Інших вад у бідолахи не було. Ні жінок, ні карт — ані-ні! Хоча заробіток він розподіляв явно несправедливо і прагнув добре вдягатися, тим часом як дружина та діти ходили в лахмітті, але цей свій егоїзм швець загладжував великодушними вчинками. Сеньйора Ангустіас із гордістю згадувала, як на великі свята Хуан просив її нарядитися у свою весільну мантилью з манільського мережива, надівав на голову білий кордовський капелюх, брав ціпок із срібною головкою і, пустивши дітей наперед, вони прогулювалися по бульвару Делісіас, наче родина якихось заможних торговців із вулиці Змій. У дні дешевих корид чоловік завжди піддобрювався до неї і, перш ніж рушити до цирку, пригощав її мансанільєю на вулиці Кампана або кавою на Новій площі.
Ці радісні хвилини залишилися в пам’яті бідолашної жінки як невиразний і щасливий спогад.
Сеньйор Хуан захворів на сухоти, і цілих два роки дружина доглядала його. Тепер їй доводилося працювати по наймах ще більше, щоб заробити песету, яку раніше вона отримувала від чоловіка. Зрештою той помер у лікарні, змирившись з долею, переконаний, що життя без мансанільї та бою биків нічого не варте. Перед тим як навіки склепити очі, він обдарував дружину ніжним і вдячним поглядом, наче хотів востаннє сказати: «Оле! Ти найперша красуня світу!..»
Коли сеньйора Ангустіас залишилася сама, становище її не погіршилось; навіть навпаки, тепер вона зітхнула з полегкістю, адже останні два роки з чоловіком їй було більше клопоту, ніж із дітьми. Жінка завзята й рішуча, вона відразу ж обрала для дочки та сина життєвий шлях. Енкарнасйон, якій виповнилось сімнадцять років, пішла працювати на сигаретну фабрику; подруги материної молодості, що вже стали майстринями, допомогли їй туди влаштуватись. Хуанільйо, згідно з волею сеньйори Ангустіас, мав навчитись шевського ремесла, адже малим він цілими днями просиджував у підворітті Ярмаркового передмістя, дивлячись, як працює батько. У дванадцять років мати забрала його зі школи, де він навчився сяк-так читати, й віддала в науку до одного з найкращих шевців Севільї.
Отоді й почалися страждання бідолашної жінки.
Не хлопець, а чисте горе! І подумати тільки — син таких порядних батьків!.. Мало не щоранку, замість іти в майстерню шевця, він приєднувався до ватаги шибеників, які збирались на бульварі Геркулеса* і звідти вирушали на різницю. На превелику втіху пастухів і різників зухвалі хлопчаки дражнили волів червоною ганчіркою, не раз дістаючи удар рогом або попадаючи під ратиці. Сеньйора Апгустіас, яка часто до пізньої ночі сиділа з голкою, щоб син мав змогу з’явитися до вчителя-шевця в пристойному вигляді, не раз, відчинивши двері, бачила його на порозі у подертих штанях, вимазаній багнюкою курточці, з гулями та подряпинами на обличчі. До хати хлопець війти боявся, але й не тікав — був дуже голодний.
До синців, наставлених рогами підступного вола, додавалися нові — од материних рук. Але герой різниці мужньо витримував ляпаси та удари віником, знаючи, що потім його все ж таки нагодують. «Бий, але дай чогось попоїсти». Після пережитих за день пригод голод мучив його нестерпно, і він з вовчим апетитом наминав черствий хліб, гнилу квасолю, протухлу тріску — браковані продукти, які працьовита жінка вишукувала по крамницях, щоб прогодувати родину на свої мізерні заробітки.
З ранку до вечора сеньйора Ангустіас шкребла підлогу в чужих будинках і лише вряди-годи могла урвати хвилинку і збігати до шевця, щоб довідатись про успіхи юного підмайстра. Повертаючись звідти, вона задихалась од гніву, вигадувала найстрахітливіші покарання, які могли б напутити шибеника-сина на добрий розум.
Найчастіше він навіть не заглядав до майстерні. Зранку йшов на різницю, а пополудні стовбичив на розі вулиці Змій у гурті малих безпритульників, що витріщалися на тореро, які залишилися без контрактів; ошатно вбрані, в новеньких капелюхах, але без копійки в кишені, ті мали звичай сходитися сюди і розводитися про свої подвиги.
