Чіріпа чимало тинявся світом і розповідав товаришеві про всякі дивовижі, що їх бачив у далеких провінціях. Він був великий майстер подорожувати «зайцем», умів непомітно пролазити у вагон поїзда. Мов зачарований, слухав Сапатерін його розповіді про Мадрид, місто їхньої мрії. Столичний цирк уявлявся Хуанові величезним храмом, справжнім святилищем тавромахії.

Щоб посміятися з хлопців, якийсь молодий сеньйор сказав їм біля дверей кав’ярні на вулиці Змій, ніби в Більбао вони зможуть заробити купу грошей, бо там тореро куди менше, ніж у Севільї. І Сапатерін та Чіріпа вирушили в далеку подорож, без копійки в кишені і без іншого спорядження, крім подертих, зношених плащів; щоправда, ті плащі були справжні і колись належали відомим тореро — хлопці придбали їх за кілька реалів у крамниці якогось тандитника…

Вони нишком прослизали у вагон і ховалися під сидіннями, але голод та інші потреби зрештою таки виганяли їх звідти; пасажири ставилися до юних мандрівників співчутливо, сміючись із їхнього химерного вигляду, їхніх колет та плащів, І підгодовували хлопців рештками своїх припасів. Коли на зупинках за ними ганялися залізничники, Хуан та Чіріпа перебігали з вагона у вагон або лізли на дах і, сховавшися там, перечікували, поки поїзд рушить далі. Не раз їх ловили і, надававши ляпасів та носаків, стягували за вухо на перон якоїсь глухої станції, а тим часом поїзд віддалявся, мов утрачена мрія.

Влаштувавшися просто неба, хлопці чекали іншого поїзда, а коли помічали, що за ними стежать, рушали пішки безлюдними полями до дальшої станції, вірячи, що там їм пощастить більше… Після кількох днів такої подорожі, сповненої всяких пригод, зробивши не одну вимушену зупинку і накуштувавшись стусанів, хлопці добралися до Мадрида. На вулиці Севільї та площі Пуерта дель Соль вони досхочу надивилися на тореро, що залишилися без контрактів і не знали, куди згаяти час; юні мандрівники спробували навіть випросити у цих легендарних героїв грошей на дальшу дорогу, — та марно. Один прибиральник мадридського цирку, родом із Севільї, пожалів хлопців і пустив їх переночувати до стайні. Крім того, він подарував їм велику радість, давши змогу подивитися кориду з молодими бичками на арені славетного цирку, що, проте, здався їм меншим від севільського.

Налякані власною зухвалістю і бачачи, що до мети їхньої подорожі все ще дуже далеко, хлопці вирушили назад до Севільї в той самий спосіб, яким прибули. Але відтоді вони приохотились подорожувати у поїздах «зайцями». Як тільки до них доходила чутка, що в тому чи іншому глухому андалузькому містечку з нагоди місцевого свята влаштовують капею, вони відразу рушали в путь. Їм траплялося добиратись аж до Ламанчі й Естремадури; а коли не щастило й доводилось іти пішки, вони просились на ночівлю до селян, людей довірливих і веселих, які дивувалися з юності та відваги мандрівників і вірили всім їхнім хвалькуватим розповідям, приймаючи хлопчаків за справжніх тореро.

Необхідність задовольняти свої потреби під час такого бродячого життя навчила хлопців усяких хитрощів, властивих первісним людям. Підходячи до якогось хутірця, вони непомітно підповзали під саму хату І крали городину. Цілими годинами підстерігали якусь курку, і коли необережна птаха підходила близько й давала себе зловити, скручували їй шию і рушали далі, щоб десь опівдні назбирати хмизу, розпалити вогнище і, обсмаливши здобич, проглинути її майже сирою з жадібністю малих дикунів. Сільських собак хлопці боялися дужче, аніж биків. З цими звірами битись було непросто; ощиривши ікла, собаки гналися за чужаками, наче їх дратував екзотичний вигляд малих волоцюг, наче вони нюхом чули, що це вороги власності.

Не раз, коли, чекаючи поїзда, хлоп’яки засинали просто неба поблизу якоїсь станції, на них натрапляв жандармський патруль. Та, помітивши під головами малих безпритульників згорнуті червоні плащі, охоронці порядку відразу заспокоювались. Обережно скидали з сонних хлопців беретики і, побачивши заплетене в кіску пасмо волосся, посміюючись ішли геть. Далі можна й не дивитися, і так ясно, що це не злодюжки, а любителі корид, які добираються на капею. Така терпимість жандармів пояснювалась і глибокою любов’ю, яку почував кожен іспанець до великої національної розваги, і схилянням перед незвіданістю майбутнього: адже цілком можливо, що котрийсь із цих обшарпаних шолудивих хлоп’ят невдовзі стане зіркою арени, великим матадором, який убиватиме биків на честь короля, житиме, мов принц, а про його подвиги та багатство щодня писатимуть у газетах!..

