— Тьотю! Ой тіточко! Ваші солдатські холоші нас налякали! А Борю он ведуть убивати отут над кручею, біля мосту,— заволали наперебій.— Ми з піонерського табору! Біля моря були. Тіточко, дорога... Його уб'ють, він знає їхню мову. «Комісар, комісар»,— дражниться фашист.

— Біля мосту? — запитала жінка. Тепер тільки вони побачили, що жінка молода, засмажена вітром, гартована життям, що в неї великі круглі очі. І зрозуміли, що тітка теж ховається від гітлерівців, які так жорстоко порядкують у містечку. Озирнулися, знову застогнали, плачучи. Жінка відкинула кленовий лист, яким бавилася знічев'я, спритно підсмикнула штани.

Це була Марія Кленова. Вона вийшла розвідати, як з автомашиною перебратися з великого лісу через той глибокий яр. І чекала, поки смеркне, щоб повернутися до своєї, тепер уже визначеної життям партизанської групи в лісі, яка, заховавшись із легковою автомашиною, очікувала її, свого командира.

— Нещасні діти, матінко моя! Чого ж це ви? Та не плачте! Оцією лісовою посадкою мерщій тікайте в отой ліс. Біля беріз над ярочком заждіть. Я — тьотя Маруся, фашистів не боюся, запам'ятайте це! А Борі... звісно, шкода хлопця.

Діти слухняно зникли в густій посадці. Тьотя Маруся так з ними говорила, немов учителька або піонервожата. Не повірити їй не могли! А жінка якусь хвилину стояла, згадуючи лице та вираз очей дівчини.

«Такою вже я не побачу своєї Ніночки...»

Потім вибралася з руїн і ровами та посадкою прокрадалася в напрямі до мосту. Біля шляху, що слався з містечка, залягла в цементовій рурі шляху, зарослій бур'яном. Озирнувшись на містечко, встигла ще помітити в передвечірній сутіні смертний кортеж невідомого їй Борі. Уявилася його мати. Як жива, впала перед нею на коліна...

Ні на мить не роздумувала Марія над своїм становищем у цій випадковій ситуації. Борю ведуть двоє озброєних солдатів. За півкілометра на залізничному мосту ходить ще один. Мабуть, їх біля мосту кілька чоловік. Певне, мусить бути і фашистський офіцер.

А вона одна-однісінька жінка радянська і має тільки пістолет. Як добре, що Віктор застережливо дав їй його. Ішла сюди зовсім легко, щоб у розвідці не викликати нічиєї підозри. Затамувавши подих, стежила за гітлерівцями.

Здалеку почула монотонний плач хлопця і уривчасті вигуки солдатів. Мабуть, фашисти ще й б'ють його — не бачила із своєї схованки. Тільки шепотіла:

— Хоч би ж не застрілили, доки дійдуть. Хоч би...

А в уяві — заплакана жінка, мати на колінах перед нею.

Вечоріло. Гітлерівці можуть поквапитися і розстріляти хлопця, не довівши до провалля. Обережно визирнула на шлях. Солдати гнали хлопця поперед себе не шляхом, а ровом збоку. Боря інколи підбігав, різко озирався на втіху своїм катам.

Марія пролізла брудною рурою на другий її край. Зовсім близько біля неї пройшов Боря і його кати. Маруся дістала пістолет, прицілилася крізь лободу. Пострілу навіть сама не чула. Передній солдат якось по-псиному плигнув з канави і впав, загрібаючи руками землю. Другий, мов лялька на шнурку, обкрутнувся на одній нозі. Постріл несподівано ляснув і пролунав у рурі, ніби над самим вухом. І коли гітлерівець знову повернувся, Маруся вже в упор цілилася йому в голову.

— Пропадай, гадове покоління!— прирекла і ще меткіше пристрілила й цього.— Борю! Синку, до мене!— гукнула бідному хлопцеві, що впав, закриваючи руками голову, як тільки гримнув перший постріл. Йому здалося, що стріляють в нього і, лише граючись, не поцілили в голову.

Але голос матері, природна теплота у слові «синку» вщент розбили всі страхи, розвіяли тисячі смертей по вітру і голубили, обнадіювали.

Хлопець схопився, очманілий від радості. Тільки тепер побачив свою рятівницю.

— Мамочко!— гукнув первородне слово дитини, не пам'ятаючи себе від радощів і подиву.

Жінка владно вирвала автомати із скорчених рук гітлерівців.

— На, Борю! За мною, і якнайшвидше тікаймо в ліс.

Боря схопив автомат і що є сили кинувся за жінкою по канаві до руїн залізничної будки. З мосту вистрілив вартовий. Потім заговорив ручний кулемет. Уперше почув Боря, як дзвінко і грізно свистять кулі. Та він увесь був у казкових чарах непереможності цієї рідної, мов мати, жінки.

