Не уявляючи, що і як робити далі, куди подітися від цього непривітного тепер морського узбережжя, яке ночами вже гомоніло відлунням морських боїв, кілька хлопців ладнали човни, сподіваючись через протоку пробитися на Кубань.

Роман кілька разів щиро радив Вані Тулякову забрати з собою наймолодшого серед них Олега і йти пішки, пробиватися. Ваня тільки подивиться на Романа задумливим поглядом і нічого не каже. Неважко було

Романові зрозуміти в тому докір друга. Та це все-таки давало привід до бодай якоїсь розмови в такому морочному чеканні.

— Ну, Ваню,— виправдується Роман,— чесне піонерське, я вважаю...

Що він вважає, Ваня розуміє. Роман під суворим поглядом товариша замовкає, так і не викликавши його на розмову.

Війна розгорялася. Фашистський уряд Німеччини, не вдовольняючись кровопролиттям у Польщі, на Балканах, у Франції, рушив свої війська і через радянські кордони. Рушив, потоптавши міжнародні конвенції і власні зобов'язання. Радянські кордони облудно зламані танковими армадами фашистських армій, зламані без оголошення війни другого ж дня після проходу на тих кордонах ешелонів з радянською пшеницею, поданою за міжнародними угодами про торгівлю та товарообмін.

Після жорстоких боїв з переважаючими силами фашистських танкових з'єднань, зосереджених на одному напрямку, військам генерала Дорошенка було наказано відійти на інший рубіж — за річку.

Це був перший наказ про відступ у цій війні...

Звичайно, відступ міг диктуватися і тактичними міркуваннями. Хоч танкові армади ворога, їх віроломний напад переконували в іншому. Та деякі солдати нашвидку закопували особисті речі, розраховуючи повернутися сюди через якихось три-п'ять днів. Такі настрої поділяли і деякі командири підрозділів, навіть частин. Але генерал Дорошенко розумів, що війна затягнеться надовго.

В клопоті кількаденних боїв, стурбований упертим наступом переважаючих кількісно танкових з'єднань ворога, він навіть перев'язку собі робив на ходу. Тут же і наказував:

— Роти добровольців з кожного батальйону підтримувати артвогнем далекобійних! За всяку ціну прикрити відхід основних сил. Пляшки з пальним!.. Освоїти і доставити добровольцям пляшки з пальним.

Генерал пригнувся, щоб медичній сестрі було зручніше перев'язувати рану. В цей час і зайшов до бліндажа шофер його штабного авто. Блідий, виморений, але рішучий. Військова виправка надзвичайно пасувала до його високої, широкоплечої постаті спортсмена. Коли б не віспа, якою хворів у дитинстві, Вітя безперечно був би красунем.

— Товаришу генерал! Фашистські мотоциклісти вже прориваються крізь оборону на околиці містечка... Моя машина ось тут, за валом. Доведеться виїздити вже через ліс.

— Правильно. Машина готова?

— Так точно! Запасний мотор поставили вночі. Як звір! Запас пального... Повний порядок, товаришу генерал!

— Ось що, слухай уважно! Умри, а вивези з містечка Марію Йосипівну! Зрозумів? Давай... Через п'ять хвилин щоб вас тут не було. Відповідаєш за її життя! До Луцька або до Володимира-Волинського — все одно, куди вільніший проїзд. На залізничну станцію, зрозумів? І доки не рушить з нею поїзд на схід, не показуйся мені на очі.

— Єсть! — ковтаючи повітря, вимовив Вітя. Але не рушив з місця.

— Ну?

— Товаришу генерал, а ви?

— Марш!

Шофер по формі повернувся, але пішов нерішуче. В дверях ще раз обернувся і вже зовсім не по-військовому обізвався:

— Марію Йосипівну... А самі?

Генерал не лише звик до свого шофера Віті, він поважав його. На його репліку обернувся, не маючи бодай найменшої злості. Та двері, як постріл, хряпнули. Тільки гіркий посміх відбився на заклопотанім обличчі генерала.

Біля одинокої хатки, у вибалку, за містечком, стояли дві жінки. Ні чекання, ані спокою. Погляди не зустрічалися, тільки блукали десь, розминаючись... Щоб не докоряти одна одній. Поруч них — валізка з речами та харчі у вузлику. Одинока хатинка позаду них прищулилася до землі, немов перечікуючи удар. А дві жінки, нашвидкуруч одягнені, навіть словом не перекинулися між собою. Тільки сполохано озиралися на вантажні авто з бойовою технікою, пораненими чи й порожні, які з однаковим поспіхом мчали в обидва боки, незважаючи на жінок, так несподівано захоплених жахами війни. Стугін землі від вибухів, дрижання тверді під ногами вселяли ще більший ляк.

