І через два дні матадор та його повірений, спорядившись як гаррочисти-любителі, виїхали пополудні з Ярмаркового кварталу. Люди виглядали у двері, збирались купками на тротуарах і проводжали їх цікавими поглядами.

— Їдуть у Табладу, — повідомляли вони один одному. — Там сьогодні биків валятимуть.

Повірений сидів верхи на сухоребрій білій кобилі. На ньому була груба куртка, суконні панталони з жовтими гетрами, а поверх них — шкіряні штани, які називалися сахони. Матадор задля цієї урочистої нагоди убрався в химерний костюм, у яких колись красувалися тореро, поки нові звичаї не змусили їх одягатися так само, як усі смертні. На ньому був оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами та гофрованим наголовником, стягнутий біля підборіддя ремінцем; сорочка без краватки, застебнута на шиї двома діамантовими запонками — а ще два діаманти, більші, блищали на брижуватій маніжці; оксамитова, куртка й жилет винного кольору, оздоблені торочками та декоративними чорними ґудзиками; червона шовкова фаха; чорні плетені панталони, які туго обтягували стрункі мускулясті ноги тореро і зав’язувалися під коліньми шнурками з чорними китицями; гетри бурштинового кольору із шкіряними торочками; черевики того самого кольору, прикрашені великими срібними острогами і наполовину сховані в широких арабських стременах. Через сідельну луку був перекинутий яскравий хересанський плащ з пишними торочками, а поверх нього лежала простора сіра куртка з чорними нашивками та червоною підкладкою.

Кожен вершник тримав під рукою, мов спис, гаррочу в пружного й міцного дерева; на вістря, з обачності, були настромлені ганчір’яні м’ячики. Коли матадор та його повірений скакали передмістям, навздогін їм лупали вітальні вигуки. Оле, молодці! Жінки махали руками.

— З богом, красеню! Веселої вам розваги, сеньйоре Хуане!

Вершники підострожили коней, щоб відірватися від ватаги хлопчаків, які бігли за ними, і підковані копита лунко зацокотіли по вистелених синіми кругляками провулках, затиснутих між білими стінами.

Будинок, у якому жила донья Соль, стояв на тихій вулиці серед інших багатих особняків з опуклими віконними ґратами та великими заскленими балконами. Перед ворітьми вже зібрався цілий гурт верхівців з гаррочами, що нерухомо сиділи на конях, спершись на свої списи. Усі ці молоді сеньйори були родичами або друзями прекрасної дами. Вони по-дружньому привітали тореро, задоволені, що він братиме участь у їхній розвазі.

З будинку вийшов маркіз де Морайма й відразу скочив на коня.

— Дівчинка зараз буде. Ви ж бо знаєте… жінки збираються довго.

Кожне слово маркіз вимовляв так поважно і так повчально, ніби виголошував пророцтво. Це був високий кощавий дід з буйними сивими бакенбардами, але очі його та уста зберігали якусь дитячу наївність. Ґречний і стриманий у розмові, невимушений у поводженні, скупий на усмішку, маркіз де Морайма був справжнім сеньйором давніх часів. Він завжди ходив у простому костюмі і дратувався, коли світські обов’язки, коритись яким маркіза зобов’язувало високе становище, затримували його в Севільї, бо жити в місті він не любив. Йому подобалося товариство пастухів, до яких він ставився просто й по-дружньому. Писати маркіз майже розучився за відсутністю практики, але тільки-но розмова заходила про худобу, про розведення биків та коней або про сільськогосподарські роботи, як очі його спалахували і він говорив з упевненістю справжнього знавця.

Раптом освітлені сонцем білі стіни по один бік вулиці потемніли й поблякли. Дехто з вершників подивився вгору. По синій доріжці, між двома лініями дахів, котилася прямо на сонце велика хмара.

— Не бійтеся, — поважно мовив маркіз. — Коли я виходив з дому, то побачив, як за вітром летів клаптик паперу. Коли віє в тому напрямку, дощу бути не може.

І всі одразу заспокоїлись. Адже маркіз де Морайма сказав, що дощу не буде — отже, його не буде. Він угадував погоду, як старий пастух, і ніколи не помилявся.

А маркіз уже заговорив до Гальярдо.

