— Послухай-но… Як тебе звуть? Ти пробач… стільки щодня людей!..

Гість поблажливо всміхнувся, насилу приховуючи розчарування, — виходить, матадор забув його — і назвав своє ім’я. Гальярдо відразу ж усе пригадав і трохи пом’якшив неприємне враження від своєї забудькуватості, додавши після імені: «багатий шахтовласник із Більбао». Потім рекомендував «знаменитого доктора Руїса», і двоє чоловіків, захоплені спільною пристрастю, стали гомоніти про биків, яких загнали в корралі для сьогоднішньої кориди, немов були знайомі все життя.

— Сідайте отуди, — мовив Гальярдо, показуючи на диван у глибині кімнати. — Там ви зможете спокійно поговорити. Не звертайте на мене уваги — я мушу вбиратися. Зрештою, ми всі тут чоловіки…

Він скинув костюм і залишився в спідній білизні. Сів у крісло, якраз під аркою, що відокремлювала маленький салон від спальні і віддав себе в руки Гарабато. Слуга розкрив саквояж із російської шкіри і витяг звідти щось подібне до жіночого несесера, в якому зберігалися туалетні речі маестро.

Хоча Гальярдо був гладенько поголений, Гарабато знов намилив йому обличчя і став водити бритвою по щоках зі спритністю людини, яка звикла щодня виконувати одну Й ту саму роботу. Потім Гальярдо вмився і знов сів у крісло. Слуга намастив йому волосся брильянтином, побризкав парфумами і начесав пасмами на чоло та скроні: далі заходився коло професійної ознаки — священної колети.

Він шанобливо розчесав довге пасмо, що спадало з потилиці маестро, заплів його в косу й заколов двома шпильками на маківці голови, відклавши остаточне впорядкування колети на потім. Тепер треба було зайнятись ногами. Слуга скинув з тореро панчохи, і той залишився тільки в спідній сорочці та шовкових панталонах.

Атлетичні м’язи Гальярдо випинали під тонкою білизною. На стегні було помітно глибокий шрам — ріг видер там цілий шматок тіла. На смаглявій шкірі рук біліли плями — сліди давніх ран. На темних безволосих грудях схрещувалися два ламані лілові рубці — теж пам’ять про криваві сутички на арені. На литці видніла кругла, ніби видавлена монетою заглибина фіолетового кольору. Від Цього могутнього торсу воїна пахло чистим здоровим тілом і духмяними жіночими парфумами.

Гарабато опустився навколішки біля ніг маестро з цілим оберемком бинтів та вати.

— Справжнісінький античний гладіатор, — мовив доктор Руїс, уриваючи розмову з любителем із Більбао. — Ти схожий на римлянина, Хуане.

— Старію, докторе, — сумовито відповів еспада. — Коли я бився не тільки з биками, а й з голодом, то й без усього цього мав ноги, як залізні, стояв на арені як укопаний.

Гарабато повсовував поміж пальці маестро жмутки вати; потім обклав ступні знизу і зверху цією м’якою прокладкою і став туго обмотувати їх бинтом, як у давнину обмотували мумії. Далі висмикнув із рукава голку з просиленою ниткою й акуратно зшив докупи краї бинтів.

Гальярдо тупнув об підлогу сповитими ступнями. У цій м’якій обгортці вони мов затвердли, і ноги матадора стали ніби ще дужчими й моторнішими. Слуга натягнув на них високі, до середини стегон, панчохи, товсті й еластичні, як гетри, вони були єдиним захистом для ніг під шовком бойового костюма.

— Порозправляй зморшки… Пильнуй, Гарабато, я не люблю, щоб костюм висів на мені мішком.

Матадор звівся на ноги й крутнувся перед дзеркалом, щоб самому подивитись на себе, нахилився й провів руками по ногах, розгладжуючи складки. Зверху на білі панчохи Гарабато натягнув ще одні — шовкові, рожеві. Потім Гальярдо сунув ноги в черевики, вибравши з кількох пар, що їх Гарабато виставив на велику валізу, — усі з білими підошвами, нові-новісінькі.

Власне, одягання почалося тільки тепер. Слуга подав тореро коротенькі панталони. Гальярдо встромив ноги в шовкові холоші тютюнового кольору, гаптовані золотом. Товсті шнури із золотими китицями звісилися додолу. Ці шнури туго стягували холоші панталонів під коліньми і викликали штучний приплив крові до ніг. Тореро називали їх «застібами».