Старіша, господиня цього одинокого дому, одягнена в звичайне робоче вбрання, нарешті знову спромоглася вимовити ту фразу, умовляючи Марію Йосипівну:

— Що ж тут такого? Чи теперки вам до гонору... Підіть до чоловіка, нагадайте. Легке діло їм теперки пам'ятати ще й про наш клопіт. А в них машини, коні. Чуєте, що робиться на світі? Він же таки генерал. А в такому становищі мужчина нашій сестрі он як потрібен...

— Ні, Одарко Семенівно, дякую...— Марія Йосипівна підняла обидві руки до шофера авто, яке з божевільною швидкістю мчало назустріч. Але воно пронеслося мимо, обдавши обох пилюгою.— Цей мужчина вже не для нас, власне — не для мене. Його милістю я не хочу користатися. Пішки піду.

— Пішки в такому ділі, моя рідна, не ходять...

У цю мить так загарчали гальма авто, що обидві кинулися до воріт. Біля них з розгону став легковий автомобіль генерала. З нього вискочив просто в клубки пилюги Вітя і відразу відчинив задні дверцята.

— Оце добре, Маріє Йосипівно, що ви вже напоготові. Тепер-то я вкладуся в свої п'ять хвилин! Сідайте.

— А я нікуди не їду! То так...— махнула рукою на речі.

— Та ви що, нікуди не їду? — вигукнула Одарка Семенівна.

— Так, нікуди не їду, лишаюся. Передайте, Вітю, вашому генералові, що я лишаюсь. У німців лишаюся.

Шофер на мить немов сторопів, гостро глянув на обох. Потім, отямившись, кинув погляд на ворожі літаки в небі, скупо обстрілювані якоюсь уцілілою зеніткою та з гвинтівок, і рішуче ступив до жінок.

— Ну, Маріє Йосипівно, ви мене аж розсмішили. Та я ж бойовий наказ виконую, з п'яти хвилин три вже витратив... Упрошувати вас, то тут і бомбами накриють он ті дракони фашистські. Сідаєте добром?— ультимативно запитав.

— А то що? — глузливо допитувалася.

— Та сідайте вже, не підводьте людини,— порадила Одарка Семенівна і злегка підштовхнула її до машини.

А коли вперта жінка обернулася, щоб відіпхнути господиню квартири, Вітя грубо схопив Марію за плечі і не зовсім чемно всадовив в емку.

— Будеш тут з вами воловодитися. Генерал поранений б'ється, щоб утримати ворога, і в таку мить посилає по вас машину, а ви... «У німців лишуся!» Не делікатно виходить... То ваші речі? Будь ласка, подайте сюди, бо в мене дверці не замикаються. Дякую, все.

— Я не поїду, що тут... на силу надієтеся біля слабої жінки!

— Ну, то вже ваша справа. Не їдьте, то йдіть собі! Я свідка ось маю. Ви розумієте, що таке бойовий наказ генерала?! Не поїду...

— Пустіть дверці, ви слон! — істерично домагалася Марія.

— Хоч і мамонт, мені все одно. Зрозумійте ви... А ще дружина генерала. Я за чверть години мушу доповісти генералові! Андрій Тихонович он як бідкається, совістю, каже, відповідаєш. А тут і голови може не вистачить з таким несвідомим народом. Охота мені з вами возитися... Чи я не міг би з добровольчими ротами фашистські танки підпалювати? У німців вона лишиться...— бурмотів схвильований шофер командира, кидаючи валізу на переднє сидіння.

За шляхом, на краю лісу, розірвався фашистський снаряд. Водій блискавично повалив оторопілу господиню Марії на землю, сам упав біля машини. Шмат чавуну з розірваного снаряда просвистів десь над ними, брязнули шибки в хаті. Машину накрило густою пилюгою з піском, падало викорчоване придорожнє бадилля, Тоді шофер схопився і прожогом ускочив в розчинені дверцята. Авто, мов поранена тварина, заревло і рвонуло геть.

— Мужчина в нашому становищі — вінець діла! — великорозумно підсумувала Одарка Семенівна, переповзаючи до своєї хати.

— У німців вона залишиться!..— ще раз проказав Вітя, владно повертаючи руля, щоб об'їхати метрову воронку від снаряда. І тут же звернув з шляху на лісову просіку, просто на схід.