Живопис має бути релігійним. Найперші в світі картини надихалися вірою в бога; життя без релігії неодмінно заводить людину в болото огидного матеріалізму та гріховних спокус. Живопис повинен бути ідеальним, відтворювати лише прекрасне. Малювати речі слід такими, якими вони мусять бути, а не такими, які вони є насправді. Треба дивитися вгору, на небо, бо лише там справжнє життя, а не тут, на землі, падолі сліз. Маріано мусить приборкати свої інстинкти, це йому радить він, його вчитель. Мусить перебороти в собі бажання малювати неприкрашену дійсність, зображувати людей, тварин і краєвиди такими, як вони постають перед його очима, у всій їхній грубій матеріальності.

Він повинен навчитися бачити все в ідеальному світлі. Багато художників були мало не святими: тому і тільки тому їм щастило надати небесної краси обличчям своїх мадонн. І бідолашний Маріано силкувався навчитись «ідеалізму», перейняти хоч крихту того блаженного й лагідного смирення, яким аж променився його вчитель.

З плином часу Маріано все детальніше знайомився з методами, якими користувався дон Рафаель, створюючи свої шедеври, що викликали вигуки захвату в його друзів-каноніків та в багатьох сеньйор-замовниць. Коли великий живописець збирався почати одну із своїх «Пречистих», що помалу заповнювали церкви та монастирі їхньої провінції, він підводився дуже рано, сповідався, причащався і лише потім приходив у студію. Завдяки цьому, він відчував приплив духовної сили та смиренного натхнення, і якщо в процесі роботи його охоплювала зневіра, він знову вдавався до цих надійних ліків.

А ще художник має берегти невинність. У п’ятдесят років дон Рафаель дав обітницю цноти. Трохи запізно, звичайно, і не можна сказати, що раніше він не знав про цей, такий певний засіб досягти високого ідеалізму в божественному живопису. Просто його дружина передчасно постаріла від численних пологів. Виснажена надокучливою вірністю та доброчесністю маестро, вона могла тепер бути йому тільки подругою, з якою вони часто молилися разом увечері, перебираючи чотки та співаючи гімни святій трійці. Було в дона Рафаеля кілька дочок, що гнітили його сумління, нагадуючи про ганебні поступки ницому матеріалізмові; але декотрі з них уже постриглися в черниці, інші теж збиралися піти тією самою дорогою, й душа Художника очищалася, ставала все ідеальнішою, в міру Того, як ці живі докази його аморальності зникали з дому й ховались по монастирях, де підтримували славу батька як геніального живописця.

Іноді, малюючи Пречисту, — а всі вони були у нього однаковісінькі, наче він штампував їх під трафарет — великий художник починав вагатись. У таких випадках він відкладав пензля і таємниче казав учневі:

— Маріаніто, завтра повідомиш «сеньйорів», щоб не приходили. У нас буде натура.

І студію закривали для священнослужителів та інших поважних друзів художника. Ступаючи карбованим солдатським кроком, приходив Родрігес, муніципальний жандарм. З-під жорстких, мов жмутики дроту, вусів стримів недопалок цигарки, рука лежала на ефесі шаблі. Його вигнали з жандармерії за жорстокість та пияцтво й, опинившись без роботи, він, невідомо яким дивом, став натурником дона Рафаеля. Благочестивий живописець, який трохи побоювався цього чолов’яги, під тиском його надокучливих прохань виклопотав для нього посаду муніципального жандарма, і Родрігес користався тепер з кожної нагоди, щоб висловити собачу відданість і вдячність маестро; він дружньо поплескував його по плечу своїм величезним ручиськом і дихав йому в обличчя тютюновим димом та горілчаним перегаром:

— Доне Рафаелю! Ви для мене, як батько рідний! Хай-но спробує хто зачепити вас — відчикрижу йому і оце, й оте!

У глибині душі потішений такою відданістю, містичний художник, однак, червонів і махав руками, обурюючись із грубої відвертості цього солдафона, який називав своїми іменами соромітні органи, що їх збирався відчикрижити.

Зайшовши до студії, жандарм кидав на підлогу кашкета, віддавав Маріано важку шаблюку, потім, як людина, що добре знає свої обов’язки, діставав із скрині білу вовняну туніку та синій клапоть матерії у вигляді плаща і спритним завченим рухом накидав на себе обидві одежини.

