- Браво, маестро! - засміялася Ярослава. - Це щось із латинян?

- Авжеж, звідтіля - се і означає глибинний, - скромно пояснив Сергій.

- Браво, браво! Такий лінтюх - і завчив!

- Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий запас, - повеселіло сказав Колосовський, з симпатією глянувши на оператора.'

Зійшли на вал, що ледь помітно вигорблювався своїм контуром: всуціль зарослий травою, корови на самім валу і в ровах пасуться. За ровом ще один вал, і теж майже зниклий, розмитий часом, і тільки уява режисера-історика здатна будувати там густий частокіл, ставити вежі з бійницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельці повзуть он звідти, ізнизу, в гостроверхих своїх монгольських шапках… Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують із-за валу, чути їхні перемовин:

- Ото вона, кінозірка… Файна яка! А той високий, він старший у них… А тлустому постригтись би не вадило - віхті з-поза вух стирчать…

На долину, мимо княжої криниці, збігає стежечка. Якийсь подорожній - бородатий дідуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибиває просто зі схилу, з-поміж трави. Неподалік подорожнього лежить його ноша - вовняна тайстра, повна різьблених дерев'яних орлів: мабуть, несе кудись наївним туристам на продаж.

- Не люблю цих орлів, - сказала Ярослава, взявши Головного під руку. - Примітивне, грубе мистецтво. Затрачати вміння, щоб різьбити стандартних хижаків отаких… Просто несмак. Дідуньо мій ніколи їх не різьбив. Академій не кінчав, проте він мовби інтуїтивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжні художні речі…

Подорожній довго смакував водою, а вони зацікавлено за ним стежили. Сергій, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку річ яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур і чорна хламида, схожа на рясу… Розстрига-чернець із скиту? Чи який-небудь новітній Сковорода?

Втершись ребром долоні, мандрівник сів біля джерела, широколиций, зарослий дрімучою сивиною:

- З таких джерелець ріки народжуються… - і, дивлячись на Ярославу, на мі'ні-спідничку її, наказливо звернувся: - Діво нага, нахились, напийся звідси…

- Ми вже пили.

- Ту, що з пляшок? Що піною б'є? А ви ось цієї, земної, що з самих недровищ… що аж зуби ломить!

Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд віщуна, що вміє читати чужі думки, на телепатії знається… “Якби не оця лютість у погляді, можна було б спробувати на астронома, - подумав Богдан. - Щось небуденне, щось від дервіша в ньому є, хоча й недобре…” Операторові блукала на губах майже глузлива усмішка: “Оце він, твій Мамай придорожній - без коня, без бандури… Повна тайстра незугарних дзьобатих орлів, що не годні літати!…”

Щоб оборонитись від його пронизливої суворості, від цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарівніших своїх усмішок, але це її невинне професійне кокетство не справило на діда ніякого враження. Рушаючи за товаришами далі, Ярослава минула подорожнього ніяково, з непояснимою розтривоженістю і водночас із полегкістю. Але він знов - суворо й вимогливо - окликнув їх, змусивши всіх озирнутись:

- А вас небо чує?

Ніби під владою гіпнозу, Ярослава прикипіло дивилась в ті юродиво безстрашні врубелівські очі. Старий жестом руки вказав угору:

- А мене воно чує…

Вечірня кава була знов за тим самим столом, що його спорудили з парт під черешнею на подвір ї. Ярослава скаржилась вуйні Домініці:

- Якийсь там, на жебрака схожий, здибався нам біля княжого чуркала. Питав, чи небо нас чує. А погляд - неначе гіпнозом обдав… Так осудливо на моє міці дививсь… Хоч би не зурочив перед роллю.

