Він з'явився перед доном Абондіо в святковому вбранні: капелюх з різнокольоровими перами, з кишеньки штанів стирчало гарне руків'я кинджала, на обличчі — відбиток урочистості й воднораз хвацькості, властивої в ті часи навіть найсумирнішим людям. Стриманий і загадковий прийом, влаштований йому доном Абондіо, дуже не пасував до веселого й рішучого поводження хлопця.
«Видно, його голова чимось заклопотана»,— подумав Ренцо, а відтак сказав:
— Я прийшов довідатися, синьйоре курато, о котрій годині ви скажете нам з'явитися до церкви.
— А ви про який день говорите?
— Як це про який день? Хіба ви не пам'ятаєте, що вінчання призначено на сьогодні?
— На сьогодні? — перепитав дон Абондіо, ніби почув про це вперше.— Сьогодні, сьогодні... ні, ви вже потерпіть: сьогодні я не можу.
— Сьогодні не можете? Що ж сталося?
— По-перше, я почуваюсь, як ви бачите, не зовсім гаразд.
— Дуже шкода. Але те, що ви маєте зробити, забере зовсім небагато часу та й не вимагатиме великих зусиль...
— Та й потім... потім... потім...
— Що «потім», синьйоре курато?
— Потім... є певні труднощі.
— Труднощі? Що ж це можуть бути за труднощі?
— Залізли б ви в мою шкуру, то знали б, скільки в таких справах трапляється всяких труднощів, скільки нам доводиться звітуватися. А я чоловік надто м'якосердий, я тільки й думаю, як би усунути з дороги перешкоди, як би полегшити все, прислужитися комусь,— ось через це нехтую свої обов'язки, а потім на мене ж таки й сипляться докори, а то ще й гірше...
— Але ж бо, ради всього святого, не мучте мене більше, а скажіть просто і ясно, в чім тут річ!
— Чи ж вам відомо, скільки потрібно виконати формальностей, щоб виконати обряд вінчання за всіма правилами?
— Кому-кому, а мені це вже добре відомо,— відповів Ренцо, починаючи гарячкувати,— адже ви мені останнім часом вже доволі морочили голову. Але хіба досі ще не все закінчено? Хіба не зроблено все, що належало зробити?
— Все, все! Це вам так здається. А в дурнях, даруйте на слові, лишаюся я, бо порушую свої обов'язки, щоб тільки не примушувати страждати когось. Але тепер... досить! Я знаю, що кажу. Ми, бідні курато, опиняємось під молотом на ковадлі. Вам нетерпеливиться,— ну що ж! Я вам співчуваю, бідний молодий чоловіче, — тільки ж наше начальство... та, зрештою, годі про це, адже всього сказати не можна. А перепадає за все знов-таки нам.
— Та роз'ясніть-бо мені до ладу, яку ще там треба виконати формальність, як ви ото кажете, і я її виконаю негайно.
— Ви знаєте, скільки існує безумовних перешкод перед вінчанням?
— А звідки ж мені їх знати, оті ваші перешкоди?
— «Error, conditio, votum, cognatio, crimen, cultus disparitas, vis, ordo, ligamen, honestas, si sis affinis...[21]» — почав був дон Абондіо, перебираючи на пальцях.
— Ви що — знущаєтеся з мене? — урвав його юнак.— Нащо вона мені здалася, оця ваша латина?
— А якщо ви нічого в цьому не тямите, то майте терпець і покладіться на тих, хто добре знає справу.
— Досить, синьйоре курато!
— Тихше, мій любий Ренцо, не гнівайтесь, прошу, я ладен зробити... все, що від мене залежить. Мені дуже хочеться бачити вас задоволеним, і я бажаю вам тільки добра. Ох, як подумати, як вам гарно жилося, чого вам бракувало? І зайшов же вам до голови цей одур — женитися.
— Що це ще за розмови, синьйоре? — урвав його Ренцо, чи то здивований, чи то розгніваний.
