На нового матадора дощем посипалися запрошення. Охоплені цікавістю, любителі жадали бачити його на всіх аренах Півострова. Професійні газети раз у раз друкували портрети Гальярдо і розповідали всілякі романтичні небилиці з його життя. Жодного еспаду не запрошували на стільки корид. Гроші так і попливуть до нього.

Обурений Антоніо, Хуанів шуряк, шукав співчуття у дружини й тещі.

Яка невдячність! Так роблять усі, хто надто стрімко підноситься вгору. Адже він, Антоніо, із шкури пнувся, відстоюючи Хуанові інтереси в переговорах з імпресаріо цирків, коли влаштовував для нього кориди з молодими бичками!.. А тепер, як хлопець став маестро, він узяв за повіреного такого собі дона Хосе, що з ним познайомився лиш недавно; він же ніякий не родич Хуанові і причарував його тим, що мав славу старого любителя корид і знавця всіх тонкощів тавромахії.

— Він ще каятиметься, — ображено провадив шуряк. — Де він знайде собі іншу родину? Хто його так любитиме, як любимо ми, люди, що піклувались про нього змалечку? А він цього не розуміє. Під моєю опікою він почував би себе, як…

Але тут Антоніо замовкав і ковтав славетне ім’я, бо знав, що його одразу візьмуть на глузи бандерильєро та шанувальники, які тепер часто бували в домі Гальярдо і зрештою помітили лимареву прихильність до історичного персонажа.

З великодушністю переможця Гальярдо вирішив утішити розчарованого шуряка, доручивши йому нагляд за будівництвом нового дому, яке надумав розпочати. Може витрачати скільки захоче. Зачарований легкістю, з якою випалися на нього гроші, еспада винагородив шуряка за відмову взяти його повіреним, давши йому погріти руки на цьому ділі.

Хуан здійснював своє давнє бажання — будував для матері дім. Бідолашна жінка усе життя мила підлогу у багатіїв, тож нехай тепер у неї буде власний будинок із прегарним патіо, вистеленим мармуровими плитами, з мозаїчним фризом, з розкішно вмебльованими кімнатами. А ще в неї буде багато служниць, що все за неї робитимуть. Як і мати, Гальярдо відчував, що його доля міцно пов’язана з передмістям, де минуло його злиденне дитинство. Йому подобалося приголомшувати своїм багатством тих людей, у яких колись мати мила підлогу, і вряди-годи тицьнути жменю песет котромусь із бідаків, що замовляли його батькові черевики або давали малому Хуанові кусень черствого хліба, коли він мучився а голоду. Гальярдо купив на злам кілька старих будинків, серед них і той, у підворітті якого працював старий швець, і на розчищеному місці почав споруджувати справжній палац із білими стінами, з пофарбованими в зелений колір віконницями, з обличкованим кахлями передпокоєм і чавунними ґратчастими дверима з гарними візерунками, крізь які буде видно фонтан посеред патіо, мармурові колони, а вгорі між ними — золоті клітки із співучими пташками.

Радість шуряка Антоніо, що дістав цілковиту свободу по нагляду за будівництвом та використанням коштів, невдовзі затьмарилася від жахливої новини.

Виявилося, що в Гальярдо є наречена. Стояло літо, і він їздив по всій Іспанії, вбивав биків на аренах і зривав оплески; проте не забував майже щодня писати листи одній дівчині з їхнього передмістя, а коли випадало кілька вільних днів між двома коридами, Хуан кидав товаришів, сідав на поїзд і приїздив до Севільї, щоб простояти всю ніч під вікном нареченої, розмовляючи з нею крізь ґрати — так велів давній звичай.

— Ви таке бачили? — кричав обурений лимар біля «домашнього вогнища», як він любив казати, тобто в товаристві дружини й тещі. — Має наречену, а родині — ні слова! Ні слова про це найріднішим людям! Сеньйор надумав женитися! Ми йому, бачте, набридли… Ні сорому в нього, ні совісті!

Енкарнасйон поділяла справедливе обурення чоловіка, про що свідчив гнівний вираз її досить гарного, але грубого обличчя. Вона була рада цій нагоді осудити щасливчика-брата, до якого відчувала глухі заздрощі. Атож, такий він і є; ще змалку не мав ні сорому, ні совісті.

Але мати була іншої думки.

