Він не обурювався, а тільки з сумом згадував свою дружину та малят, які чекають на нього в Севільї. Усі вади людські, усю розбещеність, яка панує в світі, він вважав наслідком неосвіченості народу. Звичайно ж, оті бідолашні дівчата зовсім не вміють грамоти. Він і сам людина неосвічена й темна. А що Насйональ пояснював своє невігластво і невміння мислити браком освіти, то був схильний приписувати цій же таки неосвіченості усю підлість людську і всі нещастя, які спостигають людей.

Колись, ще в юності, Себастьян працював ливарником, і був активним членом Інтернаціоналу трудящих*. Він любив слухати товаришів по роботі, які були щасливіші за нього, бо могли читати вголос газети, що боронили інтереси народу. За часів національного ополчення він грався в солдати й був у загонах, що носили червону шапку — символ федералістської непримиренності. Цілими днями простоював він перед спорудженими на майданах трибунами, де і вдень і вночі мітингували різні клуби, а оратори, змінюючи один одного, з чисто андалузькою велемовністю розводилися про божественне походження Ісуса та про зростання цін на предмети першої необхідності. Потім настали часи репресій, і після страйку він опинився у скрутному становищі робітника, затаврованого як бунтівник, — таких ніде на роботу не брали.

Себастьян любив кориду і, не знаходячи для себе іншого ремесла, став у двадцять чотири роки тореро. Проте він багато чого навчився і з осудом говорив про звичаї сучасного йому суспільства — бо ж недаремно стільки років слухав грамотіїв, які читали вголос газети. Чи ж не безглуздя хоча б те, що він, чорнороб на арені, заробляє більше і живе краще, ніж кваліфікований робітник?

Люди, які знали Себастьяна ще коли він ходив із гвинтівкою в загоні народного ополчення, прозвали його Насйоналем.

Про своє ремесло тореро Себастьян завжди говорив, ніби каючись і виправдовуючись, хоча й виступав на арені уже багато років. Комітет його району постановив виключити з партії усіх тих, хто ходить на кориди, затаврувавши їх варварами й ретроградами, але для Насйоналя було зроблено виняток і збережено за ним право ухвального голосу.

— Я знаю, — казав він, сидячи в їдальні Гальярдо, — що бій биків — це явище реакційне… Щось подібне відбувалося за часів інквізиції — не знаю, чи ясно я говорю. Людям як хліб потрібна грамота, і недобре, що на нас витрачають гроші, тим часом як шкіл бракує. Так пишуть у брошурах — ми їх отримуємо з Мадрида… Але товариші шанують мене. Сам дон Хоселіто виступив з промовою на мій захист, і комітет ухвалив залишити мене в партійних списках.

Він спокійно й незворушно вислуховував глузування та вдавано обурені вигуки, якими відповідали йому матадори та його друзі, і аж сяяв від гордощів, що товариші зробили для нього такий почесний виняток.

Районний комітет партії очолював дон Хоселіто, красномовний і запальний учитель початкової школи. Цей юнак єврейського походження провадив політичну боротьбу з шаленістю Маккавеїв*. Він був задоволений, що його смугляве негарне обличчя поцятковане віспою — адже це надавало йому деякої схожості з Дантоном*. Насйональ завжди слухав дона Хоселіто, мов зачарований.

Коли дон Хосе, повірений Гальярдо, та інші друзі маестро починали після вечері весело громити погляди бандерильєро, висуваючи найбезглуздіші заперечення, бідолашному Насйоналеві доводилося сутужно, і він розгублено шкріб потилицю.

— Ви всі сеньйори і навчалися різних наук, а я не вмію ні читати, ні писати. Нам, простим людям, бракує освіти, і через те ми тупі, мов барани. Але якби тут був дон Хоселіто!.. Ото голова! Ви б його послухали — говорить, як той ангел!..