— Та ні, це я тільки так. Ви вже потерпіть... це я так тільки... Хотілось би бачити вас задоволеним.
— Одно слово...
— Одно слово, любий мій синку, я тут ні при чому; не я писав закон! І, перше ніж виконати обряд вінчання, ми справді змушені провести деякі розслідування і впевнитися, що перешкод не існує.
— Однак скажіть мені врешті, яка ще з'явилася перешкода?
— Потерпіть трошки, не такі це справи, щоб їх можна було вирішувати так просто. Я сподіваюсь, що й тут нічого не виявиться, але, незважаючи на це, ми все ж зобов'язані провести розшук. Текст ясно й чітко проголошує! «Anteqam matrimonium denunciet...[22]»
— Таж я сказав вам: не потрібна мені ніяка латина!
— Але ж повинен я якось пояснити вам...
— То хіба ви ще не скінчили цих розслідувань?
— Кажу ж вам: я зробив іще не все, що належить...
— Чом же ви не зробили цього вчасно? Навіщо ж було казати мені, буцімто все готово?
— Ну ось, ви мені й дорікаєте за мою надмірну добрість! Я поробив усякі полегшення, щоб чимскоріше прислужитися вам... але, бачите, тут сталося щось таке... та годі, це вже моя справа.
— Що ж мені, по-вашому, робити?
— Потерпіти кілька днів. Любий мій синку, кілька днів — не вічність! Потерпіть уже!
— І скільки ще саме?
«Начебто все ладнається»,— мовив собі по думки дон Абондіо і з незвичною для нього манірністю вирік:
— Що ж, тижнів за два я постараюсь... зроблю, що можу.
— Два тижні! Оце вже й справді новина! Зроблено все за вашим бажанням, ви самі вказали день, цей день настав, і ось ви мені кажете, щоб я чекав іще аж два тижні! Два тижні!..— запально повторив він, підвищуючи голос, і, піднявши руку, потряс кулаком у повітрі; хто знає, якого коника він викинув би по цьому вигуку, якби дон Абондіо не урвав його, квапливо й воднораз обережно схопивши за другу руку.
— Стривайте, стривайте, ради всього святого, не сердьтеся! Я постараюсь, подивлюся, чи не можна буде за тиждень...
— А що я маю сказати Лючії?
— Скажіть їй, що це мій недогляд.
— А що стануть говорити люди?
— А ви кажіть усім, що це я помилився, усе від зайвого поспіху, від щирої моєї добрості; звертайте все на мене. Чого ж вам іще? Отже — за тиждень.
— А потім не з'являться інші перешкоди?
— Ну, коли я вам кажу...
— Гаразд, я згоден зачекати ще тиждень. Але затямте собі: після цього ніякі вмовляння на мене не подіють, А поки що — моє шануваннячко.
І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.
Вийшовши на дорогу і — вперше за весь час — прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше — його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,— усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак спинився у ваганні, чи не вернутися йому, щоб приперти дона Абондіо до стіни й примусити заговорити напрямки, але, звівши очі, побачив Перпетую, яка йшла попереду й звернула в городець за кілька кроків від будинку. Ренцо гукнув до неї, коли вона відчиняла хвіртку. Прискоривши ходу, він наздогнав Перпетую, затримав біля входу і, намірившись вивідати щось певніше, вирішив поговорити з нею.
— Доброго ранку, Перпетує. А я сподівався, що ми сьогодні з вами гарно погуляємо.
— Що вдієш... На все воля божа, бідний мій Ренцо.
— Скажіть мені дещо, коли ваша ласка. Цей непутящий синьйор курато намолов мені такого, чого я так гаразд і не розібрав; тож поясніть мені до пуття, чому він чи то не може, чи то не хоче повінчати нас сьогодні?
— Ой, невже ви вважаєте, що я знаю секрети свого хазяїна?
«Я так і знав, що тут якась таємниця»,— подумав Ренцо. І, щоб витягти її на світ божий, провадив далі:
— Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.
— Кепська річ — народитися бідним, любий мій Ренцо.