Вступивши у нову смугу життя, Гальярдо не тільки відвідував аристократичний клуб, а й заглядав часом до так званого клубу Сорока п’ятьох. Це був такий собі сенат тавромахії, у його салони тореро не допускалися, й аристократи, любителі корид, вільно висловлювали тут свої погляди.

Навесні та влітку члени клубу Сорока п’ятьох зручно влаштовувалися в плетених кріслах у вестибюлі будинку та на вулиці перед дверима і чекали телеграм із міст, де відбувались кориди. Вони мало вірили газетним повідомленням і до того ж хотіли знати новини ще до виходу газет. Отож надвечір сюди надходили телеграми з усіх куточків півострова, повідомляючи, що сталося на тій чи на тій кориді. Із святобливою увагою вислухавши лаконічні телеграфці рядки, сорок п’ять починали обговорювати ці скупі новини та доповнювати їх усілякими здогадами.

Вони страшенно пишалися й почували себе незрівнянно вищими за простих смертних — адже тільки їм надано цей привілей: спокійно сидіти перед дверима свого клубу, дихати свіжим повітрям і тут-таки отримувати точні й неупереджені вісті про все, що відбулося сьогодні на аренах Більбао, Коруньї, Барселони або Валенсії; тільки вони знають, що такого-то матадора вшановано вухом, а такого-то освистали, і це тоді, коли їхні співгородяни перебувають у сумному невіданні і тиняються вулицями, як неприкаяні, очікуючи перших вечірніх газет. Та коли ставалося лихо і надходила телеграма про тяжке поранення когось із севільських тореро, поважні сенатори, охоплені хвилюванням та почуттям патріотичної солідарності, забували про суворі приписи свого клубу і могли довірити важливу таємницю якомусь приятелеві, що проходив мимо. У таких випадках новина миттю облітала всі кав’ярні на вулиці Змій, і ніхто не ставив її під сумнів — адже це відомо з телеграми, яка надійшла в клуб Сорока п’ятьох.

Задирливий дон Хосе у своєму невгамовному захваті не раз порушував урочисту добропристойність цієї компанії, але поважні сеньйори ставилися поблажливо до витівок давнього друга і тільки посміювалися з його «дивацтв». Проте в присутності дона Хосе було просто неможливо спокійно обговорювати достойності та вади матадорів. Завжди, коли мова заходила про Гальярдо, «хлопця відважного, але де досить вправного», усі боязко оглядались на двері.

— Пепе[28] йде, — лунав застережливий голос, і розмова зразу уривалася.

Пепе заходив, вимахуючи телеграмою.

— Ну що, маєте вісті з Сантандера?.. Ось вони: Гальярдо: два удари шпагою — два бики. За другого — вухо. Он як! Я ж вам кажу: перший матадор світу!

Часто телеграма, яка надходила в клуб Сорока п’ятьох, повідомляла зовсім не те, але повірений Гальярдо тільки ковзав по ній зневажливим поглядом і обурено вигукував:

— Брехня! Йому просто заздрять! Правда — в моїй телеграмі. Вони казяться, бо мій хлопець усім утер носа.

Члени клубу тільки стукали пальцем по лобі, нишком киваючи на дона Хосе і весело посміюючись із першого матадора світу та з його дивака повіреного.

З часом дон Хосе домігся для Гальярдо нечуваного привілею — дозволу бувати в клубі Сорока п’ятьох. Спочатку тореро заходив туди ніби на хвильку — щоб побачитись зі своїм повіреним, а кінчав тим, що сідав біля сеньйорів, чимало з яких не були його шанувальниками й мали «свого матадора» серед суперників Гальярдо.

Внутрішні зали клубу мали своє «обличчя», як казав дон Хосе: на чистих, без жодної плями стінах тяглися угорі фризи, викладені арабськими кахлями, а під ними красувалися яскраві афіші давніх корид; голови биків, які вславилися тим, що закололи безліч коней або підняли на роги знаменитого тореро; парадні плащі та шпаги, подаровані клубові матадорами, котрі «обрізали колету», тобто розлучилися з ареною.

Лакеї у фраках обслуговували сеньйорів, одягнених по-сільському, — а спекотними літніми днями вони навіть дозволяли собі розстебнути комір сорочки. На страсний тиждень та інші традиційні севільські святі, коли, гостями клубу Сорока п’ятьох були аристократи, любителі корид з усієї Іспанії, лакеї вбиралися у червоні й жовті лівреї, в короткі панталони та в білі перуки. Схожі у такому вбранні на лакеїв королівського двору, вони розносили на тацях мансанілью знатним сеньйорам, не один із яких з’являвся сюди навіть без краватки.

