Гине Карманьйола. Страждає його друг сенатор Марко, змушений через політику ілюзорного «державного інтересу» відступитися від Карманьйоли. Та є ще одна мовчазна жертва в цій драмі — народ. З лихої волі честолюбних правителів стали ворогами венеціанці й міланці, тобто італійці, що споконвіку воювали між собою. Цей трагічний абсурд італійської історії — не на поверхні драми, але він є внутрішньою основою всіх драматургічних колізій.

Гостру за своїм звучанням драму «Граф Карманьйола» зустріли холодно: журнали відмовлялися її друкувати, в пресі не з'явилося жодного схвального відгуку. Сподобалася вона лише одному поетові — старому Гете (до драми Мандзоні він навіть написав передмову).

В 1822 р. була надрукована ще одна історична драма Мандзоні — «Адельгіз». Значною мірою створена вона під впливом нової історіографічної школи, що виникла в 20-і pp. XIX ст. у Франції і, зокрема, під впливом теорії молодого вченого-історика Огюстена Тьеррі (він належав до кола паризького друга Мандзоні Клода Фор'єля). О. Тьєррі доводив, що феодальний лад у Франції та засновані на ньому консервативна структура управління й система соціального гноблення зумовлені германським завоюванням.

Для Італії ця проблема стояла ще гостріше. Германські племена не раз витоптували Італію,— ця історична ворожнеча була прадавня і невигойна. Роздуми над історією змусили Мандзоні повернутися до VI ст. В 568 р. Італію завоювали лангобарди (від них і походить назва Ломбардія). Панування «північних варварів» — лангобардів, а разом з ними саксів і свевів,— тривало понад два століття: в 773—774 pp. франки на чолі з Карлом Великим розгромили королівство лангобардів. «Визволитель» Карл теж поділив Італію між своїми родичами, між вельможами та монастирями і, зрозуміло, запровадив власну систему управління. А народ залишився, як і був, у рабстві. Глухо й монотонно звучить у кінці третьої дії хор — він співає про те, що під подвійним ярмом ще нижче зігнеться народ, «який позбувся й імені свого...».

З XIX ст. Мандзоні кинув погляд на VI—VIII ст. італійської історії. І що ж змінилося? Нічого: були лангобарди, їм на зміну прийшли «визволителі» франки — від австрійського чобота визволив французький багнет. Варто було лише відхилити жорстоку маску давньої історії, як з-за неї з'явилася зловісна гримаса історії сучасної. Знову ж таки вихід один: свободу Італії не принесуть іноземці — вона мусить вибороти свою незалежність сама.

Драми Мандзоні «Граф Карманьйола» та «Адельгіз» зіграли велику роль і в становленні нового італійського театру, і в розвитку національно-визвольного руху. Політичні й моральні проблеми, які вирішував Мандзоні у своїх історичних драмах були дуже близькі й болючі для його сучасників: трагедії давньої Італії допомагали збагнути, яким повинно бути обличчя нової, відродженої Італії.

Світову славу приніс Мандзоні його роман «Заручені» — перший історичний роман в італійській літературі. Завдяки цьому твору італійський романтизм, не втрачаючи своєї самобутності, перестав бути явищем суто національної культури, а став одним з найвищих досягнень загальноєвропейського романтизму.

Роботу над твором Мандзоні розпочав у 1821 р. Це був тяжкий час. Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820) та П'ємонті (1821), що підняли на боротьбу всю Ломбардію, закінчилися кривавим розгромом. Сталися заворушення в Тоскані, Романьї, Пармі, Модені, спалахнула революція в Туріні. Почалися репресії. Австрійці особливо лютували в Мілані. Були заарештовані друзі Мандзоні — карбонарії Федеріко Конфалоньєрі, Луїджі Порро, П'єтро Марончеллі. Джованні Берше мусив виїхати з Італії. Бунтарський журнал «Кончільяторе», авторами й співробітниками якого були всі ці талановиті італійські романтики, був розгромлений австрійськими властями. Головного редактора журналу — відомого письменника Сільвіо Пелліко — посадили в одиночну камеру фортеці Шпільберг (пізніше він напише відому в усій Європі книгу — трагічний щоденник «Мої тюрми»). Багато в'язнів було засуджено до страти (Федеріко Конфалоньері, Джузеппе Арконаті, Ермес Вісконті, Джордо Паллавічіно), а потім смертний вирок їм замінено на довічне ув'язнення.

