Після того, нехай і анонімного, листа генерал ще гостріше сприймав найменші натяки на загрозу війни, яка поставала з цілком зрозумілої поведінки фашистсько-німецьких генералів на прикордонні.

І саме тепер, коли Андрієві Дорошенку стали відомі недвозначні маневри фашистських танкових частин на радянському кордоні на підпорядкованій йому ділянці, його все більше охоплювали сумніви і підозри.

Доведений настирливістю і сльозами жінки до найвищої межі нервування, генерал шукав можливості припинити розмову. Йому немає часу. Може б, відкласти десь на день, другий...

Зрештою, треба почекати до повного з'ясування корінної причини їхнього розриву.

— І як би там не було, час непевний, міжнародна обстановка дуже складна, можливий вибух — війна з фашистами. Я мушу забрати Ніночку.

Жінка стрепенулася, немов її пройняв електричний струм. Але не розкрила затиснені уста, не вимовила більше ні слова.

Та й без слів було зрозуміло, що рішення свого вона не змінить. Жінка весь час стояла на одному місці. Сонце знялося вище, і грайлива ямочка тепер сховалася. в густій тіні від крислатого капелюха. Високо здіймалися груди, час від часу зривалися безнадійні зітхання.

Чи слухала вона Андрія Тихоновича, порпаючись вільною рукою в складочці легкої літньої сукні? Але вже напевне не бачила, бо надто далеко по степових гонах і мрійних затїнках блукав її стривожений погляд. Її Андрій так безжально топтав ногами емблему їхньої любові— лапатий кленовий лист...

Ніночці минуло тільки чотири роки. Дитя ще не могло збагнути страшної для нього події — остаточний розрив батьків. Кілька останніх днів дівчинка нервувала, що не приходив «батько Андрюша», не пестив її дужими руками, не називав Кленовим листком, не возив до лісу в автомашині. Було, сидить без шапки, напружений, за рулем, дивиться в простір, а найдорожчу посмішку дарить їй. Машина відкрита, вітер ворушить йому чуприну, грається в шовковому, вже посрібленому руні.

Дівчинка що день, то яскравіше уявляє собі ці подорожування і тим гостріше відчуває батькову відсутність.

Андрій Дорошенко і не збирався тримати дочку при. собі. Всупереч офіціальним даним він не сумнівався, що війна з гітлерівцями неминуча. Йшлося тільки про час, місяці чи, може, навіть тижні відтяжки.

Думав Ніночку відправити на Полтавщину в Новосілки до своєї матері. Там дитя мало зростати і виховуватися. Про виховання не турбувався. Його мати, вже немолода жінка, минулого року ще працювала в колгоспі ланковою. Ніхто не міг закинути їй недостатність щирості в праці. В п'ятдесят шість років Наталка Дорошенко вступила до лав Комуністичної партії.

Андрій — єдиний син у неї. Жінка гартувала самотність працею. Як тільки довідалася про зближення: сина з Кленовою, настирливо радила, навіть просила прискорити оформлення шлюбу. З невісткою вперше побачилася тоді, коли тій так була потрібна допомога літньої жінки. Андрій Тихонович, не питаючи Марії, сам викликав матір і привів її на ту, ще дівочу квартиру своєї дружини.

«Новосілки не такий уже й закуток,— якось писала мати в листі до сина.— Тут можна створити теплий затишок для молодої жінки. Чи робила б щось — дитя мало б догляд. У нас дві школи — нижча й середня. Інтелігенції тої повно. Одних учителів близько трьох десятків. А агрономи! Є і в нас люди, хай неодмінно приїздить з Ніночкою! Що їй з малою дитиною там робити? Могла б і в тості до тебе їздити, ріднішою буде, аякже! А тут і кіно щодня є... Бо, кажуть, таке твориться на світі. А ти ж генерал...»

Так умовляла мати Андрія Дорошенка. 1 він був певен, що мати так само з дорогою душею прийме тепер і саму Ніночку, його дитя, його вимріяне кохання. Але чи схвалить їхній такий раптовий розрив?

А як потрібно було йому вирішити цю складну проблему! Марію, виходить, треба примусово висилати з прикордоння. Куди, з якими документами?