Та настав день, коли в одному невеликому естремадурському селі Сапатерін утратив друга. Щоб приголомшити простодушних селян, які захоплено вітали славетних тореро, що прибули «прямо з Севільї», хлопці вирішили встромити бандерильї в шию лютого старого бика. Хуанільйо успішно вгородив свої дротики тварині в загривок і відступив до лав, тішачись захватом глядачів, які поплескували його по плечах грубезними долонями і пригощали вином. Несподіваний крик жаху протверезив сп’янілого від слави Хуана. Він глянув на сільський майдан і не побачив Чіріпи: там валялися в пилюці лише його бандерильї, черевик та берет. А бик, наштрикнувши на ріг якийсь згорток, схожий на ганчір’яну ляльку, бігав по майдану, ніби хотів спекатися несподіваної мороки. Він кілька разів шалено мотнув головою: жмут ганчір’я підлетів угору, бризнувши червоною цівкою, але на землю не впав, бо тварина підхопила його на другий ріг і знову стала несамовито трясти. Нарешті розтерзаний згорток покотився в пилюку і залишився там лежати, розшарпаний і нерухомий; кров цебеніла з нього, як вино з проштрикнутого міха.

Ніхто не зважувався наблизитись до бика, поки з’явився пастух, налигав його й відвів до обори. А бідолашного Чіріпу перенесли в сільську управу і поклали на ліжко в комірчині, що була там за в’язницю. Хуан подивився на товариша й побачив біле, як крейда, обличчя, пригаслі очі і тіло, залите кров’ю, яку марно намагалися спинити, прикладаючи до ран, за браком чогось іншого, ганчірки, намочені в розведеному оцті.

— Прощай, Сапатеріне! Прощай, Хуанільйо! — прошепотів нещасний.

І замовк навіки.

Ледь живий од страху Хуан вирушив назад до Севільї. Хлопця аж тіпало, і він весь час бачив перед собою осклілі очі вмирущого, чув його передсмертний стогін. Якби зараз йому зустрілася смирна корова, він би дременув від неї. Згадав про матір, про її мудрі поради. Справді, чи не краще шити чоботи й жити спокійно?.. Але ці думки трималися в Хуановій голові лише поки він був наодинці з собою.

Опинившись у Севільї, він одразу відчув вплив середовища. Збіглися друзі, і стали просити, щоб він розповів з усіма подробицями про загибель бідолашного Чіріпи. На вулиці Кампана до нього підходили з розпитуваннями навіть тореро-професіонали — вони пам’ятали хлопчика зі шрамом на щоці, який часто виконував усілякі їхні доручення. Підбадьорений такою увагою, Хуан дав волю своїй фантазії і став розписувати, як, побачивши, що бик підняв на роги бідолаху Чіріпу, він кинувся на арену й ухопив розлученого звіра за хвіст, як учинив ще багато подвигів, але, мовляв, так і не зміг урятувати друга від смерті.

Де й подівся недавній страх. Він буде матадором; матадором — або ніким. Якщо інші б’ються з биками, то чом не може цього робити й він? Хуан згадав про тухлу квасолю та черствий материн хліб; згадав, ціною яких принижень діставалися йому кожні нові штани; згадав про голод, нерозлучного товариша своїх мандрів. Його невтримно вабили розкоші і блиск багатого життя. Він заздрісно дивився на карети та верхових коней; спинявся перед брамами палаців і, роззявивши рота, милувався крізь штахети пишними патіо[22] в мавританському стилі, оздобленими мозаїкою аркадами, мармуровими плитами і дзюркотливими фонтанами, що вдень і вночі розсипали пригорщі перлів над величезними чашами, обрамленими зеленим листям. Отже, долю його визначено. Він убиватиме биків або загине на арені. Стане багатим і доб’ється, щоб про нього писали в газетах, щоб люди палко його вітали, навіть якщо задля цього доведеться пожертвувати життям. Хуан зневажав усі нижчі щаблі тавромахії. Він бачив, як бандерильєро дивляться смерті в очі нарівні з матадорами, а отримують за кориду якихось тридцять дуро і, проживши нелегке суворе життя, діставши безліч ран, на старість тільки й можуть що відкрити на свої мізерні заощадження жалюгідну крамничку або виканючити місце різника на бойні. Більшість із них просили милостиню в молодших товаришів по ремеслу, не один помирав у притулку для бідняків. Ні, він і чути не хоче про бандерильї, не збирається гаяти довгі роки, скоряючись усім забаганкам маестро. Він убиватиме биків з першого свого виступу, відразу вийде на арену як матадор.