- Якщо трудодні, закладені в усі ці роботи, - заявляє Зюзь, - та переведемо на гроші, буде це кругленька цифра з чотирма нулями: щось порядку десяти тисяч. Скажіть, товаришу Братусь, скільки лимонів можна купити на ринку за десять тисяч?

- Я думаю, що років три чаювали б, - зауважує Мелешко, явно пригнічений Зюзевими чотирма нулями. - Якби послати в Грузію чоловіка до наших друзів у Махарадзевський район та домовитися з ними оптом… були б ми гарантовані.

- Притому ж нічим не ризикуючи, - ожвавівши, наполягає на своєму Зюзь. - Наш “Червоний запорожець” не науково-дослідна станція, щоб вгачувати по десять тисяч в якісь невідомі експерименти.

Знову, тільки-но я зібрався йому відповісти, як біля дверей люд раптом хитнувся і наперед, бачу, розшарівшись, пропихається моя червонощока Оришка. Хіба могла вона стерпіти, щоб на мені ще хто-небудь їздив, окрім неї? Що Оришка дома зі мною робить - того ніхто не знає, але на людях вона завжди готова вступитися за свого войовничого мічурінця.

- Слухайте Зюзя, люди добрі, - обурено галаснула Оришка, - він вам наклацає нулів! Хіба ви вже забули,. як позаторік у нього куряче яйце обійшлося в сто сорок карбованців грішми?

- То була помилка, - з готовністю наїжачився, Зюзь, - і нічого мені нею довіку очі колоти!… Я за те яйце вже був підданий заслуженій критиці!

Товариш Мелешко почав мирити:

- Ви по суті давайте, по суті.

І досі не збагну, до кого стосувалося оте Мелешкове “по суті”: чи до Зюзя,. чи до Оришки, чи до обох разом.

А Лідія Тарасівна тимчасом слухала та тільки мружилася до ораторів (це в неї звичка така - мружитися до кожного, наче до сонця). Потім попросила собі слова.

- Погані були б з нас господарі, якби ми по десять тисяч випускали на вітер, - сказала Лідія Тарасівна. - Але що, коли не на вітер, товаришу Зюзь? Що, коли в майбутньому саме в нашій Кавунівці, в нашому “Червоному запорожці” з'явиться один з нових зимостійких сортів українського лимона? В які тисячі тоді ви вбгаєте вартість його для нас і для всієї країни? Уявіть собі - кожен з наших колгоспів має вже свій лимонарій. Моя чи ваша дитина, захворівши, одержує цілющий плід, одужує. Дорого, кажете. Що ж може бути дорожчим за здоров'я наших дітей? Пробачте мені, Харлампію Давидовичу, на слові, але ви міркували тут сьогодні… як крамар. Хай колгоспний, але крамар.

В цей момент і Мелешко, змикитивши, в чому суть, глянув на свого буха спідлоба:

- Розвів тут нам цілу опозицію…

- Ви намагаєтесь, - ніби не чула Мелешка Лідія Тарасівна, - підрахувати на пальцях те, для чого потрібні, може, астрономічні числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однієї з важливих ділянок природи, про поширення субтропічних культур у зовсім нових для них районах. Подумати тільки, товариші! - підвелася з-за стола Баштова. - Цитрус на Україні! Коли це було? Та ми цю культуру не то що… Нам треба на “ви” її називати!

Отак сказала Лідія Тарасівна. На “ви”! За цю чутливість я став її поважати ще більше.

Вже вирішив: коли діждуся свого лимона, то першу скибочку їй піднесу, Лідії Тарасівні, за прогресивність її натури.

- Чи так, дівчата?

- “Так” у нас нічого не буває. Ясніше формулюйтесь, Микито Івановичу…

- Коли, кажу, знімемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лідії Тарасівні - на пробу.

- Вірно! Їй!

- Знову, бач, наші уми сходяться.

- А Зюзеві дасте? Хм… Зюзеві…

- Зюзь хай собі законним шляхом виписує, по накладній. Статуту ми тримаємось і заради нуля розбазарюватись не будемо.

