Збожеволілого вже потягли за ноги кудись. Дико вирячені.білки очей зникли між кованими чобітьми, а крик його ще мовби й досі літає в повітрі:

- Мої це володіння! Мої!!

Жовтіє, наче крізь воду, нам світ Холодної гори; люди снують, як сомнамбули, з-під шкіри випинаються кості. Сонливість, апатія, збайдужіння. А ще ж недавно все це були здорові люди! Здорові тілом, нормальні психікою… Де взяти сил? Чи носимо ми ще в собі достатній опір обставинам, опір, що тільки й здатен робити людину людиною? Чи починаєм призвичаюватись, втягуватись в це баговиння поволі, звикаємо тупо й терпляче страждати? Казали, страждання здатне очищати душу. Можливо, це так. Але тут я поки що бачу частіше, як воно спотворює нас, обертає на сонливі ходячі тіні. Мудрі, дошукуючись колись смислу людського життя, вбачали його в тому, щоб пройти невловним поміж тенетами світу, збагнути самого себе, відкрити в собі божественне начало. В чому ж воно виявляє себе в цій-державі наруги, на цій окаянній Холодній горі? В гамірній колотнечі базару? В отім монотоннім безкінечнім клепанні, від якого можна здуріти? У спритності передсмертній, з якою чіпляються за соломинку життя? Чи надто, може, я суворий до своїх нещасних товаришів, яким тут випало те, що досі нікому не випадало?

Багато днів і ночей перед цим розігрувалась величезна драма, в яку було втягнуто сотні тисяч людей. Вогнем писалася десь на схід від Білгорода трагічна прелюдія Холодної гори. Ще ми по кільканадцять разів на день ходили в атаки, наступали на якісь переліски, боронили якісь пагорби, а зловісна тінь цієї Холодної гори вже зависала надрами. Ми не хотіли помічати своєї приреченості. Звечора тут, а на ранок повземо по іншому схилу, залягаєм на іншому рубежі, вгризаючись у землю під шквальним вогнем… То була тяжка, безоглядна праця солдатів, і війська, в тому числі й штурмова твоя рота, сформована з решток батальйону, нічим не заплямували свою честь. Небо вже було їхнє, блакить його була в ті дні для ревіння їхніх штурмовиків та виття бомб, для струменів вогпю, якими вони з коротких відстаней розстрілювали нас. Спершу чути було канонадні гуркоти десь на Воронеж, далеко за спиною в нас, потім і гуркотів не стало чути, а ми, спонукані ненавистю відчаю, з затятістю смертників все ще вели тут бої - запекліші, ніж будь-коли. Зубами тримались за кожен рубіж, не бажаючії знати, що вже скоїлось найстрашніше, що орбіта вогню і сталі зімкнулась в безвихідь і ні ці степи, ні ліси, що синіють на обріях, і самі обрії більше нв належать нам. Носив у собі смуток людини, яку відтепер ніщо не лякало, для якої, здається, полегшенням було б, щоб хоч настало оте кінцеве, щоб обірвався, нарешті, твій найостанніший біль. Та і в найтяжчі хвилини, саме тоді, коли душа жадала підтримки, розхилялися стебла десь біля тебе, з'являлася з жита гранітова сірість Решетнякового обличчя, що так рідно блищало рудою щетиною, патьоками поту.

- А треба ж битись, - казав майже пошепки, і то була найвища мудрість, народжена вашим становищем. І ви билися знову.

Потім потекли війська. Брели хлібами, рухались по дну балок, текли й текли в грізній понурості, знеможені, неговіркі, вони, як повінь, уже витворювали для себе свої русла, і ритми, й закони - незбагненні закони стихії. Але навіть і в відступі, в безкінечності цих людських просувань, у текучих цих ріках горя народного почувалося щось нездоланне: розламуючи просторінь, ринули невпинно, соталися кудись балками, поміж розтрощених обозів, йшли і йшли по землі, всіяній трупами, шинелями, кинутими протигазами… І не одному з вас тоді обпалювало зір видовище розбитого медсанбату, чиясь нога гангренозна, яку відпилюють нашвидку без наркозу, і чиясь кинута габардинова з петлицями сорочка, що, як образ самої поразки, висне, розіп'ята на тернах…

Багато днів догорали кострища величезного оточення. Вичавлювали нас танками по степах, вибомблювали з літаків по лісах та перелісках, і робили це неквапливо, з планомірною методичністю, поступово здушуючії і ніби й не поспішаючи розтерзувати свою жертву, ніби намагаючись продовжити свою катівську насолоду розправи. Безліч нас, більшими іі меншими групами, загонами, ватагами, блукали по тих уже приречених просторах, знову натрапляли на розбиті обози, медсанбати, штаби, натикались на танки, закопані в землю, часом десь у полі зустрічали коней, понурих, оглухлих, нещасних, як ми. Чорна оточенська одіссея, хто її хоч раз пережив, не забуде довіку!

