Ваня торкнув ліктем борт-механіка. Пранек уже ладнав свій кулемет. Тільки й мовив:

— Горн!.. Нас іще не помітив...— Але за мить додав:— Помітив, проклятий. Певне, гадає, що Пранек за штурвалом, бо не наважився б так ризикувати. Ні-ні... Пранек — бортовий механік, гер Горн!

Пляма зменшилася — винищувач «Мессершмітт» пішов курсом літака з утікачами. Стріляти по ньому було ще рано, але винищувач ішов на кулі з катастрофічною швидкістю. Пранек міг ризикувати. Єдине стримувало: може, Горн повернув десь убік. Стрелиш — тільки себе викажеш.

Та чекати далі не можна було. Настала критична хвилина, коли і Горн міг розпочати бій. Горн хоч і знав смертельну точність стрільби Пранека, але був певен, що в літаку нема кому вести машину, крім чеха, і постріли Пранека перепадуть лише Кюхельвейсу.

Але чех натиснув кнопку. Кілька точних влучань- позначилися на винищувачі яскравими крапками...

І в ту ж мить з винищувача теж зірвалися кинджальні струмені вогню. Короткі, але нервові і неточні.

— Горн упився, як висловлюються радянські льотчики,— сповістив спокійний чех.— Стріляє пораненою рукою.

«Мессершмітт» на мить зник, але відразу ж знову виринув з того самого боку, набираючи висоту. Це вже був класичний горнівський маневр, з якого тільки радянські льотчики спритно виходили живими. Та... в одній частині горнівського літака розгорялася пожежа. Саме вона і була орієнтиром у пітьмі для кулемета чеха. До того ж стріляв справжній кавалер фатального пострілу — лейтенант Іржі Пранек!

Борт-механік плавно повернув кулемет і, ніби зовсім не цілячись, рубонув ворога короткою чергою в кульмінаційній точці його мертвої петлі.

Машину Пранека теж рвонуло праворуч униз... Чех миттю опинився біля Олега за штурвалом. Але машина знов набирала висоту, вирівнювалася на курс.

— Літак стріляв...— коротко пояснив Роман.

— Браво, Олег!— гукнув Пранек і кинувся на башту.— Вони обидва тут.

— Хто? — запитав Ваня.

— Аси — Горн і Кюхельвейс.

— То ж... тільки один. Бо другий загорівся і вибухнув... Сам бачив!

— Браво, хай йому чорт! Промазав Горн. Тепер Кюхельвейс, цей більш поміркований. Наш Олег добре тримається...— в захопленні чи в нервовому збудженні говорив Пранек.

Машину знов кинуло з боку на бік.

— Кюхельвейс тут. Відчуваю його почерк лобової атаки. Дати б штопор, Олег, штопор!..— майже мрійно вигукував заклопотаний боєм борт-механік.

Знизу почулися постріли Юриного кулемета. Дві кулі знизу пробуравили обшивку корпусу машини і вибухнули вгорі. Осколком з другої пробило башту саме над головою Пранека.

Ваня не знати з чого впав на підлогу літака. Чи злякався, може й справді, як здалося, чех, рятуючи хлопця, щосили штовхнув його вниз. У цей час Ваня почув, як разом заговорили гармати й кулемет Олега.

Літак знов кинуло вліво, вправо. Ваня почув, як до нього з трапа зсунувся лейтенант Пранек. Він тяжко стогнав і щось нерозбірливо повторював, затихаючи. Вані здалося, ніби чех говорив:

— На долину! На долину...— Голос його обірвався разом з життям.

Ваня озирнувся. Біля Олега лежав Роман і щось викрикував. Машину несло вниз, у прірву. А попереду ще стрімкіше летів униз цілий клубок вогню.

«Літак горить!» — зрозумів Ваня, не знаючи, радіти з того, а чи сумувати.

— Олег, то ти? — викрикнув запитання.

— Я, Ваню, я! Але ж і ми... горимо! Он...— кивнув він на праве крило літака.

Справді, там проривався знизу вогонь, і тільки сильний зустрічний струмінь повітря збивав його. Збивав, але не тушив...

Коли це передній клубок вогню раптом ніби вдарився об якусь тверду перепону, бризками вогню залляв скелю та ліс унизу. Олег інстинктивно смикнув руль на себе. Слухняна машина аж застогнала, зломивши гін угору. Аеронавти неминуче мусили б врізатися в ту кручу якогось материка чи острова в океані, де вогняними бризками розлетівся збитий Олегом нічний винищувач Кюхельвейса.