Повідкривавши траншеї, сідаємо снідати. Дівчата розцвілися, розшарілися після роботи - бачу, що жартувати їм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобі ха-ха-ха, тут тобі й гу-гу-гу, вже й гарбузи поділили.

Відмітні в мене комсомолки! І зараз відмітні, а ще більше виділяються вони влітку, коли збираємо фрукти… Хлопці-гірники з сусіднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися мені, що дівчат з моєї садової бригади вони впізнають, якщо навіть електрика в клубі погасне.

- Як же це вам вдається? - зацікавило мене.

- Знаємо - як, Микито Івановичу! Тоді, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дівчат яблуками-ренетами пахне!…

Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гірників. А мені вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала мені про це Оришка (вона в мене круглий рік теплим коров'ячим молоком пахне).

Пригощають мене дівчата пиріжками, зачіпають то так, то інакше.

- І чого ви, невгамовні, в'язнете до старого?

- Що ви, Микито Івановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!

- Дивлячись на яку хату. При теперішній архітектурі… не берусь.

Просять, щоб я сочинив їм що-небудь на відкриття весни.

- Що ж я вам сочиню?

- Ну, як були ви молодим…

Ах, сороки, ах, білобокі! Це їхня улюблена тема.

- От хочете - вірте, дівчата, хочете - ні… І я розповідаю їм чисту правду, як був я молодим та була в мого діда шовковиця, одна-однісінька на все подвір'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплідний шовкун, бо не родило дерево зовсім. А нам, усьому Братусівському вивідку, дуже та й дуже хотілося, щоб воно родило!

Щозими, під новий рік, виходив уночі дід наш Каленик босоніж на подвір'я І погрожував дереву сокирою:

- Роди, бо зрубаю!

І всі ми сподівалися разом з дідом, що дерево злякається і почне з наступного літа родити.

Наступало літо, а самотнє уперте дерево знову нічого нам не родило.

Дівчата не вірять, сміються. А мені чого сміятись? Я не сміюсь, я виклав Їм чистісіньку правду.

- Ні, ви таки в нас, Микито Івановичу, справжній народний артист!…

Оцей сад можна вважати живим літописом нашої артілі. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранів та симиренків, кальвілів та ренетів зототих? Думаєте, завжди тріумфально шуміли тут оці вітроламки з яворів та пірамідальних високих тополь? Сліду не було.

Лежав край села в обіймах дніпровських рукавів голий гористий острів. І вода була поруч, а ніщо на острові не родило, окрім чорних колючок-якірців. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потім, як налетять із степу гарячі суховії, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острів: гуляє дарма, з року в рік жовтіє пустирищем попід плавнями, наче шматок тієї аравійської пустелі.

Та що я тоді міг вдіяти, навіть зі своєю Оришкою в супрязі?

В рік великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собі:

- Наступає, Микито, твій час. Відтепер матимеш де розгорнутись і здійснити свої давні задуми. Тепер ти, чоловіче, і гори покотиш.

Мене вже й тоді цікавили питання підвищення морозостійкості рослин і ліквідації періодичності плодоношення, оці вусаті питання, які ще й сьогодні спокійно спати мені не дають. Я вже й тоді пробував викидати різні коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього наші місцеві народні сорти. На той час мою черешню “Піонерка” знав мало не весь український південь. З усіх усюд ішли до мене за саджанцями “Піонерки”, - що мав, роздавав, хотілося, щоб скрізь росло й утверджувалось.

Але ж тіснота, ніде було мені розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже і в сусідову ногами вперлася б. І розсадник у мене був відповідний до тих можливостей: притиснувся біля хати - долонею накриєш. А люди йдуть - дай дай… З дорогою душею б, та хіба на всіх настачиш?

Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевірити у себе на вгороді, так Оришка мало не відлупцювала. - Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила?

В колгоспі настали інші можливості. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мічурінського взірця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанської МТС, був тоді в нас секретарем партійного осередку, спасибі йому - твердо підтримав мою ідею.

- Закладаймо! Але де ж закладати? Польової землі жаль…