— Я сама як палець… Нічого не хочу слухати. Я наказую: лишайтеся нудьгувати зі мною.

І вийшла з кімнати — напевне, вважала, що її наказ є законом.

Проте повірений правив своєї. Ні, залишитися він ніяк не може: тільки оце пополудні повернувся до міста і ледве встиг побачитися з дружиною та дітьми. Окрім того, він запросив на сьогодні двох друзів. А Гальярдо, звичайно, повинен залишитись. Адже запрошують, власне кажучи, його.

— Як же я без вас буду! — розгубився еспада. — Не кидайте мене самого — будь воно усе прокляте!.. Що я тоді робитиму? Що казатиму?

За чверть години донья Соль повернулася, але вже не в тому екзотичному й недбалому вбранні, у якому зустріла їх, а в одній із суконь, що їх отримувала з Парижа, від Пакена, на превелику заздрість усіх родичок і подруг.

Дон Хосе знову заявив, що йому конче треба йти. Але матадор лишається. Він зайде до нього додому й попередить, щоб його не чекали.

На обличчі в Гальярдо промайнув вираз тривоги, але повірений поглядом дав йому зрозуміти, що все буде гаразд.

— Заспокойся, — прошепотів дон Хосе, прямуючи до дверей. — Я ж не мала дитина. Скажу їм, що тебе запросили пообідати любителі з Мадрида.

Які муки витерпів еспада в перші хвилини обіду!.. Його бентежила розкіш величезної їдальні — дама та він, здавалося, загубились у ній, сидячи одне проти одного за довжелезним столом, біля важких срібних канделябрів, у яких горіли електричні свічки під рожевими абажурами. З острахом і пошаною дивився Гальярдо на церемонних і незворушних лакеїв, які, напевне, давно звикли до екстравагантних витівок своєї сеньйори, і ніщо не могло здивувати їх. Він соромився своїх манер і костюма, здогадуючись, що вони мало пасують до цього середовища.

Але збентеження матадора помалу розвіювалось. Донья Соль сміялася з його боязкості, її тішило, що гість із таким острахом торкається до якоїсь страви або келиха. Гальярдо дивився на неї із щирим захватом. Ох і любить же попоїсти оця білявочка! Звикши до манірності та кривлянь знайомих сеньйорит, які вважали добрий апетит ознакою поганого тону, тореро був вражений, побачивши, з якою втіхою їсть донья Соль, з яким благородством і майже священною урочистістю задовольняє вона потреби шлунку. Кусні зникали між її рожевими губами, не лишаючи ніяких слідів; щелепи ворушилися, анітрохи не порушуючи погідної вроди обличчя; а коли вона перехиляла келих з вином, жодна крапля не блищала в кутиках уст. Напевне, саме так їдять богині.

Підбадьорений цим прикладом, Гальярдо їв багато й охоче пив, шукаючи в різноманітних запашних винах ліків від своєї скутості. Він страшенно нітився перед дамою і тільки й міг, що всміхатися та відповідати на все: «Щиро дякую».

Потроху розмова пожвавішала. Матадор відчув, як У нього розв’язується язик, і став розповідати про всякі кумедні випадки з життя тореро, про чудернацькі проповіді Насйоналя, про подвиги свого пікадора Потахе: цей здоровило ковтає цілими круто зварені яйця, а якось У бійці кум відкусив йому половину вуха; коли Потахе приводять, оглушеного, в цирковий лазарет і ця закута в залізо гора м’язів падає на ліжко, величезні остроги пробивають матрац, і потім він не може сам підвестися, доводиться відривати його від постелі, мов розп’ятого Ісуса від хреста.

— Як оригінально! Як цікаво!

Донья Соль усміхалася, слухаючи розповіді про життя цих грубих чоловіків, які завжди дивляться смерті в очі і якими вона досі захоплювалася лише здалеку.

Після шампанського в Гальярдо зашуміло в голові, і, підводячись із-за столу, він навіть подав дамі руку, сам перелякавшись своєї зухвалості. Адже так заведено у вищому світі?.. Не такий уже він дикун, яким здається на перший погляд!

У вітальні, куди їм подали каву, еспада побачив гітару, мабуть, ту саму, з якою донья Соль брала уроки в цигана Лечусо. Дама показала на інструмент і попросила Гальярдо що-небудь заграти.

— Ні, не можу!.. Єдине, що я вмію — це вбивати биків!..