Хуанільйо дивився на них, як на істот незрівнянно вищих, ніж прості смертні; він заздрив їхнім елегантним і невимушеним манерам, тій легкості, з якою вони говорили люб’язності незнайомим жінкам. Хлопець аж тремтів від шанобливого захвату, думаючи, що кожен із них має вдома розкішне, гаптоване золотом вбрання матадора, у якому з’являється на арені під музику і бурхливі оплески глядачів.
Серед малих обшарпанців син сеньйори Ангустіас був відомий як Сапатерін[16], і хлопець неабияк пишався, що дістав прізвисько, як усі славетні тореадори. Він поцупив у сестри червону хусточку й пов’язував її на шию, носив шапчину, схожу на берет матадора, а волосся змочував слиною й начісував густими пасмами на вуха. Любив, щоб курточки, які йому шили з грубої бавовняної матерії, були якраз до пояса і закінчувалися складками. Коли сеньйора Ангустіас викроювала йому штани із старого батькового одягу, він просив, щоб пояс був високо, стегна туго обтягувались, а холоші вільно спадали трохи нижче колін. Якщо ж мати не зважала на його прохання і робила по-своєму, хлопець гірко плакав.
Його заповітною мрією був справжній плащ матадора — тоді йому не доводилося б випрошувати на кілька хвилин омріяний червоний клапоть у щасливчиків-товаришів!.. Якось Хуанільйо знайшов у коморі старий матрац без набивки. Вовну з нього сеньйора Ангустіас давно продала, коли родині було особливо сутужно. Одного дня мати пішла працювати до якогось каноніка, а Сапатерін цілий ранок просидів удома. З винахідливістю людини, що врятувалася з затонулого корабля, опинилася на безлюдному острові і все мусить робити своїми руками, Хуанільйо викроїв із прілого й подертого клаптя матерії плащ тореадора. Потім закип’ятив у чавунці воду, вкинув туди жменю червоної анілінової фарби, купленої в аптеці, й занурив у цей розчин стару лахманину. Хлопець не міг намилуватися своєю роботою. Тепер у нього буде яскраво-червоний плащ — ото заздритимуть хлопці на сільських капеях!..[17] Залишалося тільки висушити його, і Хуан повісив свій витвір на шворку, де сушилася білизна сусідок.
Знявся вітер, і червона ганчірка, з якої капала фарба, повимазувала все, що висіло поряд. На винуватця посипався град погроз і прокльонів; жінки сердито вимахували кулаками і з такою люттю кляли і малого бешкетника, і його матір, що Сапатерін поквапно схопив свій дорогоцінний плащ і чимдуж кинувся навтіки, весь заляпаний червоною фарбою, ніби щойно когось зарізав.
Сеньйора Ангустіас, жінка опасиста, дужа й вусата, яка не боялась чоловіків і за свою рішучу та незалежну вдачу була в пошані серед жінок, почувала себе безпорадною перед упертістю сина. Що з ним робити?.. Її рука погуляла по всіх частинах хлопцевого тіла; не один віник вона поламала на ньому, і все даремно. «Цей ледащо, — казала мати, — терпить палицю, як пес». Звикнувши на різниці до ударів молодих бичків, до безжальних коров’ячих ратиць, до дрючків погоничів та різників, — а ці люди не церемонилися з хлопчаками, схибленими на тавромахії, — Хуан сприймав материнські стусани як щось неминуче в своєму житті бродяги, як плату за харчування, і поки мати кляла його та духопелила, він наминав кусень черствого хліба, аж за вухами лящало, і навіть гадки не мав виправлятись.
Погамувавши голод, хлопець негайно тікав із дому, користаючись із того, що сеньйора Ангустіас майже завжди була на якійсь роботі і не могла його затримати.
На вулиці Кампана, цьому форумі, де збираються любителі кориди і куди миттю долітають усі новини про бій биків, Хуан зустрічався зі своїми приятелями і не раз чув од них слова, які сповнювали його хвилюванням і радістю.
— Завтра корида, Сапатеріне.
У провінційних містечках на храмові свята завжди влаштовувалися капеї. Ось туди й виряджалися малі тореро, заздалегідь уявляючи, як потім вихвалятимуться перед товаришами своїми подвигами на аренах Асналь-кольяра, Больюльйоса чи Майрена. Вирушали ще звечора, влітку — перекинувши плащ через плече, взимку — кутаючись у нього, і дорогою безупину розповідали один одному всякі історії про биків.