І виходив на вулицю, насвистуючи якусь пісеньку, пишаючись своєю щедрістю, радіючи, що життя таке гарне.

З дверей ближньої таверни вибігали діти шинкаря Монтаньеса та завсідники. Вони всміхалися й витріщалися на тореро з такою цікавістю, ніби бачили його вперше.

— Вітаю вас, кабальєро!.. Щиро дякую, але я не п’ю, — і Гальярдо чемно відводив рукою повний по вінця келих, якого підносив йому котрийсь із шанувальників.

Матадор ішов далі, аж поки, вже на іншій вулиці, його не спиняли старі жінки, материні подруги, і якась обов’язково просила, щоб він хрестив у неї онука. Її донька ось-ось народить, а зять, переконаний «гальярдист», що вже не раз встрявав у бійки біля цирку, захищаючи честь улюбленого матадора, не зважується попросити його про це.

— А хай йому абищо! Чи я вам нянька?.. У мене вже тих хрещеників, як у сирітському притулку.

Щоб відкараскатись від жінок, він посилав їх до своєї матері. Як вона скаже, так він і зробить. І рушав далі, не спиняючись уже до самої вулиці Змій, з ким — просто вітався, а з ким і пройтися не гордував, щоб знайомий міг похизуватися його дружбою під заздрісними поглядами перехожих.

Потім Гальярдо заходив до клубу Сорока п’ятьох подивитися, чи там немає його повіреного; це було аристократичне товариство з обмеженою кількістю членів, як свідчила його назва, де розмовляли тільки про биків та коней. Воно складалося із заможних любителів кориди і скотовласників — найшанованішим серед них був маркіз де Морайма, якого в клубі завжди слухали, наче оракула.

Під час однієї з таких прогулянок, у четвер пополудні, Гальярдо, прямуючи, як звичайно, до вулиці Змій, відчув бажання зайти в церкву святого Лаврентія.

На майдані, перед папертю, вишикувались у ряд розкішні екіпажі. Кращі люди міста молилися того дня перед чудотворним образом Ісуса Христа, могутнього владики. З карет виходили дами у чорних сукнях та гарних мантильях; приваблені таким напливом жінок, набивалися в церкву й чоловіки.

Гальярдо зайшов і собі. Тореро не Повинен пропускати жодної нагоди потертися серед високих осіб. Син сеньйори Ангустіас відчував гордість переможця, коли його вітали багаті сеньйори, а дами показували на нього очима й шепотіли його ім’я.

До того ж Гальярдо щиро вірував у Ісуса, могутнього владику. Він без особливого гніву терпів розбалакування Насйоналя «про бога, тобто природу», бо всевишній був для нього чимось дуже невиразним, таким собі поважним паном, про якого можна базікати що завгодно, адже ніхто ніколи його не бачив і кожен знає про нього тільки з чуток. Але богоматір, що подає надію, та Ісуса, могутнього владику, Хуан бачив змалечку і нікому не дозволив би їх образити.

Цей простий і дужий хлопець мав чуле серце і не міг без хвилювання дивитися на театральні муки Ісуса з важезним хрестом на спині; мертвотно бліде обличчя сина божого, зрошене краплями поту й перекошене від лютого болю, нагадувало Хуанові обличчя товаришів, яких виносили на ношах з арени. Ні, з могутнім владикою треба Жити по-доброму і, стоячи перед образом, Гальярдо з почуттям проказав кілька отченашів. Червоні вогники свічок відбивалися в його африканських очах.

Силкуючись налагодити взаємини з надприродними силами і виблагати собі їхнє заступництво у своєму сповненому небезпек житті, матадор забув про все на світі. Аж раптом жінки, які молилися перед ним навколішках, збуджено заворушилися.

Привертаючи до себе загальну увагу, поміж молільницями пройшла надзвичайно гарна, висока і струнка дама у світлому костюмі. Під крислатим капелюхом з перами сяяло блискуче, як золото, пишне волосся.

Гальярдо упізнав даму. То була донья Соль, племінниця маркіза де Морайми, «Посланниця» — як прозвали її в Севільї. Вона пройшла поміж жінками, ніби й не помічаючи загальної цікавості, але задоволена, що всі на неї дивляться; вона, мабуть, звикла відчувати на собі захоплені погляди, чути зацікавлений шепіт і сприймала все це як щось цілком природне.

