Не знатний, не багатий, а ще менше хоробрий, наш Абондіо, мабуть, чи не раніше свого вступу в свідомий вік зауважив, що в цьому суспільстві він подібний до череп'яної посудини, змушеної мандрувати разом із безліччю чавунних горщиків. А тому він досить охоче послухався батьків, які хотіли зробити з нього священика. Правду кажучи, він не дуже розмірковував про обов'язки та благородні цілі того служіння, котрому присвячував себе; роздобути засоби для заможного існування і ввійти в середовище шанованої і впливової верстви суспільства — ось ті дві підстави, котрих, як він гадав, було цілком досить для виправдання такого вибору. Однак усяка суспільна верства лише до певної міри прикриває й застраховує окрему особу, не звільняючи її від необхідності виробити для себе свою власну систему захисту. Постійно сповнений думками про свій спокій, дон Абондіо мало турбувався про переваги над іншими, досягнення яких потребувало великих зусиль або деякого ризику. Його система полягала головним чином у тому, щоб уникати всяких зіткнень, а коли вже їх годі було уникнути, то поступатися. Він дотримувався беззбройного нейтралітету у всіх війнах, що вибухали довкола нього,— від таких буденних на той час чварів між духовенством і світською владою, між військовими й цивільними, між одними вельможами й другими вельможами, аж до сварок між двома селюками, що спалахували через якесь слово й вирішувалися на кулаках або й на ножах. Коли вже крайня необхідність примушувала його зайняти певну позицію між супротивними сторонами, то він ставав на бік дужчого, однак завжди сторожко, намагаючись показати другому, що аніскілечки не бажає бути тому ворогом,— він ніби хотів сказати: «Ну чом же ти не зумів узяти гору, я б тоді став на твій бік». Намагаючись триматися чимдалі від сильних, заплющуючи очі на їхні випадкові, викликані примхою, утиски й покірно зносячи тяжчі й обмірковані заздалегідь, уміючи викликати своїми поклонами й шанобливо-приязним виглядом усмішку на обличчях буркотливіших і сердитіших людей, з якими він стрічався дорогою, цей бідолаха умудрився без великих турбот перейти за шостий десяток.

Проте не можна сказати, що це не зоставило в його душі певної гіркоти. Постійне випробування терпінням, часта необхідність поступатися іншим і мовчки ковтати образи — все це до такої міри дратувало його, що якби він час від часу не давав виходу своїм почуванням, то його здоров'я неодмінно постраждало б. А що, зрештою, на світі, ба навіть зовсім поруч, жили люди, нездатні, як йому було достеменно відомо, кривдити інших, то він міг подеколи зганяти на них довго притлумлюваний поганий настрій, дозволяючи собі деякі дивацтва та покрикуючи на них без жодної на те підстави. Він так само полюбляв суворо засуджувати людей, котрі не вміли стримувати себе, як ото він, але вдавався до цього лише тоді, коли такий осуд не загрожував йому ані найменшими, хай і далекими наслідками. Всякого потерпілого він вважав щонайменше необережним чоловіком, а вбитого — завжди баламутом. Якщо ж хтось, заходившись відстоювати свої права супроти сильного, виходив з бійки з розбитою головою, то дон Абондіо завжди вмів приписати йому якусь провину, що зрештою неважко, адже між правотою й неправотою годі провести настільки чітку межу, щоб перша містилася по один, а друга по другий її бік. Та найдужче він нападав на тих своїх побратимів, які на власний страх і ризик ставали на захист скривдженої людини супроти всесильного утискувача. Він називав таке «купувати собі клопоти за горілку» і «силкуватися випрямити ноги собаці»; він також суворо заявляв, що це — втручання в мирські справи, несумісне з гідністю пасторського служіння. І він громив таких служителів — завжди, між іншим, віч-на-віч або ж у найвужчому колі — з тим більшим запалом, чим більше співрозмовники були відомі своєю нездібністю заперечувати тоді, коли це стосувалося їх особисто. При цьому він послуговувався своїм улюбленим висловом, яким завжди кінчав розмови на цю тему: «У порядної людини, що стежить за собою і знає своє місце, ніколи не буває неприємних сутичок».