— Е, ні, цього не кажіть. Його наречену я знаю з самого малечку. Добре знала і її небіжчицю матір — ми з нею працювали разом на фабриці. Дівчина чиста, як золото, скромна, лагідна, вродлива. Я сказала Хуанові, щоб одружувався… і чим скоріше, тим краще.

Дівчина була сирота і жила в дядька з тіткою, що держали в їхньому передмісті продуктову крамничку. Батько, колишній торговець горілкою, залишив дочці у спадок два будинки на околиці кварталу Макарена.

— Це небагато, — провадила сеньйора Ангустіас, — а все ж таки дівчина виходить заміж не з порожніми руками — дещо має… А скільки у неї вбрання!.. Боже праведний! У Кармен справді золоті руки. Як гарно вона вишиває, як дбайливо готує собі посаг…

Гальярдо невиразно пригадував, що малими вони гралися вдвох біля підворіття, в якому працював швець, поки їхні матері розмовляли. Те дівча скидалося на ящірку — худе, смугляве, з циганськими оченятами: наче дві чорнильні плями розпливлися на синюватих з рожевими кутиками білках. Бігала вона легко й прудко, ніби хлопчисько — миготіли тонкі, як очеретини, ніжки, чорними змійками звивалися неслухняні кучерики. Потім він довго її не бачив і зустрів лише через багато років, коли вже почав здобувати собі славу як новільєро.

Було свято тіла господнього, один із небагатьох днів, коли жінки Севільї, ці полонянки східної млості, виходять на вулицю в мереживних мантильях і з гвоздиками на грудях, наче мавританки, що вирвалися на волю. Гальярдо побачив високу струнку дівчину, у повному розквіті юної вроди: туге, мов налите, тіло, тонкий, перехоплений поясом стан, опуклі перса, пишні стегна. Коли вона побачила тореро, її бліде матове личко зарум’янилося, а блискучі очі сховалися під довгими віями…

«Красулечка мене знає, — самовдоволено подумав Гальярдо. — Напевне, бачила на арені».

Він рушив слідом за дівчиною, яка йшла зі своєю тіткою, і коли довідався, що це Кармен, подруга його дитинства, то відчув подив і майже захват перед таким чудесним перетворенням. Невже перед ним оте смугляве дівчисько, схоже на чорну ящірку?

Вони стали нареченими, і всі сусіди тільки про це й говорили, вважаючи, що їхні взаємини додають нової слави Ярмарковому передмістю.

— Такий-бо я є, — з виразом доброго принца казав Гальярдо в колі шанувальників. — Нехай інші матадори одружуються з сеньйоритами, що носять капелюшки з перами та шлярки на сукнях. Мені до вподоби прості дівчата: на плечах розкішна шаль, стан стрункий, не йде, а пливе!.. Оце для мене!

Друзі захоплено вихваляли дівчину. Справжня королівна, а яке тіло. Її принади хоч кого зведуть з розуму. Однак тореро невдоволено супився. Він не бажає слухати таких розмов… Що менше буде балачок про Кармен, то ліпше.

Вечорами, коли Хуан розмовляв з нею біля вікна, дивлячись на її мавританське личко, що виднілося між кущами квітів, з ближньої таверни виходив офіціант, несучи перед собою велику тацю, на якій стояла пляшка мансанільї. Його посилали взяти «плату за місце» з наречених, які розмовляють крізь ґрати вікна, — такий був давній севільський звичай.

Тореро випивав келишок мансанільї, частував наречену і казав хлопцеві:

— Передай сеньйорам, що я дуже їм вдячний і як тільки наречена мене відпустить, зайду до таверни… А Монтаньєсові скажи, нехай ні з кого не бере грошей, Хуан Гальярдо платить за все.

Отож, закінчивши розмову з Кармен, матадор ішов у таверну, де на нього чекала компанія, що посилала офіціанта з вином. Іноді то були друзі шанувальники, іноді — зовсім не знайомі люди, які хотіли розпити з тореро пляшечку.

Повернувшись із своєї першої поїздки по країні як матадор-професіонал, Гальярдо всі зимові вечори вистоював під вікном Кармен; на ньому був гарний плащ із короткою пелериною й пишними складками — на зеленому сукні темніли вигадливі арабески та виноградні листочки, вишиті чорним шовком.

— Мені казали, ти багато п’єш, — зітхала Кармен, притулившись обличчям до залізних ґрат.

— Дурниці!.. Друзі іноді частують, ну й мені доводиться… Розумієш, тореро… є тореро, і він не може жити, як чернець.