Матадор пошкодував, що тут немає пунтільєро з його квадрильї, хлопця, який має великий хист до музики. Жінки нетямляться від захвату, коли він торкається струн гітари.

Досить довго обоє мовчали. Гальярдо сидів на канапі і посмоктував чудову гаванську сигару, що її подав йому лакей. Донья Соль курила цигарочку, пахощі якої навіювали на неї дрімоту. Розімлілий після ситого обіду, матадор не міг навіть рота розтулити. Лише дурнувата застигла посмішка свідчила, що він іще не заснув.

Дамі, мабуть, набридла мовчанка, на яку наштовхувались її слова. Вона підійшла до рояля і, сильно вдаривши по клавішах, заграла веселу малагенью.

— Оле!.. Як гарно… просто чудово, — мовив тореро, долаючи млявість.

Після малагеней зазвучали севільяни*, потім інші андалузькі народні мелодії, сумовиті, напоєні східною млостю. Донья Соль навчилася їх грати як палка шанувальниця місцевої екзотики.

Гальярдо уривав музику схвальними вигуками, так само, як він це робив, коли сидів у кафешантані неподалік сцени.

— Ох і золоті ручки! Ану ще одну!..

— Вам подобається музика? — спитала дама.

О дуже!.. Досі Гальярдо над цим не замислювався, але, безперечно, музика йому подобалась.

Від жвавих і мелодійних народних пісень донья Соль перейшла до іншої музики — повільної, урочистої. «Як у церкві», — подумав матадор, відчувши себе знавцем.

Він уже не скрикував від захвату. Його огорнула солодка знемога, очі заплющились. Ще трохи такої музики — і він засне.

Щоб подолати сонливість, Гальярдо став роздивлятися на красуню, що сиділа до нього спиною. Мати божа, яке тіло! Африканські очі тореро так і вп’ялися в округлу білу шию, увінчану ореолом золотого волосся, буйного й неслухняного. Відчайдушна думка затанцювала в затуманеній голові матадора, спокусливо залоcкотала його й остаточно прогнала сон.

«Що зробить ця гарнуля, як я підведуся, нишком підійду й поцілую її в отой розкішний загривок?..»

Але таким зухвалим тореро міг бути лише в думках. Ця жінка викликала в нього непереборну пошану. Та й пригадалася йому розповідь дона Хосе: як гордо вміє вона присікти зухвалих залицяльників; яких прийомчиків навчилася за кордоном, що дають їй змогу жбурнути на землю здоровенного чолов’ягу, мов клумак з ганчір’ям… Він дивився й дивився на білу шию, яка просвічувала крізь сонний туман, наче місяць, огорнутий золотим німбом. Він засинає! Матадора охопив страх, що в цю незрозумілу для нього і вже через те, напевне, чудову музику увірветься його хропіння. Він щипав себе за ноги, потягувався, затуляв рота долонею, стримуючи позіхи.

Минуло багато часу. Гальярдо не знав напевне, заснув він чи не заснув. Зненацька голос доньї Соль урвав тяжку дрімоту тореро. Вона відклала цигарку, над якою заструменіла вгору синя спіралька диму, й упівголоса заспівала, акомпануючи собі на роялі, пристрасно й ніжно вимовляючи кожне слово.

Тореро прислухався, але нічогісінько не міг зрозуміти… Пісня була чужоземна. «А хай йому біс! Чом би їй не заспівати танго або соледад*?.. І після цього ще хочуть, щоб чесний християнин не спав!»

Донья Соль закинула назад голову: її замріяний погляд блукав десь далеко-далеко, пальці били по клавішах, а тугі перса тремтіли влад з тужливою музикою.

То було благання Ельзи*, плач золотокосої діви, що кличе дужого і прекрасного воїна, непереможного в битвах і ніжного та боязкого з жінками.

Співаючи, дама марила наяву, вкладала у свій трепетний голос жагучу пристрасть. Очі її затягувалися слізьми, груди важко здіймалися від хвилювання. Чоловік простодушний і дужий! Безстрашний воїн!.. Чи не він оце сидить у неї в кімнаті?.. А чом би й ні?

Він не схожий на легендарного лицаря, він невихований і грубий, але з її пам’яті ще не стерлося, з якою відвагою кілька днів тому кинувся він їй на допомогу; як весело й безтурботно бився з ревучим звіром — достоту вагнерівський герой*, що вийшов на битву із страхітливим драконом. Атож, це її воїн.