Поволi їдучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться платянками, Iцик поглядає на їх наскиданi копицi i засукує руки, - знає, що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Iцик звертає конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий. Тут вiн пообiдає, - розумiється за грошi, - печених бараболь i молодої цибульки i побалакає "зi своєю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв та уриваної бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi, випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають Iцковому коневi, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня, вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини i обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори i зложив до свого-таки мiшка, що там стоїть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганяє коня i знов затягає своє:

"Мiняй онуцi, мiняй!" Починаються давнiшi сцени, торги, крики, бiганина, - i знов мiняйлiв вiзок їде, немов у парадi, наповняючися поволi платянками. Вже сонце гетьгеть похилилося, заким Iцик змiг покiнчити з бабами, - ось i селу кiнець. Знов бiжить Герман вiдпирати лiсу, - тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходиться їхати пiд гору, посеред поля, далекоДалеко глинистою дорогою. Але дорога суха, вiзок теркотить по груддю, Iцик швидко поганяє, бо на вечiр їм треба стати в другiм селi, у знакомого орендаря на нiч. "Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!" - покрикує раз по разу Iцик i знов зачинає мурликати пiд носом протяжну пiсеньку: "Finsterer batyguteh". I далi, далi, далi. З села до села, з гори в долину, через рiчку, горi горбками, посеред пiль, поперек лiсiв тягнеться повiльно їх теркотячий вiзок, розлягається самотньо проникливий Iцкiв голос. Змiна за змiною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, - вiчна, ненаглядна, супокiйна краса пречудового Пiдгiр'я…

Споминки уколисували Германа. Вiн чув, як у нутрi його немов таяв якийсь давнiй, довголiтнiй холод. Цiлi роки вiн носив його в собi, цiлi роки, вiдколи оженився, вiн чув, що якась судорога зцiпила його грудь i притупила в цiм всяке людське чуття.

Вчора вечором, їдучи сюди, вiн проїздив через Губичi. Йому прийшлось минати давно знакому, похилену i напiврозвалену Iцкову хатину. Тепер вона вже в третiх руках пiсля Iцка. Перед нею двi верби головатi i стара поламана лiса. Стiни покривились i позападали в землю, вiконця позатиканi шматами. Кiлько сот разiв вiн переїздив коло неї, а нiколи не прийшло йому на думку заглянути за високий плiт, хто тут жне. Вчора, не знати як i вiдки, прийшла йому сота думка. Вiн велiв зупинити бричку i став па ноги, щоб заглянути через плiт. Троє жиденят бавилося на подвiр'ї коло невеличкої занедбаної шiпки, де колись стояв Iнкiв кiнь. Двоє дiтей були круглi, повновидi, чорноокi i дуже веселi. Третiй, трохи бiльшенький хлопчина, держався якось осторонь вiд них, забавлявся, видно, неохотно i робив все, що йому казали меншi. Його лице було зовсiм не подiбне до тамтих, - певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дiвчинка, лiт коло 6, лютилася часто на нього, термосила його за руки, за уха, щипала в лице i збиткувалася над ним, але вiн не плакав, не кричав, навiть не кривився, тiльки жалiбно дивився на неї. Видно, боявся i її, i ще гiрше матерi, котра в тiй хвилi кричала на когось в хатi.

Герман не мiг довше дивитися на таку забаву межи дiтьми. Вiн сiв i казав нагнати конi. Його живо вразив той тривожний, болiсний погляд хлопчини, що не кричав i не плакав, коли другi над ним збиткувалися. Тепер йому пригадалися його давнi забави серед селянських дiтей. Як вони радо приймали його, як любо було бiгати з ними, плести вiнки з лоташу весною, ходити по лiсi за грибами та орiхами восени, як часом Iцик не їхав по селах. Чому вони чулися рiвнi, а тут вже мiж малими, одної вiри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвiгати батогом малих песикiв аж до кровi, що других дiтей без причини кидав в рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жiнка i вся домашня погань, - i чоло його насупилось, а з-помiж стиснених уст вирвалося якесь жидiвське прокляття.

Але дальшi споминки з давнiших лiт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадiйна бiднiсть виднiлася в тих картинах, що пересувалися поперед його очi. Нi, тут вже почалася боротьба о багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман мiг слiдити вiд самого початку, вiд малесеньких зародiв, як росли, розвивались i множилися його тисячi, доки не дiйшли до мiльйонiв, як поборювали i пожирали без лiку противникiв, як опутували i висисали без лiку народ, як ширили довкола без лiку нужди, бiдностi, знищення, i йому самому, попри всiх достатках i розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давнiше упоювали його першi удачi, в його грудi часом щось металося i скакало з радостi, але тепер не стало i того. Його капiтал рiс i множився, мов заклятий. Нинi перший раз вiн оглянув добре, вiдки набирав сокiв, - i злякся, злякся самого себе, злякгя свого богатства! Не тому, щсб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капiтал вiдняв щоденний хлiб, так як велике дерево, ростучи, вiдiймає животнi соки з дрiбної трави кругом себе. Нi, доля тих бiдолахiв не дуже там займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячi не мають через нього чим занестися. Вiн був забобонний, i йому в тiй хвилi причувалися тiльки тисячi проклять, котрi найшли на його голову. Його багатство якось страшно в тiй хвилi затяжiло на нiм. Йому, не знати вiдки, прийшла думка, що багатство, - то потвора о сто головах, котра пожирає-пожирає других, але, хто знає, може вiдтак пожерти i його. Вiн мимоволi глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним свiтлом. Газелi десь немов пощезали, зблiдли серед яркого свiтла, тiльки звої вужа блищали, мов золотi живi перстенi, готовi туй-туй обхватити свою добичу, - а очi, тотi зачарованi, огнистi очi, так i впивалися в Германа, так i проколювали його. Йому стало моторошно. Вiн зажмурив очi, щоби обiгнатися свiтла i страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три лiта пробував вiн у Iцка Шуберта, Здоровий воздух, супокiй, частi проїздки зовсiм вiдживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живiшi, бо навiть пам'ять i повороткiсть значно збiльшилася. Герман рiс, дужав i поправлявся на диво, хоть слiдiв молодших лiт ще лишилося немало в цiлiй його вдачi. Вiн не раз лютився за марницю, не раз нападала на нього давня лiнь, i вiн сидiв, зложивши руки, цiлими днями на лавцi, не кажучи й слова до Iцка. Але все то не псувало мiж ними доброї згоди. I, певно, Герман був би вiд тих хиб вилiчився, якби був довше пожив в Губичах. Та не так воно склалося.

Герман донинi ще тямить тоту зимову нiч, в котру постигло Iцка нещастя. Вiн цiлий день сидiв сам в хатi та нетерпеливо вичiкував свого опiкуна з Дрогобича. Iцик поїхав на торг. Вдень мороз попустив, сонiчко свiтило ясно, а зо стрiхи капало, аж любо. Але надвечiр натягли сiрi хмари, i почало лiпити широкими пластами снiгу. Швидко й свiту не стало видно. Смерклося доразу, а снiг все лiпить та лiпить. Тихо довкола, вiтру нема. Герман затопив в печi, сiв на припiчку i жде, але Iцка як нема, так нема. Дорога в село iде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якiсь торговi, вертаючи домiв. Вiн вибiг, щоб розпитати про Iцка.