Коли пополудні приходив староста клубу, маркіз де Морайма, сеньйори сідали в кружечок навколо знаменитого скотовласника, а той з високого, схожого на трон крісла головував на бесіді. Починали завжди з погоди.

Тут були здебільшого скотовласники і багаті поміщики, чий добробут залежав від землі та мінливого неба. Маркіз ділився своїми спостереженнями мудрого і досвідченого чоловіка, що об’їздив верхи всю андалузьку рівнину, безлюдну, неозору, безкраю, наче море, по якому, мов сонні акули по зелених хвилях, повільно пливуть бики. Вирушаючи до клубу, маркіз завжди дивився на якийсь клаптик паперу, підхоплений вітром, і з цього визначав, яка буде погода. Посуха, це страшне лихо андалузьких степів, була предметом нескінченних розмов, і коли після довгих тижнів очікування небо нарешті затягувалося хмарами і на землю падало кілька великих гарячих крапель, багаті поміщики втішено усміхалися, потираючи руки, а маркіз повчально виголошував, дивлячись, як розпливаються на тротуарах темні кружечки.

— Слава тобі господи!.. Кожна така крапля — однаково, що монета на п’ять дуро.

Коли з погодою було все гаразд, сеньйори розмовляли про худобу, а надто про биків, говорячи про них так ніжно, ніби про своїх найближчих родичів. Скотовласники шанобливо прислухалися до думки маркіза, бо він був серед них найбагатший. Прості любителі, які ніколи не вибиралися з міста, захоплювались його досвідом у розведенні биків для кориди. Чого тільки не знає цей чоловік!.. Він говорив про догляд за биками, відібраними для арени, як про надзвичайно важливе й відповідальне діло, кожного десятка телят, узятих на випробування, вісім або дев’ять виявлялися надто смирними і годилися тільки на м’ясо. Для арени відбирали лиш одного або двох бичків, які кидалися на людей і не лякались гострої гаррочі, їх відлучали від табуна, і відтоді вони потребували окремого догляду. Та ще й якого!..

— Розводячи бойових биків, — казав маркіз, — не слід думати про прибутки. Це не комерція, а розвага. Звичайно, за одного такого бика дають учетверо, а то й уп’ятеро більше, ніж за вола, призначеного на заріз… але як нелегко виростити його!

Не можна й на хвилину спускати з нього очей, слід дбайливо годувати його, напувати, переганяти з випасу на випас, щойно похолодає або потепліє.

Кожен такий бик обходиться дорожче, ніж утримання цілої родини. І навіть коли він виросте, треба доглядати його до останньої миті, щоб виступив на арені достойно і не зганьбив вибитого на його бугристій шиї тавра.

Маркізові не раз доводилося вступати в суперечку з імпресаріо та адміністрацією цирків, і він навіть відмовлявся давати своїх биків, коли, наприклад, оркестр грав над самими стійлами. Гучна музика, мовляв, оглушує благородних тварин, вони втрачають спокій та відвагу і можуть знеславитись на арені.

— Вони ж нічим від нас не відрізняються, — розчулено казав маркіз. — Тільки говорити не вміють… Та що там не відрізняються! Не один з них вартий більшого, ніж будь-яка людина.

І розповідав про Лютого, старого бика-ватажка, запевняючи, що не продасть його, навіть якби за нього давали всю Севілью з Хіральдою на додачу. Завжди коли маркіз, об’їжджаючи свої безкраї луки, наближається до череди, у якій пасеться це чудо, досить йому один раз гукнути: «Лютий!», і бик-ватажок залишає табун і мчить назустріч господареві, тицяє своєю доброю заслиненою мордою в чоботи вершника. А він же тварина могутня й дужа, і всі інші бики в череді бояться його.

Скотовласник стрибає з коня, витягає із саквів плитку шоколаду і пригощає Лютого, а той вдячно киває йому величезною головою, увінчаною страшними рогами. Поклавши руку ватажкові на шию, маркіз спокійно йде у саму гущу череди. Роздратовані близькістю людини, бики непокояться і лютують. Але маркізові немає чого боятися. Лютий іде з ним поруч, як пес, прикриваючи хазяїна своїм тілом і позираючи на товаришів вогнистими очима, ніби остерігаючи їх. А коли якийсь зухвалець підступає надто близько, щоб обнюхати маркіза, його зустрічають погрозливо наставлені роги ватажка. Траплялося, що кілька здоровенних тварин збивалися докупи й загороджували прохід; тоді Лютий грізно нахиляв голову і рогами прокладав шлях.