Гальярдо напружив м’язи ніг і наказав слузі, щоб той не боявся затягнути шнури якомога тугіше. Ця операція дуже важлива. «Застіби» в матадора мають бути добре затягнуті. Гарабато вправно й швидко обмотав шнури навколо ніг, напустив на них холоші, і довгі шнури перетворилися на коротенькі підвіски.

Маестро одягнув батистову сорочку, яку подав йому слуга, тонку й прозору, мов жіноча білизна, з гофрованою маніжкою. Гарабато застебнув на ній ґудзики, а тоді дбайливо пов’язав довгу краватку, що червоною смугою розділила груди аж до пояса. Тепер лишалося найважливіше — намотати фаху, широку шовкову стрічку завдовжки понад чотири метри, яка, здавалося, заповнила всю кімнату, коли слуга зі звичною спритністю розгорнув її.

Еспада відійшов у протилежний куток, де сиділи його друзі, й закріпив на поясі один кінець фахи.

— Ну, починай. Але будь уважним, — наказав він слузі. — Зроби так, як ти це вмієш робити.

І тореро став неквапно обкручуватись на підборах, в кожним обертом наближаючись до слуги, який тим часом туго натягував фаху, що акуратно намотувалася на стан Гальярдо, надаючи йому довершеної граційності. Легкими і вправними рухами Гарабато раз у раз змінював положення шовкової стрічки. Вона накручувалась на матадора то складаючись удвоє, то розгортаючись, але щоразу прилягала до стану щільно й гладенько, кільця ніби зливалися в один сувій, без жодної зморшки. Гальярдо завжди був дуже уважний до своєї зовнішності, ось і тепер він не раз невдоволено спинявся й розкручувався на два або три оберти назад, щоб виправити якусь похибку.

— Погано лежить, — казав він сердито. — Нехай їй чорт!.. Не лови гав, Гарабато!

Після багатьох зупинок, Гальярдо нарешті добувся кінця своєї подорожі, і вся шовкова стрічка уклалася на його поясі. Спритний слуга позшивав голкою і посколював шпильками окремі одежини, перетворивши їх на одне ціле, на бойовий костюм матадора. Тепер тореро не зміг би вибратися зі свого вбрання без ножиць та чиєїсь допомоги. Аж поки вернеться до готелю, він не зуміє скинути з себе нічого, хіба що йому допоможе в цьому бик на арені, а остаточно його роздягнуть тоді на лікарняній кушетці.

Гальярдо знову сів, і Гарабато заходився біля колети. Він визволив її від шпильок і вплів у неї чорний бант із кокардою — колись, за найдавніших часів тавромахії, сюди вплітали сіточку.

Маестро ліниво потягнувся, ніби прагнучи віддалити ту мить, коли доведеться цілком убратися в бойовий костюм, і попросив Гарабато подати йому сигару, яку залишив на своєму нічному столику. Потім запитав, котра година, перекопаний, що всі годинники поспішають.

— Ще рано… Та й хлопці не приїхали… Не люблю з’являтися до цирку заздалегідь. Яка то нудьга — стовбичити там без діла!..

Службовець готелю повідомив, що екіпаж із квадрильєю вже чекає на вулиці.

Тепер пора. Більше немає приводу відтягувати хвилину від’їзду. Гальярдо вдягнув поверх фахи жилет, прикрашений золотими китицями, а на жилет накинув яскраву куртку, оздоблену осяйним гаптуванням — важку, наче панцир, і сліпучу, як полум’я. Шовк тютюнового кольору виднів тепер лише на внутрішній частині рукавів та двох трикутних вирізах на спині. Майже вся куртка блищала золотими кружальцями та золотими квітами, вінчики яких були з дрібнесеньких самоцвітів. З гаптованих золотом наплічників звисали золоті китиці. Бід найменшого поруху мерехтіли й переливалися густі золоті торочки по краях куртки. З облямованих золотом кишень стриміли ріжки двох шовкових носовичків, таких самих червоних, як фаха й краватка.

— Берет!

Гарабато обережно дістав з овальної скриньки головний убір матадора — чорний ворсистий берет із двома китичками, що звисали вниз, мов позументні вуха. Гальярдо надів його на голову, простеживши, щоб заплетений у колету бант залишився відкритим і звисав на спину, якраз посередині.

— Плащ!

Гарабато зняв зі спинки крісла й подав маестро так званий святковий або парадний шовковий плащ, справжню королівську мантію, того самого кольору, що й костюм, і теж оздоблену золотим гаптуванням. Гальярдо перекинув плащ через плече, подивився на себе в дзеркало й лишився задоволений своїм виглядом. Непогано, зовсім непогано!.. Можна рушати!