Вогонь від розбитого літака пірнув у безодню і зник. Олег відчув, що його літак, підіймаючись вгору, разом з тим стомимо його волі став круто завертати ліворуч. Довелося вирівняти підйом. А на горизонті вже загорявся ранок. Тільки тепер якось ніби раптово починали відкриватися неозорі простори.

«Значить, ми повернули на схід»,— догадався Олег і на допомогу автомату вирулювання натис ліво руля, подавши його ще від себе.

Перед очима — безмежний, ще чорний океан. Він, як космічний диск, обертався просто перед очима, з катастрофічною швидкістю наближаючись до Олега, до літака.

— Ой братці! — панічно закричав Олег, збагнувши неминучість загибелі.

Праворуч уже палало все крило. Раптом правий мотор літака стих. За мить почав підозріло чхати й лівий мотор і... вщух. Літак неначе спинився в повітрі. Тільки свист лишився з усіх шумів, та й той повільно знижувався, спадав.

Баня схопився на зойк Олега. Юра теж кинувся від свого кулемета. Літак неначе прокрадався до океану, автопілот перестав діяти.

В останню мить Олег ще намагався правувати машиною. Він розумів, що літак слухається вже не так, як раніше. Але ж інерція піке діяла з не меншою силою, ніж мотори. Олег смикнув руля на себе. Намагався робити це повільно, як показував чех. Та яка тут повільність, коли океан так катастрофічно наближається космічним рухливим диском. Щемливо холодна боязнь підштовхувала руки, квапила робити все блискавично. А палаюче чудовисько немов через силу все-таки слухняно рвону лося, щоб вийти з смертоносного піке, затріщало в жахному безсиллі. Всіх трьох хлопців як ураганом збило з ніг, вони попадали на підлогу...

Чи запізно Олег збагнув становище, а чи вогонь на крилі літака, що загрожував вибухом пального, паралізував його свідомість, тільки його відчайдушний жест, який мав вивести літак з катастрофічного піке над океаном, запізнився на кілька секунд!

Літак стрімголов пірнув у хвилясту пучину океану.

Паніка охопила не тільки тих, хто лишився у піонерському таборі. Вона перекинулася на все узбережжя моря. Навіть коли щасливіші з піонерів Лузанівського табору біля Одеси, куди прибилася Любка Запорожець, вирушили поїздом з Одеси додому, тривога серед них розгорялася, мов полум'я на вітрі. Десь на вузловій станції вночі їх збудили тривожні сирени і гудки паровозів. Діти розгубилися, падали на підлогу і не помітили, як Люба вискочила з вагона. В ту ж мить поїзд рушив і понісся на стрілках, повз палаючі вагони. Земля здригалася від вибухів бомб, занімілі дівчатка лежали на підлозі вагона. Деякі з них плакали, але то вже був не плач, а якесь напівтваринне виття з відчаю.

Така була подорож у тих найщасливіших. А що ж у тих, хто залишився ще в кримському таборі, наджидаючи батьків, або рушив пішки чи поплив морем?

Оце все і пригадала Любка Запорожець, коли від страху вискочила з вагона на тій розбомбованій вузловій станції. Вона часто думала про своїх друзів з табору. Згадувала Романа. Він лишився в таборі, щоб виїхати останнім. Щоправда, з ним лишилося ще троє.

І все це через неї. Що подумає про неї Роман, який завжди кидав їй на пляжі лісову квіточку і гукав: «Лю-бочко-о!»

Що саме вкладав він у той вигук, може просто дражнився, але Любці здавалося тепер, що то було дружнє, пестливе милування її ім'ям.

У таких ваганнях дівчина і вирішила...

Хлопець із-за неї лишився в такому нещасті. Карати страшною небезпекою загибелі у вирі війни —- це занадто.

Поїзд пішов без Любки. Трохи поплакала, навіть жаль заятрив душу. Але зосталася вірна своїм благорадг ним намірам.

Звідси до Криму поїзди не йшли. Залізнична адміністрація нічого до пуття не змогла їй сказати і про поворот до Одеси. Дівчина вирішила пішки йти від станції до станції. Першу ніч переночувала в залізничній будці. Сторожиха розповіла, що гітлерівці прорвалися далеко на схід, навіть і цю залізничну колію ніби перехопили. Даремно дівчина силкується тут пройти на південь.

— Та я ж повинна, тьотю. Там... мій брат!