Донья Соль із своєю палкою любов’ю до «екзотики» страшенно захоплювалася всіма цими хитрощами тавромахії і з радістю взяла б на себе обов’язки загонщика або пастуха. Її приваблювало життя просто неба — яке то щастя скакати верхи неозорого рівниною і відчувати, як несеться за тобою лавина могутніх голів, озброєних страшними рогами, відчувати позад себе дихання смерті! У її душі нуртувала любов до пастушачого життя, почуття, що дісталося нам у спадок від далеких предків, які жили ще за тієї сивої давнини, коли людина не вміла користуватися схованими в землі багатствами і випасала череди худоби, що давали їй усе необхідне. Доньї Соль здавалося, що немає нічого цікавішого й героїчнішого, як пасти табун лютих биків.

Коли минуло перше сп’яніння від несподіваної перемоги, Гальярдо став здивовано спостерігати за доньєю Соль — навіть у найінтимніші хвилини — і вражено зацитував себе: невже усі вельможні дами такі, як ця?

Її вибрики; і примхлива вдача збивали його з пантелику, Гальярдо не зважувався казати їй «ти», навіть і на думці такого не мав. Донья Соль ніколи не заохочувала його до фамільярності, а одного разу, коли він, заникуючись, спробував тремтячим голосом назвати її на «ти», В золотавих очах сеньйори спалахнув такий подив, що присоромлений тореро зрікся свого наміру і став, як і раніше, казати їй тільки «ви».

Вона ж, навпаки, називала Гальярдо на «ти», як і ті аристократи, що ставилися до матадора по-дружньому. А втім, вона дозволяла собі таку інтимність тільки під час побачень наодинці; коли ж надсилала йому коротенького листа, попереджаючи, щоб не приходив, бо вона збирається зробити візит родичкам, то зверталася до нього на «ви», і не було в її рядках іншого почуття, крім холодної ввічливості світської дами, яка пише чоловікові, що стоїть нижче за неї.

— Ну й жінка! — бурчав Гальярдо, прикро вражений. — Так паче досі вона зналася тільки з пройдисвітами, які привселюдно хвалилися її листами, і тому остерігається. Чи, може, думає, що матадор не здатен бути кабальєро?

Були у цієї дами й інші химери, які засмучували й сердили Гальярдо. Не раз, коли він приходив до неї, котрийсь із лакеїв, схожих на знатних, але зубожілих сеньйорів, перепиняв йому шлях і холодно повідомляв: «Сеньйори немає вдома. Сеньйора вийшла». А він напевне знав, що це брехня, відчував, що донья Соль майже поряд, по той бік дверей та ширм. Просто він обрид їй; переживаючи раптовий напад відрази до матадора і знаючи, що він скоро прийде, прекрасна дама наказувала лакеям не пускати його.

— Годі, урвався терпець! — казав еспада, повертаючись ні з чим. — Більше я сюди не прийду. Не дозволю цій кралі збиткуватися з мене.

Але згодом таки приходив, і йому завжди ставало соромно, що він і справді міг повірити, ніби зможе не зустрічатися з доньєю Соль. Вона обіймала його, міцно пригортала до свого білого й пружного тіла амазонки; уста її кривилися й тремтіли від жадання, широко розкриті очі палали вогнем безумства.

— Навіщо ти напахчуєшся? — обурювалася донья Соль, ніби вдихала огидний сморід. — Це тебе принижує… Я хочу, щоб ти пахнув биками та кіньми. Які то чудові пахощі! Невже вони тобі не подобаються?.. Ну скажи, що подобаються, мій Хуаніне, божа тваринко, мій любий бицю!

Якось уночі, у м’яких сутінках спочивальні, Гальярдо аж налякався, почувши, що белькоче донья Соль, та побачивши вираз її очей.

— Мені хочеться стати звіром. Я буду биком, і ти вийдеш проти мене зі шпагою. А я тебе рогами! Ось так, ось так!

І, судомно стиснувши кулачки, вона щосили стала бити тореро в груди, прикриті лише тонкою шовковою сорочкою. Гальярдо відхилився назад, не бажаючи показати, що жінка може зробити йому боляче.

— Е, ні, биком бути не хочу. Стану я краще собакою… здоровенною вівчаркою з отакенними іклами. Вибіжу тобі назустріч і загавкаю. «Бачите оцього хвалька, що вбиває биків? Кажуть, він великий сміливець. А я його зараз з’їм! Ось так! Га-а-ам!»