— Цього року я влаштую для тебе кілька чудових корид. Які бики! Побачимо, чи зумієш ти спровадити їх на той світ по-божому. Ти знаєш, що торік я не завжди бував тобою задоволений. Бідолахи заслуговували на краще.

Нарешті з’явилася й донья Соль. Однією рукою вона підтримувала довгий шлейф чорної амазонки, з-під якої виглядали халяви високих чобіт із сірої шкіри. На ній була чоловіча сорочка з червоною краваткою, оксамитова куртка та жилет лілового кольору, а на пишних кучерях — оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами, граціозно збитий набакир.

Незважаючи на знадливу повноту свого прегарного тіла, вона вискочила на сідло напрочуд легко й узяла з рук у слуги гаррочу. Привіталася з друзями, попросивши пробачення за затримку, і відразу знайшла очима Гальярдо. Повірений дав остроги коневі, щоб під’їхати до дами й представити свого матадора, але донья Соль випередила його і сама рушила до тореро.

Гальярдо неабияк збентежився, побачивши її так близько. Яка жінка! Що він їй скаже?..

Дама простягла йому гарненьку руку, від якої струміли райські пахощі, і розгублений від несподіванки матадор не додумався, до чогось кращого, як міцно потиснути її своїм ручиськом, що одним ударом валило на арену биків. Але біло-рожева лапка не затремтіла під цим мимовільно брутальним потиском, від якого інша жінка зойкнула б від болю, а напружилася й легко вивільнилася з кліщів.

— Спасибі, що приїхали. Мені приємно познайомитися з вами.

Геть розгубившись і розуміючи, що треба відповісти на привітання, Гальярдо бовкнув, ніби звертався до котрогось із шанувальників:

— Дякую. Ну як родина — усі здорові?..

Донья Соль стримано засміялась і пустила коня клусом. Лунко зацокотіли по бруківці підкови, й чоловіки рушили слідом за дамою, мов почесний ескорт. Засоромлений Гальярдо трюхикав у хвості. Він ніяк не міг отямитись від розгубленості і невиразно здогадувався, що змолов дурницю.

Вони проминули околиці Севільї і поскакали берегом річки; залишилася позаду Золота вежа*; потяглися тіняві сади з алеями, посипаними жовтим піском, а далі дорога, край якої стояли обабіч заїзди й. таверни.

Наблизившись до Таблади, вершники побачили багато екіпажів. Біля загорожі, яка відділяла пасовище від обори, де була худоба, на зеленій рівнині чорнів величезний натовп.

Петляючи луками, котив свої води Гвадалквівір. На стрімкому, протилежному березі височіла увінчана руїнами старого замку гора, а на її крутих схилах тулилося село Сан Хуан де Аснальфараче. Сільські хатини біліли поміж тьмяним сріблом оливняків. На другому кінці широкого обрію, де по синьому небі пливли білі пухнасті хмарини, видніла Севілья — безкрає море дахів, над яким здіймалося громаддя собору й височіла красуня Хіральда*, забарвлена вечірнім сонцем у ніжний рожевий колір.

Вершники насилу протиснулись крізь густий натовп. Заінтриговані дивацькими вихватками доньї Соль, сюди з’їхалися майже всі дами Севільї. Сидячи в екіпажах, подруги вітали чарівну амазонку і захоплювалися, яка вона гарна у своєму чоловічому вбранні. Були тут і маркізові дочки — двоюрідні сестри доньї Соль, — і дівчата, і заміжні, що приїхали сюди з чоловіками. Вони радили їй бути обачною. На бога, Соль! Не лізь прямо на роги!..

Верхівці в’їхали в загороду. Простолюд, який зібрався помилуватися незвичайним видовищем, вітав їх оплесками.

Побачивши здалеку і зачувши нюхом ворога, коні стали рватися з рук, іржати й ставати дибки під дужою правицею вершників, що туго натягували повіддя.

Бики розташувалися посеред загороди. Одні спокійно паслися або, підігнувши ноги й опустивши морду, нерухомо лежали на зеленій трохи пожовклій траві зимового лугу. Інші, не такі спокійні, раз у раз зривалися бігти до річки, і тоді мудрі й шановані ватажки, дзеленькаючи бубонцями, підвішеними на шиї, кидались утікачам навперейми; пастухи допомагали завертати непослухів — вони жбурляли камінці з метавок, цілячись у роги.