Екзотичний костюм і крислатий капелюх дами яскраво вирізнялися серед темних мантилей. Вона опустилась навколішки і на кілька хвилин схилила голову, ніби молилася, а потім спокійно обвела церкву зеленаво-синіми очима, в яких мерехтіли золоті іскорки. Здавалося, вона в театрі й роздивляється на публіку, шукаючи знайомих. Дама ледь помітно всміхалася, коли бачила якусь подругу, потім дивилася далі, ще далі і врешті зустріла втуплений у неї погляд Гальярдо.

Матадор не був скромником. Звикши під час кориди відчувати на собі тисячі поглядів, він щиро вірив, що там, де з’являється він, усі мають дивитися тільки на нього. Чимало жінок у хвилини відвертості розповідали йому, яка схвильованість, цікавість і жага охоплювали їх, коли вони вперше бачили його на арені.

Зустрівши погляд тореро, донья Соль не відвела очей; навпаки, вона пильно подивилася на нього з холодною байдужістю вельможної дами, і матадор, що ставився до багатіїв з пошаною, сам опустив очі.

«Яка жінка! А чом би цій кралі не стати моєю?» — подумав Гальярдо із самовпевненістю героя натовпу.

Коли матадор вийшов з церкви, то відчув, що не може піти, не побачивши її ще раз, і став поблизу виходу. Серце його завмирало в передчутті надзвичайного, як у ті дні, коли він особливо вдало виступав на арені. Відчував, як охоплює його та сама безумна відвага, що змушувала його стрімголов кидатись уперед, не слухаючи протестів публіки, і завдавати блискавичного удару.

Вийшовши з церкви, донья Соль знову подивилася на Гальярдо без ніякого подиву, наче знала, що він чекатиме її на паперті. Потім сіла з двома подругами у відкритий екіпаж, і коли машталір натягнув віжки, обернулась і з ледь помітною усмішкою поглянула на матадора ще раз.

Гальярдо до самого вечора ходив під враженням цієї зустрічі. Він згадував про свої колишні любовні пригоди, про те, з яким захватом і цікавістю дивились на нього жінки, приваблені його мужньою зовнішністю тореро; досі він пишався цими перемогами, вірячи, що жодна жінка не може перед ним встояти, а тепер, думаючи про свою самовпевненість, відчував мало не сором. Йому б отаку світську даму, багату сеньйору, що об’їздила півсвіту, а тепер живе у Севільї, мов королева, скинута з трону. Ото була б перемога! До захвату перед красою доньї Соль додавалася глибока пошана, яку колишній обшарпанець почував до багатих, адже, в Андалусії родовитість і заможність завжди ставились над усе. Якби йому пощастило здобути прихильність цієї жінки — ото був би тріумф!..

Повірений Гальярдо, близький друг маркіза де Морайми і своя людина у вищому товаристві Севільї, уже не раз розповідав матадорові про донью Соль.

Після багаторічної відсутності вона кілька місяців тому повернулася до Севільї, викликавши бурхливий захват серед аристократичної молоді. Донья Соль довго жила за кордоном і тепер жадібно тяглася до місцевої екзотики, захоплювалася народними звичаями — усе їй здавалося таким цікавим, таким… «театральним». Вирушаючи на кориду, вона вдягала старовинний костюм махи, наслідуючи у манері вбиратися граційних дам із картин Гойї. Донья Соль уміла чудово їздити верхи і любила всілякі спортивні розваги. Люди не раз бачили, як вона мчала на коні околицями Севільї, вбрана в чорну амазонку і чоловічий жакет із червоною краваткою, в білому касторовому капелюсі на буйному волоссі. Іноді, з гаррочею поперек сідла, в супроводі цілої кавалькади друзів зі списами в руках, вирушала вона на пасовище, де тішилася дикою, небезпечною грою, ганяючись за биками і валячи їх на землю.

Донья Соль була вже не дівчинка. Гальярдо туманно пригадував, що бачив її в дитинстві, на бульварі Делісіас; вона тоді сиділа поруч із матір’ю, вся в білому мереживі, — мов гарненька лялька на вітрині, а він, жалюгідний малий обшарпанець, гасав поміж колесами екіпажів, збираючи недокурки. Вони з нею десь одного віку: їй уже, звичайно, близько тридцяти, але яка ж вона гарна! Як відрізняється від інших жінок!.. Донья Соль здавалася матадорові екзотичним пернатим створінням, райською пташкою, що залетіла на пташарню й опинилася поміж відгодованих, лискучих від жиру курей.