- Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецiнь вiддалося менi, ти моє!.. - але вiдповiдi нема.

Мряка - вiн кидається в мряку, мов блискавка. Холод - вiн розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залiзо. Дерева хиляться, куди вiн пройде, трави в'януть, цвiти перегоряють на уголь. Але вiн не питає, вiн летить далi, вiн знає, що мусить дiгнати щастя!

- Стiйте, пречуднi привиди! - кричить вiн, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тiлi чутна утома, в кровi холод.

- Стiй, щастє, ти прецiнь моєї.

I воно стало. З густої памороки виринає країна - хороша, блискуча, зелена. Де вiн бачив таку країну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагiдна, люба яснiсть, не тото синє небо, не тотi рожевi гори, не тотi цвiти пахучi. Тут небо цiле горюче, червоне, мов луна безмiрного пожару. Тут гiр нема, тiльки море зеленi, темної, твердої, острої, а береги того моря - то густа паморока, що хмарою зноситься над лiсом високого гiнкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокi групи високих стрiмких пальм з вiнцями огромного листя, котре махається в воздусi власною силою, мов крила вiтряка. I потокiв срiблистих тут нема, тiльки далеко десь чути шум водопаду, i в гущавинi бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де вiн бачив, де вiн бачив сю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тiй горючiй землi, по тих острих, тернистих листях? I запаху любого не чути, тiльки вогкi повiви гнилизни. Де вiн? Куди занесла його погоня за щастям?..

Тривожними, дрижачими ногами ступив кiлька крокiв наперед. Чує - шорох мiж високою травоюi Се переполошена його приходом газель зiрвалася зi сну i зручними скоками погнала далi i щезла. Але Герман уже не думає, де вiн. Якась дивна сила здавлює його мислi. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив, а прецiнь на чолi виступає холодний пiт. Вiн спiшить наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тiнню, своїм товстим зеленим листям, що без вiтру раз в раз шевелиться, мов огромнi вахлярi порушанi невидимою рукою. Вiн так спiшить до тiнi, такими любощами наповняє його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!..

Ось вiн пiд пальмою, в холодi, коло живого, журчачого джерела.

Але нараз - крiзь темну зелень мигнула рiзнобарвна блискавка, - Герман почув тiльки, що вона мигом повалила його на землю. Вiн обезумiв вiд страху i болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був намальований i котрим вiн не раз так любувався, - обкручував його своїми дужими залiзними скрутелями. Ах, що се вiн зробнвi Пощо iшов в прокляту тiнь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався круг нього i придавлював його заразом до пня пальми. Холод вiд тiла гадюки доходив йому до костi, морозив смiлiсть i силу, - вiн не мiг нi крикнути, нi утiкати, пi боропптпся. Його ноги вже були обпутанi i здавленi, мов клiщами. Скрутелi доходили вже до грудей, до шиї. Германовi спирає дух в грудi, - вiн чує, що вуж обмотав його доразу, вiн бачить його голову, його страшеннi, демонiчним блеском, злорадною утiхою граючi очi якраз протав свого лиця, погляди їх стрiтались, i Герман помертвiв. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий поглядi Ось паща змiї рознiмається широко-широко, мов кровава пропасть, i Герман бачить, як пiд блискучою лускою корчаться залiзнi мускули гадюки, щоб послiднiй раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй костi. Вiн чує страшенний тиск, лютий бiль… Його очi рвуться наверх, створенi уста харчать, тiло холоне i мертвiє…

"О розпуко! Чи так суджено менi гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти ж мене сюди завело?.." Ся думка промигнула йому через голову в тiй страшнiй, послiднiй хвилi. Червонi колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кров'ю… Ще хвиля, ще один стиск… Але нi! Герман зiбрав дослiднi остатки сили… нi, не зiбрав, бо свiдомiсть вiдбiгла вiд нього серед страшного стиску. Сам його органiзм пруднувся в послiднiй натузi так сильно, так нагло наперед, що скрутелi пустили, звiльнiли, обсунулись, i Герман, доразу пробуджений, зiрвався на рiвнi ноги, держачи, в судорожно затиснених руках… що? кого?..

- Прокляте на тебе, - не вдалось!.. - прохрипiв над ним лютий глухий голос.

Але Герман в своїм нелюдськiм зрушеннi, не можучи прийти до повної свiдомостi зi сну, страху i болю, зiбрав всю свою силу i з найбiльшим зогидженням кинув до пiдлоги тото холодне, звиваючеся, цiпке тiло,,котре держав в руцi. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесi два рiвночаснi i рiвно страшнi голоси протверезили Германа. Вiн скочив в однiй хвилi з лiжка, черкнув сiрником по стiнi i засвiтив свiчку. Що эа вид показався йому! На пiдлозi лежав його Готлiб з окровавленою головою… Вiн вився i харчав в страшнiм болю, але з очей його ще не сходила тота затекла злоба, тота iдiотична ненависть, котра блискотiла в них ще в полуднє, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Вiн мимоволi глянув в дзеркало i, побачивши себе, залякся. Його лице цiле посинiло вiд страшного здавлення, бiлки очей залитi були кров'ю.