І щоб укріпитися в своїй вірі, трохи похитнутій закидами насмішників, він ішов наступного дня до дона Хосе-літо. Нащадок гнаного народу, здавалося, зазнавав гіркої втіхи, показуючи Себастьянові свій так званий «музей страхіть». Повернувшись на батьківщину предків, цей єврей зібрав в одному із шкільних класів колекцію речей, які колись належали святій інквізиції, вишукуючи їх із мстивою ретельністю втеклого в’язня, що намагається скласти з окремих кісток скелет свого тюремника. У шафі стояли рядочком пергаментні книги — звіти про аутодафе* та запитальники для допитів під тортурами. На стіні висів розгорнутий білий прапор із грізним зеленим хрестом*. По кутках лежали цілими купами знаряддя катувань, страхітливі інструменти, якими ламали кістки, розрубували, рвали і розтягували людське тіло. Дон Хоселіто знаходив усі ті гаки та щипці серед залізного брухту в крамничках тандитників і відразу визначав їхню приналежність до знарядь святої інквізиції.

Добряга Насйональ, з його простою і вразливою душею, не міг без гніву дивитись на іржаве залізяччя та зелені хрести.

— Який жах! І знаходяться такі, що кажуть… Присягаюся життям!.. Привів би я сюди декого — нехай подивиться!

З палкою вірою новонаверненого він висловлював свої погляди при будь-якій нагоді, незважаючи на глузи товаришів. Але й у цьому він був добродушний і ніколи не дратувався. Люди, що лишалися байдужими до долі батьківщини й не належали до партії, були для нього «нещасними жертвами неграмотності народу». Порятунок у тім, щоб навчити народ читати й писати. Сам Насйональ скромно відмовлявся брати участь у цьому відродженні, вважаючи себе вже надто тупим і нездатним учитися, але провину за своє неуцтво він складав на весь світ.

Коли влітку квадрилья мандрувала від провінції до провінції, Гальярдо часто приходив у вагон другого класу, в якому їхали «його хлопці». Траплялося, на якійсь станції до них підсідав сільський священик або двійко ченців.

Бандерильєро штурхали один одного ліктями і підморгували, поглядаючи на Насйоналя, який перед лицем ворога ставав ще поважнішим і величнішим. Пікадори Потахе і Трагабучес, хлопці задерикуваті й брутальні, любителі сварок і колотнечі, що відчували якусь підсвідому неприязнь до людей у попівських рясах, нишком під’юджували Себастьяна:

— Тепер він твій!.. Заходь справа… Ану встроми йому в загривок гостре слівце!

Маестро обертався й суворо дивився на Насйоналя. Під цим владним поглядом бандерильєро не зважувався розкрити рота — начальникові квадрильї треба коритись. Але в простій душі Себастьяна завжди нуртувало палке бажання проповідувати. Воно було сильніше за всякий послух, і незабаром Насйональ чіплявся до якогось випадкового слова і заводив з подорожніми суперечку, прагнучи відкрити їм істину. А істиною для нього були темні й плутані уривки з промов дона Хоселіто.

Тореро перезиралися між собою, вражені ученістю бандерильєро. Цим простим і грубим чоловікам було приємно, що їхній товариш здатен сперечатися з такими поважними особами і навіть заганяти їх у глухий кут, бо священнослужителі нечасто можуть похвалитися освіченістю.

Ошелешені палкими й безладними доводами Насйоналя та сміхом його товаришів, святі отці зрештою вдавалися до крайнього й найпереконливішого аргументу. Невже люди, які щодня дивляться смерті в очі, можуть забувати про бога й вірять у такі речі? А як, мабуть, зараз моляться за них їхні дружини та матері!..

Тореро з Хуанової квадрильї відразу переставали сміятись; у серця їм закрадався страх, і вони згадували про ладанки та образки, пришиті жіночими руками до їхнього бойового вбрання перед від’їздом із Севільї. А матадор, у якому прокидалася вся його забобонність, сердито вичитував Насйоналеві, ніби вбачав у товаришевій безбожності загрозу для свого життя.

— Замовкни і не верзи казна-що! Ви пробачте йому. Він чоловік добрий, але голова в нього геть задурена всякими брехнями. Сиди, кажу, мовчки! А хай тобі трясця! Я таки колись заткну твою нечестиву пельку…

І Гальярдо щедро обкладав бандерильєро лайкою та погрозами, прагнучи заспокоїти святих отців, котрі, як він гадав, могли розпоряджатися їхньою долею.