- Не бійся, Славцю, - заспокоїла вуйна. - То ж той юродивий, що з орлами тут всюди мандрує… Син його, кажуті”, був командиром у військах у Совітів, викинувся над горами з парашутом, і його на батькових очах розтерзали хортисти… Ото відтоді старий помутився розумом і став “небо чути”…

“Чи не розправа над сином, - подумалось Ярославі, - стала причиною, що орли його так хнжо з тайстри виглядають, огидні та кровожерні? Здасться, ладні людину живцем розтерзати!…”

Якісь дівчатка, певне старшокласниці, вишастували, снували поза садком, прозиркували крізь живопліт до кіношників. Вуйна Домініка пояснила з поблажливим усміхом:

- Школярки наші, з гуртка самодіяльності… З села прийшли, хочуть тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, знаємо її з фільму…

Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи. Одразу після вечері пішла до себе, ввімкнула світло, зачинилась. Розкрила валізу: у валізі її інтимні дівочі речі, зібрані при виїзді похапцем, внакид… Видобула з-під одежі аркуші машинопису, сіла до столу: хотіла ще раз вчитатися в роль…

По якомусь часі під вікном почулось шелестіння в кущах, перемайнуло щось біле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутінь: чути шепіт, дівчачий, схвильований… Мабуть, ті, з шкільної самодіяльності, що, не менш за тебе хвилюючись, мручи від дебютного страху, виходять на клубну сцену в барвистих народних строях. І почула, цілком виразно, чиєсь до шепоту причаене, палке:

- Це вона! Жива! Така артистка!… Я би хтіла, аби вона ніколи не вмирала!…

- Любі мої! - приливом ніжності відгукнулася їм Ярослава. - Не знаєте ви, що вмирають і не такі, як я. Кінозірки усіх студій світу з часом відцвітають… Не старіють вони лише на колекціях ваших листівок, однакові зостаються там у своїх юних усміхнених позах… Відцвітають і зникають, як рсі… Хіба липі деколи воскресають юними на екранах із своїх напівзабутих юних стрічок…

Мов стрічка, рвучись, безладно летить па екрані, прискорюючись, мигтючо до хаосу, - так щодалі швидше, - в міру того,-як входиш в літа, - відлітають дні, місяці, роки… Змигують прискорені весни, прискорені золоті осені… І чим швидше вони летять, тим щемливіше дорожиш усім, що бачиш, кожним зійденим сонцем, найменшою росинкою життя… Кожну усмішку спиваєш спраглим поглядом, кожній травинці хотів би сказати: “Ти мудра, прекрасна. Тобі нема ціни”.

В пору юності зовсім інша діє теорія відносності: там довгі дні, там інше відчуття часу. Юність певна себе, в блаженному невіданні їй здається, що життя людське безкінечне, дорога життєва стелитиметься попереду рівна, гладенька, а вона тобі судилась - на довгі перегони - вся в бакаях, у вирвищах… А то й зовсім мусив пробиватись по бездоріжжю, тільки почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтів, повияно ж бути хоч абияке сонце!…

Війну Богдан закінчив у Берліні; продимлений, теж розписавсь в числі інших на колоні рейхстагу, залишив Європі свій гвардійський автограф… Хміль перемоги, колона машин з репараційним устаткуванням, потім той страшний випадок, коли хлопці-водії потай від тебе, від супроводжувача, добули каністру спирту в якогось поганця. Цілу ніч до рапку мали їхати, а вже десь опівночі з'явились перші симптоми нещастя: декотрі з водіїв почали сліпнути. І не признавались. І не могли збагнути, в чім річ. Згодом з'ясується, що пили з тієї каністри отруту, яку ворог навмисне підсунув їм, але поки що кожен утаював свій стан: навіть сліпнучи, водій не випускав керма із рук - попереду ж була Батьківщина… Один з найкошмарніших епізодів твого фронтового життя, досі він час від часу зри.нає напливом: довжелезна колона з репараційним вантажем розтинає ніч, і ніхто збоку й не догадується, що один по одному втрачають зір у ній водії, що ведуть уже ової ваговози наосліп, невідомо як орієнтуючись, невідомо завдяки якій силі тримаються, - може, тільки сила любові, сила інтуїції веде їх, як птахів пічних, крізь темряву до рідних гніздовйщ. У Львові всі опинилися в госпіталі, декому лікарі ще встигли врятувати зір, а команда супроводу ледве не поплатилась тяжко за вояцьку свою безтурботність, якої, правда, немало хто допускався в ті хмільні дні перемоги…

Хотів зняти про це фільм, написав навіть чорновий варіант сценарію. Забракували. Та, може, й слід було?