І вона з божевільною насолодою вгородила зуби в руку тореро, прокусивши його опуклий біцепс. Від гострого болю Гальярдо вилаявся і відштовхнув від себе цю прекрасну напівголу жінку, схожу на п’яну вакханку з головою, оповитою зміями розпущених кіс.

Донья Соль наче прокинулась.

— Бідолашненький!.. Тобі боляче. І це я вкусила тебе… Далебі, я часом роблюся сама не своя! Дай-но цмокну, і все загоїться. Зараз обцілую всі твої шрами — вони такі гарненькі! Сердешний мій дикунчик, тобі зробили ваву!

І прекрасна фурія покірно лащилася до тореро, муркотіла, як кицька.

Гальярдо, який розумів кохання на старовинний лад і не відрізняв його від подружніх взаємин, не раз хотів побути в доньї Соль до самого ранку. Але коли йому вже здавалося, що він цілком приборкав її своїми пестощами, в ній спалахувало несподіване почуття відрази до матадора, і вона владно наказувала:

— Іди геть. Я хочу залишитися сама. Ти ж знаєш — я тебе не терплю. Ні тебе, ні когось іншого. Чоловіки! Яка бридота!..

І Гальярдо похмуро йшов геть, принижений і засмученні і примхами цієї незбагненної жінки.

Одного вечора, помітивши, що донья Соль схильна до відвертості, тореро з цікавістю спитав, чи правду розповідають люди, ніби в минулому вона зналася з королями та іншими високими особами.

Донья Соль відповіла йому холодним поглядом світлих очей:

— А тобі не однаково? Може, ти ревнуєш?.. А як правда, то й що?..

Вона довго мовчала — погляд її блукав далеко. Божевільний погляд, в якому можна було прочитати безумні Думки.

— Ти, мабуть, бив жінок, — мовила вона, з цікавістю втупивши в нього очі. — Не заперечуй. Я хочу знати. Свою дружину ти, звичайно, не б’єш — я чула, вона добра й гарна. Але інших жінок, усіх тих, з якими тягаються тореро?.. Тих, які кохають тим палкіше, чим дужче їх лупцюють? Ні? Невже справді ти ніколи не бив жінок?

Гальярдо обурювався з гідністю сильного чоловіка, нездатного скривдити слабку істоту. Донья Соль здавалася розчарованою.

— Коли-небудь ти мусиш мене побити. Хочу знати, що це таке, — рішуче заявила вона.

Але відразу ж спохмурніла, насупила брови, і затягнуті золотим туманом зіниці спалахнули блакитним полум’ям.

— Ні, мій дикунчику, не слухай мене. Не здумай такого робити. Для тебе це погано скінчиться.

Одного разу Гальярдо мав нагоду переконатися, що пересторога доньї Соль не була пустими словами. Якось, коли він приголубив її, ласка його дужих рук здалася їй грубого, і ця жінка, що тяглася до тореро й водночас ненавиділа його, спалахнула люттю. «Ось тобі!» І стиснута в кулачок правиця, наче молот, ударила матадора в щелепу, знизу вгору. Сила й точність удару свідчила, що донья Соль добре знав правила боксу.

Від болю й сорому Гальярдо втратив мову, а дама, наче зрозумівши, що вчинила погано, спробувала виправдатись, але голос її звучав вороже:

— Це тобі наука. Знаю я вас, тореро. Варто подарувати тобі хоч одну грубість, і ти щодня лупцюватимеш мене, як циганку з передмістя Тріана. Правильно й вчинила. Тепер ти знатимеш своє місце.

Якось напровесні, надвечір, вони поверталися вдвох з маркізових випасів, де випробовували молодих битків. Скотовласник з групою верхівців їхав дорогою, а донья Соль, у супроводі матадора, пустила коня навпростець через луки. Копита грузли в луговому дерні, й амазонці здавалося, ніби вона сама ступає по м’якому трав’яному килимі.

Призахідне сонце вже закочувалося за обрій, зачервонивши зелену рівнину, всипану білими й жовтими цяточками квітів. На цьому обширі, який палахкотів червоним відблиском далекої пожежі, Чорніли довгі, вузенькі тіні коней та вершників із такими велетенськими гаррочами, що гостряки торкалися обрію. Розжареною сталевою стрічкою блищав струмок, майже схований у густій траві.

Донья Соль подивилася на Гальярдо владним поглядом.

— Обійми мене за стан.

Еспада скорився. Тепер їхні коні ступали впритул, а вершники пригорнулись одне до одного. Дама невідривно дивилась, як пливуть по осяяній чарівним світлом траві дві злиті докупи тіні, ледь погойдуючись від неквапної їзди.