Відв'язав, поїхав. Зупинився біля чайної; зайшов, сів плюхом край столу і довго сидів там в оточенні знайомих голів. Мух було багато. Втішань було багато. Духота душила. Щоб розвеселити, розважити його, Шкарупа розповідав, як одного колись отак скубли на бюро, а він рукою до серця, а ті й злякались: може, годі, мовляв? Бо за серце хапається... А після всього приятелі запитують того, скубленого: чого за серце хапався? Справді, закололо? Та ні, каже, пляшка самогону в кишені відіткнулась, так пальцем заткнув, щоб духу не почули.

Був регіт, припрохування:

— Їж, Кресафте, не бійся потовстіти! Голова без пуза — як справка без печатки.

Ще вони гомоніли після цього про горох, міркували з сміхом, чи можна з гороху спекти українську паляницю, заохочували до цих жартів і Кресафта, але він мовчав, чманів понуро, думки його були все про те, як обіцяв людям на зборах у присутності Другого і як йому повірено було тоді. Очі його оточували, всі оті чесні, довірливі очі, жіночі, чоловічі, дівочі, хлоп'ячі, що він їх бачить щодня і що в них він щодня повинен дивитись. Вони й зараз ждуть його там на токах, де гори хліба сухим червоним сонцем пашать. Невже він справді вчинив злочин? Перед ким? Одне треба, а друге хіба не треба? Чи, виходить, мусив би стати перед людьми брехуном?

— Не хили голову, Кресафте, — долинає до нього, ніби крізь товщу води. — Сьогодні так, завтра інак. Хоча ти таки поспішив.

— Ну, а як же людям в очі дивитися?

— Не будь наївним, Кресафте, — засміявся товстощокий Мамлій, голова з «Перемоги». — Ти як дитина. Простодушний ти, жертва своєї совісті. А совість — це така культура, що не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, що воно й таке, по якому попереднику його й сіють!..

Кресафт більше не обмовився й словом.

З чайної вийшов надвечір. Ще спека була, духота. Дзвін пащеку свою розкрив із дзвіниці, і коли проїздив Кресафт мимо собору, знову верзлося в якомусь очманінні, що дзвін той таки впаде і накриє тебе своєю стопудовою міддю так, що й задихнешся під нею. Свіжого повітря хотілось, а воно і в полі, за райцентром було ще гаряче після спеки дня. Повільною ступою, знехотя віз його кінь. Перехняблювалась бідарка під важким Кухаренковим тілом. Вуса волочилися в пилюці шляху, а очі в небі тонули. Небо його було над ним, чисте й величне, як завжди. Тільки на обрії, десь на сході, ледь помітно проступали вершечки хмар. Стояли, як далекі Карпати його фронтові. А кінь його негодований похнюплено тюпав і тюпав у ті недосяжні нереальні Карпати.

Понад лісосмугою шлях. Сухо й колючо в гущавині. Акація, гледичія[2] переплелися, а низом трава сухими врунами вилягла, блищать якісь солом'яні кубла, консервні іржаві бляшанки.

«Ех ви... Оце так вирішуєте? — звертається думками до когось. — Позвикали в Сірка очі позичати, а я напозичавсь. Чуєте? Напозичавсь!»

Глуха була ця доріжка польова, ніхто не зустрічався, ніхто не обганяв. Потім десь із лісосмуги, ніби навперейми, вискочив знайомий газик. Зупинився попереду бідарки, з-під брезентового нап'яття з'явилося обличчя Першого, бліде, непроникне і ніби ще більше схудле. Він вийшов з машини, перечекав, поки розсіялась хмара куряви, що, наздогнавши їх, обкурила і повільно-довго танула.

— Лютишся, Кресафте Петровичу? — підступив Перший до бідарки.

Кухаренко не дивився на нього, уникав його погляду, почував себе перед ним ніби винуватим. Наче ошукав його, підвів, завдав йому неприємності, а він же любив його — Першого всі любили в районі за молодість і чесність.

— Маєш образу на мене?

— Не в тім річ.

Перший стояв якусь хвилю в задумі, спрямувавши погляд у колючу гущавінь посадки. Потім заговорив про його, Кухаренкове, життя. Він дасть йому роботу. Забере його в сільосптехніку. Та й взагалі ще, може, їх звідти, з гори підправлять... У тоні його чулося виправдання. Говорив про сільгосптехніку, про Кухаренкову майбутню роботу, а чулося під цим щось інше, ніби щось таке: «Я  на твоєму місці вчинив би так само. А що не заступився перед Другим за тебе, то...»

— Складно все це, Кресафте Петровичу. Одначе що ж. Будь.

І газик помчав. При першому ж повороті звернув своєю халабудою на поля «Перемоги», проїхав трохи по забутому межівнику і незабаром знову повернув у бік райцентру. Кухаренкові стало ясно, що не якісь господарські клопоти пригнали Першого сюди і що Кухаренка перестрів він у цьому надвечір'ї не випадково: хотів, видно, хоч трохи залагодити вчинене, заспокоїти розтривожене сумління...

А Кухаренків кінь тюпав далі на ті хмарні крайстепові Карпати, що вже обіймали небо. У дорозі застав його й смерк, синій, вечірній. Віжки, намотані на грубу Кресафтову руку, обвисли, висіли знеможено. А друга рука, така ж важка, в набряклих жилах час від часу торкалась грудей, наче там пекло, наче там у грудях горіло під прокипілою потом та пилюкою сорочкою.

— Не в тім річ... Не в тім річ, — час від часу шепотіли сухі запечені губи.

Пізно вночі на обезлюднілий уже тік нечутно вкотилась бідарка. Сторож підійшов до неї і аж вкляк, збагнувши, що це ж головине тіло лежить у бідарці — важко, безжиттєво. Сторож заходився розплутувати віжки, міцно намотані на задубілій уже руці. Кінь, що привіз господаря на тік, тривожно похропував на високі бурти зерна, що і в темряві висвічували денним сонцем.

1963 р.

-----------------------

Примітки:

[1] Тридцятитисячник — з метою зміцнення радянської влади на селі партія надіслала в сільські місцевості тридцять тисяч робітників.

[2] Гледичія — різновид акації.

--- КІНЕЦЬ ---

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua

Олесь Гончар

МОДРИ КАМЕНЬ

Новела

---------------

І

Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.

— Терезо!

А ти посміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця.

— Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.

— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.

II

Куди ти задивилась? У що заслухалась?

Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.

Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.

— Просім, хто ви?

Що мені казати? Хто ми?

— Свої,— кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість вода ми їли сніг. — Свої,— хриплю я щосили.

Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.

— Мамо, то руські!

Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.

Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.

Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.

Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.

Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.

— Так оце такі... руські?

— А якими ви уявляли?

— ...Такими...

Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.