Встановили нагляд і за Мандзоні. В австрійських досьє він фігурував серед лібералів, запідозрених в антиурядовій революційній змoвi. Працювати в Мілані Мандзоні вже не міг, отож він виїхав на свою віллу в Брузульйо. Там, на березі озера Комо, й були написані перші сторінки національної епопеї.

Мандзоні з головою поринув у найріднішу свою стихію — історію. Працював натхненно, захоплено,— це був основний твір його життя, в якому він втілив свої думки і про минуле Італії, і про її майбутнє.

Дія роману «Заручені» відбувається в Італії в XVII ст., в Міланському герцогстві, й триває два роки: події починаються 7 листопада 1628 p., а завершуються восени 1630 p.— це був нестерпно тяжкий для Італії період іспанського панування. Іспанія та Франція воювали між собою за велетенські володіння померлого в 1627 р. герцога Віцченцо Гонзага. З 1628 р. до 1631 р. в Італії велася так звана Мантунська війна. Економіка занепала майже повністю, селяни катастрофічно зубожіли. Почалися неврожаї, голод, селянські бунти. В Італію увійшли германські війська: ландскнехти-лютерани палили села й міста, грабували церкви, вбивали людей, а 1630 р. принесли з собою чуму в Ломбардію.

Всі ці події Мандзоні вивчав за історичними хроніками та працями італійських істориків — Джузеппе Ріпамонті, Лудовіко Міраторі, П'єтро Веррі, Мелькіорре Джойа. Але принципове новаторство історичного роману Мандзоні полягав в тому, що крізь нетрі офіційної історіографії письменник зумів розгледіти життя простих людей і вписати їхні долі в історію свого народу. Під рукою Мандзоні ожило минуле його батьківщини, але не палаци феодалів, а нужденні халупи селян, не аристократичні квартали Мілана, а голодна міська біднота, не придворні свята з фейєрверками, а чума з її лазаретами й вимерлими селищами. В італійській літературі цього не бачив до Мандзоні майже ніхто. Як писав критик А. Дзоттолі, Мандзоні відтворив історію тих, хто не мав історії. А все тому, що справжня історія, вважав Мандзоні, — не хроніка подвигів і не виклад яскравих подій та тріумфів, історія — це саме життя. Свідома «дегероїзація» історії дозволила Мандзоні зняти з образу Італії бунтарський ореол, який вона мала в офіціозній літературі, й за хисткими декораціями суспільного благоденства побачити нарешті «великого німого» — народ, змучений і втомлений народ, чиїм трудом і жертвами ця історія творилася.

В романі розповідається про драматичну долю двох закоханих — жителів невеличкого ломбардського села Лекко Лоренцо Трамальїно та Лючії Монделли, яким лише після багатьох випробувань пощастить побратися. Вони долають цілий ряд часом навіть смертельних небезпек та перешкод, які чинить молодим свавільний феодал дон Родріго; побившись об заклад із своїми приятелями — такими ж негідниками, як і сам,— що Лючія дістанеться йому, він не відступав від своєї мети ні на крок.

Ця історія — не випадковість і не виняток, а один з виявів породженої феодалізмом системи насильства, гноблення й переслідування, результат соціальних відносин, які склалися в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку. В такій роздробленій країні, як Італія, котра до того ж іще й перебувала під владою іноземних загарбників — іспанців, будь-який злочин чи примха могутнього феодала, оточеного найманими бандитами — браві, залишався безкарний. А отже, в цьому суспільстві ні закон, ні церква, ні навіть чудо не могли врятувати молодих наївних селян — Ренцо та Лючію, оскільки там і закон стояв на сторожі беззаконня. В романі зіткнулися два світи. Це світ насильства й бездуховності: дон Родріго, його браві, сільський священик — курато дон Абондіо, таємничий деспот — феодал Безіменний, «синьйора» — черниця Гертруда, і беззахисний світ людської доброти й чесності: Ренцо, Лючія, її мати Аньєзе, падре Крістофоро, кардинал Федеріго Борромео. А ще це зіткнення не окремих індивідуальностей чи характерів,— воно глобальніше: це поєдинок деспотичної держави і людини, ідеології насильства і народної моралі.