- Ти що робиш, вироде? - спитав Герман по довгiй мовчанцi, пiд час котрої Готлiб все ще лежав на землi з затисненими зубами i часом тiльки кидався судорожно з болю. - Ти що робиш? - питав далi Герман глухим дрижачим голосом. - Чого хочеш?

- Прокляте на тебе, - прохрипiв iдiот. - Грошей хочу, давай сюди!

- Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на грошi? Ти, може, томився на них цiле житє так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде!

- Давай грошi, то ти дарую житє, давай!

- Най прокляте Єгови спаде на твою руку, котра пiднялася на батька, i най она всхне, як суха тернина!

Готлiб страшно захарчав, хотiв зiрватися на ноги, але не мав сили i покотився аж до нiг Германа. Лице його було страшно блiде, вiн почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, вiн кинувся до сина, щоб зав'язати йому рану, але Готлiб почав битися о пiдлогу, кидатися i кричати, щоб батько не дотулювався до нього.

- Пусти мене, не хочу твоєї помочi!

Надбiгла служниця, збуджена гамором, i остовпiла з ляку.

По довгiм шамотаннi Готлiбовi зв'язали хустками руки i ноги, вiдтак обмили i перев'язали рану i поклали, втомленого, охриплого, ледве живого, на лiжко. Вiн ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайностi, заснув швидко, мов дерево.

Служниця пiшла, дрижачи зi страху i зачудування i не знаючи, що се все значить, що сталося з Германом i його сином. А Герман лишився сам в своїм кабiнетi.

Все, що сталося пiсля страшної хвилi його пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподiване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабiнету, важко дишучи, без руху, без ясної думки. Вiн силувався пригадати i роз'яснити собi все, що сталося з ним через тих кiлька хвиль, але яснiсть i споминки приходили так поволi, що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камiнна статуя, а не живий чоловiк.

Поволi-поволi Германовi прояснювалося все дiло i ставало перед ним в цiлiй страшнiй правдi. "Мiй син перший бажає моєї смертi. Ненавидит мене люто, завзято, як найгiршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь вiк, мучився, ссав, дер, щоб тепер не ^бути безпечним свого житя навiть перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славився, - де оно? Коли в житю я зазнав єго? Хiба тогди, як ще малим хлопчиною їздив на онучкарськiм вiзку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що, за якi грiхи затроїв мою кров горющою жадобою грошей?.."

I Герман в скаженiм болю грозив небу, зайнявся з всього, мов дитина, зайнявся перед послiднiм зерном людської натури, котре ще остало в нiм, неперепалене забiйчою золотою гарячкою. Але чим бiльше зайнявся, чим бiльше кляв, тим тяжче ставало йому. Вiн не мiг зразу переглянути всiєї незмiримої пропастi недолi, пониження i одичiння, в котрiй тепер нараз побачився. Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, вiн розрив всю погань, яка нагромадилася здавен-давна в його життi, аж тепер побачив ясно причину всього того, що мучило його i гризло. Якими огнистими палящими буквами виринали записанi глибоко в його серцi вiчнi закони братолюбства, чесноти та рiвностi з всiми людьми! Яким безмiрним докором гримiли тепер до нього всi суспiльнi рани, всi пута та тягарi життя людського, котрих вiн досi так мало чув, про котрi навiть не думав нiколи! "I ти причинився до збiльшеня тих ран i доложив свою часть до сего тягаря, що давит братiв твоїх!" Суспiльна борба, про котру однi балакають з нуди, другi для зиску, третi з ненавистi до всього, що людське, чесне, природне, - стала лицем к лицю перед Германом перший раз тепер, в страшнiй хвилi найбiльшого збурення духового, найбiльшої тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер аж поняв вiн ясно все, що досi морочилося йому, мов соннi привиди. Тепер поняв, чому його серце щемiло не раз в часi найбiльших спекуляцiйних удач, чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серцi за кождий раз, коли по обрахунку з робiтниками зрахував докупи тотi надвишки, котрi поуривав їм iз тої нужденної заплати, за яку вони ставали у нього на роботу. Тепер аж поняв Герман, який страшний вiн переступник, вiн, котрий довгi лiта добивався слави твердого, холодного Geschдftsmann-a, котрий гордився нею, мов найбiльшою чеснотою, гордився безсердечнiстю та нелюдськiстю! Але, пiзнавши i понявши се, яким же нужденним, слабим, нещасливим почувся Герман! Хiба ж вiн сам, з власної злої волi став недолюдком? Нi, вiн мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусив зайти до тої цiлi, до котрої зайшов! Мусив! Вiн прецiнь був зразу бiдним л и б а к о м, вiн бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя - весь свiт каже - в багатствi. I того щастя бажав вiн i бажає донинi, за тим щастям гнав найпростiшою дорогою. Ба, вiн не мiг спинитися, не мiг вернути назад, його перли наперед другi, цiла товпа подiбних до ньогої Що ж вiн тому винен, що дорога кiнець кiнцiв завела в пропасть?.. Але хто ж винен? Герман не мiг на се вiдповiсти, йому мiшалося в головi. "Хто винен моїй нуждi, моїй грижi?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далi, чимраз швидше, хто заслiпив мої очi, щоби-м не бачив нiчого, а поки не буду на днi безвихiдної пропастi? Хто се такий? Хто се такий?.."