- Ти знаєш, що ти сьогодні робила?

- Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор.

- В тім-то й річ, що це було звичайно, - заперечив Сергій, - звичайно до геніальності.

- О мой, мой! - втомлено мовила Ярослава і торкнулась своєю ще загримованою щокою колючої операторської щоки. - Ти добре затямив, що актори найкраще працюють на позитивних емоціях… Дякую за всі перебільшення!

Однак оператор цього разу, видно, був певен своєї об'єктивності, бо, звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий кінонектар у коробки, застеріг:

- Ти ж пильнуй цю скарбівню! Нічого подібного ще не було в наших касетах… Я ж казав: будуть геніальні кадри! Вже вони є.

- Я за стриману діловитість, - відповів асистент. - Не будем дочасно засліплюватись.

- А я засліплений! І вітаю своє засліплення. З цих негативів з'являться речі - дай бог… Там є один кадр, що його іґе соромно було б винести на суд худради в епоху майстрів Високого Відродження…

Постановник не осипав Ярославу 'компліментами, він іііс.тя роботи тільки потиснув їй руку, але цей мовчазний потиск руки був для неї дорожчий за слова. Вловила в ньому почуття ндячності, і віри, й підбадьорення на майбутнє. Отже, віп схвалює її ілгпровізації перед камерою! Він не боронив їх, навпаки, ще заохочував, бо це була її творчість, її зоряні часи!… Поїлося добро, що під ціого тобі не повинна наморочитись голова, мусиш сприймати це скоріш як і стимул для себе й для колективу, перед яким ще така величезна робота… Попереду ще буде всього, не один, може, ро| лик полетить достобіса в корзину, але сьогодні ти таки маєш р право пережити бодай хвилинне відчуття перемоги, творчої радості.

Ярослава була втомлена до краю, здавалось, тільки добреде до школи, впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки, від світлових опіків очі різало, ніби в них попало піску, і хоч завтра мав бути день не менш напружений, ніж сьогодні, Ярославі не клалось до сну. Голова горіла, кожен нерв трепетав, - актриса ще не могла отямитись від пережитого перед кінокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все нові й нові відтінки інтонацій, жести, якими слід було б скористатись, відтворюючи на знімальнім майданчику чиєсь почуття, що віднині стало твоїм.

“Здається, Сергій мав рацію там, па луках, - думала, влаштувавшись на своїй розкладайці в учительській. - Своїм запитанням, може, трохи навіть ревнивим, він, здається, допоміг тобі зрозуміти саму себе, розібратися в своїх почуттях… Невже я таки закохалась? - думала півжартома і всміхалась у темряву. - Ще цього мені бракувало - закохатись на зйомках! Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить собі відповісти на твоє почуття взаємністю”.

Вікно відчинене, високий місяць пливе у хмарах, - де вони взялися, ті хмари? На ґанку чути гомін, хлопці не сплять, курять, там ще точаться жваві розм.ови, там ще - наїзд камери!… Веду панораму за нею… вона в кадрі в мене крупно… у візирі бачу її справді натхненне обличчя… там ще - касети та дублі, перший та другий плани, а їй це вже далеко, насторожилась тільки, коли Ягуар Ягуаровнч назвав ім'я претендентки, - виявляється, вона знов атакувала їх перед виїздом, зачула звідкись нібито, що Ярослава збирається відмовитись від ролі, “забоялася, що не потягне”…

“Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!” Дугпа Ярославі аж сміялась від щастя, що переповнювало зараз її, бо що, коли і в тебе хто-пебудь закохався сьогодні? За те, що сяйпула талантом, що не підвела їх усіх… Ні робітників-освітлювачів, ні того смішного Ягуара Ягуаровича… Що була правдива. Що знайшлися в тобі якісь незнані поклади, родовища емоцій, раніше не відомі й тобі самій. Не манекен ти була під світлом юпітерів, не лялька, що її мусять навчати, як ступнути, як видавити з ока штучну кіносльозу… Була ти справжня, була ти артистка, А хіба ж за це не варто в тебе й закохатись?!