В анонімному листі не сказано, що Марія Кленова, будучи німкенею з походження, якось зв'язана з Німеччиною. Ні на рідню, ані на інші зв'язки в листі не було жодного натяку. Це заспокоювало, коли можна було назвати спокоєм звичайне самозапевнення, що мати його коханого дитяти не забруднена ганебними натяками на шпигунство. Але сама поява такого листа змушувала припустити найгірше.

А що коли Марія Кленова справді винна в загадковім зникненні того пакунка з мобілізаційними документами командування округу і потім такому чудодійному їх «розшуканні» через тридцять годин лихоманкового струсу в штабі?..

З дуже великими труднощами генералові вдалося тоді довести, що його дружина до того не причетна, бо нічого не могла знати про пакунок, та і в штабі в ті дні не була. А вона ж таки була... І не така вже вона наївна в міжнародній політиці. Що виявляла себе радянською, щирою спільницею генерала — то це могло бути тільки спритним маскуванням.

Генерал не знав, радіти чи печалитися від того, що цей анонімний лист не прийшов у той скрутний час. Прихований інформатор знає надто багато, але не все. Він точно виписав цитати з документів, які можна буде перевірити. Генерал і розпочав цю перевірку. Тому й думав, що майор повідомляв його про результати перевірки.

В листі повідомлялося, що безпритульна Марія Йосипівна Кленова незаконнонароджена і має прізвище своєї матері, доля якої «поки що» не з'ясована. «Марія Йосипівна Кленова,— свідчила далі зловісна анонімка,— дочка німецького громадянина, який перебував на радянській землі кілька років, маючи на те якісь скоро-спечені права». Про моральне ж право... Яке там право, коли «напевне ж був агентом німецької розвідки...»

Анонімний інформатор розумівся на законах етики і такту і хоч досить упевнено, але разом з тим і скупо повідомляв дати, коли з'явився німець у Радянському Союзі і скільки прожив. Разом з ним жила дворічна дочка без матері. В листі за виразними крапками та лапками було також економно виписано уривки з копії рішення якоїсь колегії Ревтрибуналу. Німець Жозеф Бердгавер жив у Радянському Союзі, певне, без ніякого паспорта. Може, був якимось політемігрантом, а може,— спритно підкинутим німецьким розвідником. Останнє припущення можна підтвердити кількома прозорими натяками з листів німецької розвідки, оригінали яких є на руках у автора цього попереджувального листа. До того ж Бердгавер згодом утік, уникнувши радянського правосуддя. Але заочно напевне був засуджений до найвищої кари. Є відомості, що після нього лишилася дівчинка, яка добре знала тільки своє ім'я та ім'я матері, радянської громадянки, яка зникла невідомо куди...

Усе це звучало так реально, бо цілком перегукувалося з дитячою біографією Марії Йосипівни Кленової, і Дорошенко не міг далі переконувати себе, що анонімка — це провокація. Було невимовно боляче. Анонімка отруїла йому життя.

Хотілося протиставити всьому цьому свою радянську щирість, свої молодечі груди, широкі плечі і гартовані в боях військові знання та непохитну волю. А свідомість гальмувала на всі гальма, радила обережність і вдумливість.

Для певності, щоб якось полегшити біль глибокої рани, завданої підступним ворогом, генерал почав з'ясовувати істину, розіслав папери, запитання. А в глибині душі відчував, що виправити це особисте лихо він уже не зможе. Надто глибоко дістав ворожий удар.

Небагато німців на прикордонні знало про рішення гітлерівського райху напасти на Радянський Союз. Але верховне командування райху не мало жодних сумнівів, що війна — неминуча. Велика Радянська держава непрохідним муром стояла на шляху до здійснення завойовницьких планів Гітлера.

— Не будемо уточняти, гер Безрух, усе це мені відомо,— помірковано відповідав генерал на одному з ризикованих побачень з резидентом.— Завдання є завдання, і його слід виконувати.

Адам Безрух виконував, старався всього себе вкласти в те страшне завдання гітлерівських генералів. Підступи і провокації — все було на озброєнні. Та в штабах і канцеляріях Гітлера за зачиненими дверима розроблялись інші, дійовіші плани.