Марія розуміла, що міст од них досить далеко, і тільки випадкова куля могла їм зашкодити.

Але в містечку почули стрілянину. На той час благородний партизанський рух ще тільки-тільки розпочинався. Далеко не всі гітлерівські коменданти знали, що то за радянські партизани. Зведення з штабу головного командування нагадували про це, та їх читали з обов'язку, неуважно.

Але Фріц Дейк ще в Польщі пізнав, що таке червоні партизани. Почувши крізь відчинене вікно нагальну стрілянину біля мосту, він підняв по тривозі увесь свій гарнізон.

Коли Марія Кленова з захеканим Борею доскочили до березняка, десь на околиці лісу позад них уже гавкали вівчарки, чути було тривожні голоси команди. Комендант оперативно організував погоню на чотирьох вантажних автомашинах, підкинувши до лісу значну частину гарнізону з собаками. Проскочивши з солдатами в ліс, Фріц ледве не перехопив Марію з хлопцем.

Марія на бігу веліла трьом підліткам, які в тривозі чекали її в березняку, бігти за нею понад ярком аж до автомашини. Обрадувані врятуванням Борі і в той же час перелякані, та ще й почувши погрозливе псине гавкання в лісі, друзі не чекали пояснень. Підхопивши з собою Борю, вони кинулися за жінкою. Вітя Довженко мовчки взяв з рук Борі важкий німецький автомат, полегшивши тим становище змореного хлопця.

До автомашини було не більше кілометра. Та бігти ставало важче — нагору, по бездоріжжю. Часом хтось спотикався об корінь на схилі і падав. Але схоплювався, і знову всі неслися вперед, не знаючи та й не розпитуючи, куди їх веде ця така сильна в їхніх очах, така дорога тьотя Маруся.

Погрозливе гавкання наближалося. Напавши на слід, собаки рвалися вперед, солдати ледве встигали за ними. Комендант раз у раз підганяв їх лайкою та погрозами.

Нарешті, Марія добігла з дітьми до автомашини. Вітя з двома саперами стояли напоготові зі зброєю в руках: у обох солдатів — гвинтівки, у Віті — німецький автомат. Мотор авто чітко працював на малих обертах. Навіть дверцята розчинені, щоб ні одної зайвої миті не затримуватися. Адже там... погоня!

Але ж їх тепер не четверо, як було, а восьмеро! Нехай це й підлітки. Їх четверо, до того ж Алик і Довженко були досить високі на зріст. Тому Маруся на бігу вже прийняла рішення.

— Дітей у машину! Вітю, проскочиш між болотами старим слідом аж... щоб через той міст на магістралі...

— Міст у містечку, Маріє Йосипівно,— поправив Віктор.

— Правда, ми ж і досі з цього боку. Тоді давай спочатку за ліс, потім знову понад цим яром-річкою! Десь проти залізничного мосту в глибині лісу маскуйся, доки ми водитимемо погоню. Я з товаришами затримаю її.

— Маріє Йосипівно! Марш за руль! Самі везіть їх — ви ж мати. Що я з цією дітворою робитиму? Смішно... сідайте за руль, швидко! А ми — на дерево. Гайда, хлопці!

І вже здираючись на високий кучерявий дуб, Вітя виправдувався.

— Хотів би я побачити, як то жінка на деревину дерлася б. Маріє Йосипівно, бензин я залив увесь, майже повен бак. Гірку беріть з третьої, візьме! Без підсосу, а то...

Заревів мотор, і, виплюхнувши клубок сизого диму, авто рвонуло між деревами вперед.

Комендант з собаками гнав щодуху. На місце стоянки автомобіля доскочив, уже хапаючись рукою за груди біля серця. Він чув гуркіт мотора, навіть встиг побачити, як у просвіті між деревами блиснула іскра сонця на лакованій поверхні кузова.

Пси прискочили і забігали на місці стоянки авто. Не перестаючи заклопотано гавкати, вони кружляли поміж деревами, на яких сиділи троє партизанів.

— По сліду авто!— наказав комендант.— Обер-єфрейторе! Негайно ж повертайтеся до решти солдатів. Широким строєм прочешіть ліс. Партизани через яр не переїдуть. А в тому кінці лісу — багно. Живо!

Шофер Вітя сидів у розлогому гіллі і весь час цілився з автомата в голову комендантові. Один пес раз у раз повертався до дуба, обнюхуючи його з усіх боків. Вітя чекав. Якщо його помітять, він негайно ж пристрелить коменданта. Тільки б його товариші на сусідніх деревах не дали маху. Тоді навіть з цього скрутного становища можна знайти цікавий і, безперечно, корисний партизанській справі вихід.