Ось так приходить до людини почуття щастя, ні з чим ие зрівияпиа насолода творчості й самовизнання. “Те, що раніше було, то скорше забавки театральні, період студійпості, - дозволяла вона собі думати й так. - З цим покіичеио. Від сьогодні починається артистка, і з екрана вам таки буде що подивитись, дідько б вас не взяв! А могло ж і не статись. Могли б тебе й не відкритії, як цей відкрив? Отак би й жила, і звикла б до всього, призвичаїлась би до штампів, перебігала б із фільму до фільму, так і не відчувши лету натхнення, щодалі зменшуючись у відведених тобі ролях, а жорна буднів спокійно й байдуже перемелювали б твоє життя… Ніколи б і нe знала, що кущі жасмину за вікном можуть бути такі прекрасні під місяцем і що холодний вітерець, дмухнувши з лугів, зовсім не холодний, він просто цілує тебе в розпашіле лице…

- О мой, мой!… - В солодкій знемозі самі шепотіли уста. Мамі б хотіла дякувати за те, що вона тобі дала, що в душу вклала тобі, ще маленькій. З дитинства в хаті жила повага до мистецтва як до чогось серйозного, значного в людському житті. Карб естетичний лежав на всьому, що оточувало тебе, все несло на собі знаки творчості: і колиска, в якій тебе колисали, і піч кахляна, і різьблена ложка з дерев'яним кілечком, і мамині писанки, підвішені на ниточках попід мисником… Весь рід мовби зійшовся в тобі своєю творчою снагою, своїми піснями-співанками, дідуневим умінням вирізьблювати в шматку дерева свої фантазії і маминим вишиванням на всі способи - то хрестиком, то низинкою, а надто ж отією красивою гладдю: по білому тлу ніжним плавким музикальним контуром… Писанчарка, вишивальниця, мамця сама вишила портрети Шевченка й Франка, і скільки Ярослава себе пам'ятає, висять вони в хаті під рушником… Ял була малою, щоліта забирав її дідуньо до себе в гори, на полонину, учив її варити в казані кукурудзяну мамалиґу - улюблену їжу гірських пастухів та лісорубів, що вони її називають: пулента… Неквапливий, роздумливий, сяде й подовгу дивиться кудись. “Нанашку, що робите?” - “Нине роблю, лем позирам…” І діівиться на гори. Годинами. І пони все інші для нього. Вже й студенткою бувши, любила слухати його: “Якби не ми стримали моголів, нікого з вас, нинішніх, не було б! Пішли би вони десь аж до Португалії… Люд їх пашту перепинив”.

Скільки чула що змалку родинних переказів про поневіряння людей свого краю, ігро шифкарти оті, про агентів обманників, що правили кудись у скотячих невольничих кораблях твоїх тіток та дядьків, “людей у кожухах”… Покотом у трюмах задушних, на трухлій соломі… Хвороби, згасання дітей, що їх потім акули розтерзують за бортом серед хвиль океану… Дядько Яцько, що, з горя напившись, у вивернутім кожусі буйнує на палубі, поривається до штурвального: “Дай колесо! Я поведу! В мене чіфкарта! Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри ваші…” Потім манітоби та саскачевани, біржі праці, батракування та непривіття прерій, де чоловік і жінка, нещасні гомстедівці, впрягшись у борону, волочать свої акри, щоб посіяти на них зернятка пшениці з домашніх вузликів… А коли народжується дитина, то й там їй, у преріях, кажуть: “В тебе далеко є рідний край. З садками вишневими, з солов'ями, з хатинками білими…” Доля народу - хіба ж не відбилась вона в тобі самій, у новій твоїй судьбі? І хіба ж те все, що було, не допомагало тобі сьогодні відтворювати перед об'єктивом гіркоту і смуток неволі? З усіх тих джерел ти пила, вся трагічна поезія народу тебе напувала, і це теж тобі дало силу сьогодні розкритись у творчості…

Тільки заплющила очі - бачила сонцем залитий луг, луг квітчастий, повен життя, в багатющій гамі кольорів - білих, васильково-сині.х, бузкових, лілових, що з дивним художнім смаком переткались, переплелись на тлі соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), і дзвіночки, і навіть кінський квасець, піднявшись над повінню трав стрункістю своїх стебел-суцвіть з їх ніби припаленою, теракотовою смагою, - ніщо не порушувало гармонію барв. “Творчість-це любов, найперше любов!-думала вона пристрасно. - Головне - треба бути здатним любити! І відтоді, як я це відчула, як я полюбила, - я стада артисткою! Мені тепер під силу творити справжнє, може, навіть довговічне!… Але яка ти сьогодні! Як багато на себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного…”