- Може, й справді треба було - пістолет до скроні? - часом роздумує Шаміль.

- Пострілятись? Усім? Ні, - каже на це Решетняк.

Не почуває себе винуватим, що зостався живий. Бо ж, може, потрібен ще буде Батьківщині? Відчуття потрібності, воно має в собі неабияку силу…

Решетнякові- завдячую своїм життям. Під час одного з бомбувань, коли чорні вивороти землі закрили геть сонце і ти летів кудись у смерч, у жовту бурю вогню, за якою не було вже нічого, - саме він, Решетняк, виявився найближче. Хоча й сам був контужений, відкопав, витяг тебе з чадної могили, сяк-так відволодав. В найскрутнішу хвилину життя не покинув тебе, як не покинув торік свого капітана Чікмасова, - поранений, той весь час на Решетнякове плече спиравсь, інакше не міг би йти. Після Дніпра це було, коли вже без артилерії, без нічого вибралися на лівий, - лиш душі свої винесли з святої дніпровської води. Є подвиги такі, що лежать на поверхні, всім видні, а в такі, що вчинені зовсім негучно, майже непомітно, наодинці з власним сумлінням. Світ про них не оповіщений, медалі за них не відлито, носить їх людина в собі як тайну душі своєї, як знак того, що й ти чогось вартий. Не вважав і не вважає себе Решетняк героєм, просто рядовий солдат-кадровик, і якщо є за ним подвиг, то це скорше внутрішній подвиг скромної Решетнякової душі, яка не раз саму себе пересилювала, не раз над собою піднеслась. Як тієї темнющої осінньої ночі, коли він попід колючими лісосмугами - на відстані людського голосу - минав своє Хмарине, домівку минав на такій близькості, що, здається, чув подих дружини, чув гарячий дух її молодого тіла з постелі… Пройшов. Минув. Вдалось тоді вибратися з оточення, а тепер…

Під час спільних блукань вперше зародилася думка про Чорні ліси. Підібралося кільканадцятеро охочих, ішли і марили тими Чорними лісами, вочевидь бачили вже себе біля партизанських вогнищ… А потім та пастка, в яку їх напра•вив зустрічний землячок: “Он тудою, тудою… Скільки вас тут уже перейшло через міст… Вдень у них там будка порожня… Сміливо проскочите! Не ви перші, не ви останні…”

І спрямував їх - не перших, мабуть, і не останніх - просто в пащу замаскованим німецьким засадам.

Решетняк щоразу втрачає спокій, згадавши того душопродавця:

- Іуда-Скаріот… “Тудою, тудою…” То ж він навмисне крутився перед мостом, у пастку людей навертав… Попався б він мені тут.

У Білгороді - перший крігсгефангенерлагер. Незліченність людська в колючих дротах за містом. І там, серед загальної пониклості людської, ти вперше побачив сміливо, горде лице, образ нескореної людини-вояка, перед якою і табірна варта у подиві розступалась. Опівдні ввели до табору групу нових, закіптюжених, щойно ніби з бою, танкістів, артилеристів. І серед них - молодий командир-кавказець, смаглій чорнобривий, з кров'ю запеченою на щоці. Розгонисте ступав він попереду, випростаний, з сміливим аж ніби веселим лицем, з орденом Леніна, що квіткою горів на гімнастьорці. Такий був незвичний цей командир серед загальної пониклості, серед колючих дротів та вишок, такий був незрозумілий своєю безстрашною усмішкою та непониклою головою, що навіть німці ошелешено розступалися, коли він проходив від воріт у натовпі, сяючи до всіх краплистим потом чола, палаючії своїм ще новісіньким орденом. Усміхався вільною усмішкою, ніби не вірячи ще, де він опинивсь, куди він потрапив. Усмішка його просто відмовлялася визнати цю нову дійсність.

- Таким йому не жити, - з сумом сказав Решетняк. Вночі підповзли до нього, затиснутого в гурті, Решетняк простяг йому гімнастьорку свою запасну, рядову: