i засiв до роботи.

Була одинадцята година. Сонце жарило, а вiтер крiзь вiкно заносив до кiмнати розпарений нафтовий сопух i безконечний гук, крик та гамiр робучого люду. Герман все щесид'вi писав, незважаючи на нi що. Вiн умисно хотiв набити собi голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другi, поганi думки.

Нараз дверi до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгорiле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готлiб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима i стисненими кулаками.

- Га, - промовив вiн, важко дишучи i падучи безсильно на канапу.

Герман, перепуджений i здивований, випулив на нього очi.

- А ти чого сюда прибiг? - запитав вiн по хвилi. Готлiб не вiдповiдав. Видно, що вiн пiшки перейшов всю дорогу з Дрогобича, та й то перейшов швидко.*Що ж таке сталося? Чого йому треба?" - думав собi Герман, дивлячися на сина i ждучи його вiдповiдi. Вiдповiдi не було.

- Ну, що ж там такого? - промовив Герман ласкавiше. - Чого-сь прийшов?

Послiдпє запитання стрясло нараз Готлiбом, мов iскра електрична. Вiн в однiй хвилi зiрвався i прискочив до вiтця.

- Грошi давай, чуєш? Грошi! - скрикнув вiн, чiпаючи його за груди. - Грошi давай, - менi грошi треба, - багато, чуєш!..

Голос ледве продирався Гетлiбовi крiзь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблiд зi страху. Вiн не знав що робити: чи кричати о помiч, чи уговорювати сина по-добру.

- Нащо ж тобi грошi? - спитав спокiйно Герман. Вiн силувався на спокiй, хоть чув, що йому щось пiд горло пiдступає, немов хоче його удушити.

- Треба! Треба! Не питай! - кричав Готлiб, шарпаючи його. - Давай швидко, у тебе їх i так много! Давай!..

Готлiбiв голос урвався. Герман поглянув на його лице, в його очi… Боже! Що за дикiсть, що за страшна жадоба! Йому стало страшно i мерзко, немов се не власна його дитина, а якийсь гад дотикається тiла. Зачудування перейшло в гнiв. Вiн одним замахом вiдопхнув сина вiд себе так, що той, хитаючись, покотився в кут к стiнi.