Маріано дивився на перевдягнутого жандарма зачудованим поглядом, але не бачив у всьому цьому нічого смішного. То були чудеса мистецтва; таємниці, відкриті лише таким, як він, хто має щастя жити поруч із великим маестро.

— Готово, Родрігесе? — нетерпляче запитував дон Рафаель.

Смокчучи недокурок, який уже обсмалював йому вуса, Родрігес виструнчувався під синьою лахманиною, що звисала з нього пишними складками, схрещував руки і втуплював свій звірячий погляд у стелю. Маестро потрібна була натура лише для того, щоб намалювати мантію святої діви, досконало зобразити складки небесних шат, з-під яких не проступатиме найменшого натяку на округлості людського тіла. Йому й на думку не спадало взяти за натуру жінку. Це означало б скотитися до грубого матеріалізму, уславити плоть, піддатися гріховній спокусі. Родрігеса з нього досить: художник повинен бути ідеалістом.

Натурник стояв перед живописцем, застигши в благочестивій позі; тіло його було сховане під численними складками ясно-голубої хламиди, з-під якої стриміли тупі носаки солдатських чобіт; задерши вгору потворну приплюснуту голову з густою кучмою сплутаного волосся, жандарм кахикав і пахкав цигаркою, випускаючи клуби диму, але не відривав погляду від стелі і не розмикав величезні ручиська, складені на грудях, мов для палкої молитви.

Маестро та його учень з головою поринали в роботу, в студії западала мертва тиша, і знуджений Родрігес подеколи не витримував мовчанки; спершу він гарчав щось нерозбірливе, потім із того гарчання проривалися окремі слова — і натурник у захваті починав розповідати про свої подвиги за тих героїчних часів, коли він служив у жандармерії і міг «відбити кому завгодно бебехи», а потім скласти протокол, що це на нього вчинено напад. Такі спогади збуджували «пречисту». Величезні ручиська розмикалися, тремтіли від людиновбивчої жаги. Елегантні складки мантії розмаювались, налиті кров’ю очі вже не дивились у височінь — і хрипкий голос захоплено розповідав про грандіозні побоїща, про те, як чоловіків хапали за найчутливіше місце, і вони падали на землю, корчачись від лютого болю, як розстрілювали в’язнів, посилаючись потім на спробу до втечі, а щоб надати оповіді якомога більше блиску, Родрігес гордо бив себе кулаком у груди і розцвічував свою мову слівцями та вигуками, що не лише торкалися найінтимніших людських органів, а й виставляли в соромітному вигляді найперших осіб сонму небесного.

— Родрігесе! Родрігесе! — вигукував нажаханий маестро.

— Слухаюсь, доне Рафаелю!

«Пречиста» пересувала язиком цигарку з одного кутика рота в другий, знову складала руки на грудях, виструнчувалась, аж туніка підсмикувалась угору, відкриваючи панталони з червоними торочками, і знову звертала погляд у височінь; в очах натурника палахкотів екстаз, а на губах застигала щаслива посмішка, ніби на стелі він бачив всі оті звитяжні подвиги, якими щойно похвалявся.

Маріано мучився перед своїм мольбертом. Він міг малювати лише те, що бачив перед собою, і його пензель, відтворивши на полотні ясно-голубу мантію, не знав, як узятися до голови. Марно хлопець кликав на поміч усю свою уяву. Хоч як він старався, на полотні неминуче проступала схожа на жахливу машкару пика Родрігеса.

І учень щиро захоплювався вправністю дона Рафаеля, з-під чийого пензля замість лютої мармизи жандарма з’являлася голова в осяйному німбі і бліде обличчя — по-дитячому безтурботне, гарненьке й ніжне.

Цей фокус здавався хлопцеві найдивовижнішою таємницею мистецтва. Чи ж пощастить йому досягти колись такого чародійного вміння, яким володіє вчитель?

З плином часу різниця між творчою манерою дона Рафаеля та його учня проступала дедалі помітніше. У школі навколо Маріано завжди юрмились інші учні, вихваляючи його малюнки. Для них він був визнаним авторитетом. Декотрі вчителі, вороги маестро, нарікали, що такий незаперечний талант скніє біля цього «святенника-мазія». Дон Рафаель дивом дивувався, бачачи, що витворяє Маріано поза його студією: він малював людей і краєвиди, тобто те, що перед очима, речі, які дихають вульгарністю мирської марноти.