Отож хай мої нечисленні читачі уявлять собі, яке враження мала вчинити на бідолаху вищеописана зустріч. Жах перед отими брутальними пиками й грубими словами; погрози від синьйора, котрий славиться тим, що слів на вітер не кидає; налагоджене спокійне життя, яке коштувало йому стількох років зусиль і терпіння, а тепер нараз зруйноване; і, врешті, наступний крок, що його невідь як уникнути,— всі ці думки безладно роїлися в похиленій голові дона Абондіо. «Якби ж то можна було відпровадити Ренцо з богом, рішуче відмовивши йому,— то вже якийсь вихід; тільки ж він зажадає пояснення,— а що ж мені, ради всього святого, відповідати йому? Знову ж таки... він має голову на плечах; поки ніхто не чіпає його, він сумирний, мов ягнятко; проте тільки-но хтось задумає йому перечити — тоді лихо! А тут іще він до нестями вклепався в цю Лючію, закоханий, як... ці шмаркачі знічев'я закохуються, вирішують одружитися і ні про що не думають; їх геть не обходять ті неприємності, на які вони наражають порядного чоловіка. Який же я нещасний! І треба ж було, щоб оці два мерзотники стали на моїй дорозі й узялися за мене! При чому ж тут я? Чи ж це я збираюсь женитися? Чому б їм було не поговорити з...? От бачите — така вже моя доля: розумні думки завжди приходять-мені до голови в свинячий голос. Як же це я відразу не здогадався порадити їм піти зі своїм дорученням до...?»

Але він одразу зметикував: каятися в тому, що не став порадником і співучасником у негідній справі, мабуть, і зовсім погано,— і повернув весь свій гнів проти того, іншого, який позбавив його звичного спокою. Він знав дона Родріго в обличчя і з розмов, але ніколи не мав з ним жодних справ. Тільки в отих рідких випадках, коли дон Абондіо зустрічав цього синьйора на дорозі, його підборіддя само торкалося грудей, а наголовок капелюха — землі. Не раз випадало йому заступатися за добре ймення цього синьйора перед тими, хто пошепки, зітхаючи й зводячи очі до неба, засуджував якийсь вчинок останнього: сотні разів він запевняв, що це цілком достойний дворянин. Але в цю хвилину він подумки обдаровував його такими прозвиськами, яких ніколи не вислуховував із чужих уст, бо відразу уривав співрозмовника несхвальним вигуком. Повний цих тривожних думок, дістався він до дверей свого будинку; аж на край села, квапливо стромив у замок загодя наготованого ключа, відімкнув двері, а зайшовши, старанно зачинив їх за собою і, прагнучи всією душею опинитися в благонадійному товаристві, відразу почав гукати: «Перпетує! Перпетує!» — прямуючи до невеликої вітальні, де завжди вечеряв. Неважко здогадатися, що Перпетуя була служниця дона Абондіо, служниця вірна й незрадлива, яка вміла, залежно від обставин, коли треба, терпіти бурчання й примхи господаря, а коли треба — змушувати його терпіти її власні, щодень частіші, відколи вона перейшла через сорокалітній — «синодальний» — вік[18], зоставшись дівкою тому, що відмовила, як вона запевняла, усім своїм женихам, або, як казали її приятельки, через те, що жоден пес не захотів свататись до неї.

— Іду! — відповіла вона, ставлячи на звичне місце на столі глечичок улюбленого вина дона Абондіо, й неквапно рушила на поклик; та не встигла вона дійти до порога кімнати, як дон Абондіо вже вступив досередини важкою ходою, з похмурим виглядом і засмученим обличчям. Досвідченим оком Перпетуя відразу спостерегла, що сталося щось справді небуденне.

— Боже милостивий! Що з вами, синьйоре хазяїне?

— Нічого, нічогісінько,— відповів дон Абондіо і, важко дихаючи, сів у своє велетенське крісло.

— Як це нічого? І це ви кажете мені? У вас такий жахливий вигляд! Щось сталося — не інакше!

— Ради всього святого! Коли я кажу «нічого», то це або нічого, або ж щось таке, чого я не можу сказати.

— Не можете сказати навіть мені? А хто ж тоді турбуватиметься про ваше здоров'я? Хто вам дасть добру пораду?

— Ой! Та помовчіть-бо! І не несіть сюди нічого, краще налийте мені склянку мого улюбленого вина.