На відміну від історичних романів того часу, в Мандзоні фактично відсутні яскраві описи життя тодішньої знаті. Структуру роману визначає абсолютно протилежний порівняно з офіційними хроніками підхід до історичного матеріалу. Історія селянських злигоднів, бунтів і заворушень, яка так побіжно фіксувалася в хроніках, виростає у Мандзоні в грандіозні полотна народного життя, а описи замків, фортець і дворів можновладних правителів служать письменнику лише для того, щоб виявити справжні причини нещасть поневоленого народу. В занепаді Італії письменник звинувачує іноземних загарбників і місцевих деспотів, що тримають людей у рабстві, сіють між ними ворожнечу й розв'язують війни, увесь тягар яких лягає на плечі простого люду. Звідси у Мандзоні — нова для італійської літератури гуманістична концепція: кожна людина відповідальна за все, що діється в навколишньому світі, але й суспільство несе моральну відповідальність за долю кожної людини.
Мандзоні було властиве глибоке розуміння діалектики історичного процесу. Крізь страшні картини спустошеної Італії XVII ст., крізь драматичну панораму народного життя в минулому, висвітленому в усій його непривабливій суті, проступають моторошні риси знайомої письменнику історичної реальності — Італії XIX ст., змученої й поневоленої країни. Так конкретно-історичний зміст епохи стає трагічним узагальненням національної історії. XVII століття, настільки рельєфно й реалістично відтворене Мандзоні, потрібне письменникові для того, щоб розімкнути межі століть, пов'язати минуле країни з її теперішнім і проникнути таким чином в динаміку історичного розвитку, передбачити майбутнє, виявити ті сили, які стануть основою цього майбутнього.
Що ж рухає історію вперед і на якому із щаблів суспільної ієрархії бачив Мандзоні народ? «Глас народу — глас божий» — ця глибока ідея древніх кристалізувалася в гаслі італійської революції: «Бог і народ». Автором цього гасла був лідер республікансько-демократичного крила Рісорджіменто Джузеппе Мадзіні, який проголосив його, зрозумівши, що Італія переможе лише тоді, коли на боротьбу за її свободу підніметься увесь народ. А Мандзоні вже давно був у цьому переконаний: ще раніше, у своєму романі, він сказав, що селянство, народ — не лише моральна опора країни, а й основа її історії. Тому він і вірив у його перемогу. Саме в народі, вважав Мандзоні, втілене божественне начало, яке й реалізується в історії. Отже, навіть над нічим не обмеженим насильством тяжіють закони вищої справедливості, котрі рано чи пізно призводять до перемоги добра над злом. Тому народ — хоч би які тяжкі випробування випали на його долю, — безсмертний: такий закон Історії.
В першій редакції роман «Заручені» виходив у світ з 1825-го по 1827 pp. В 1827 р. роман було надруковано повністю, але Мандзоні не вважав його завершеним. Вже давно непокоїла письменника проблема мови — одна з найдраматичніших проблем розвитку італійської нації. Віддавна в кожній з держав, а отже, й географічних областей роз'єднаної Італії народ розмовляв на своєму діалекті, а єдиної, тобто літературної, мови не було. Створив цю мову Данте. Він зробив грандіозний і унікальний в історії європейських мов експеримент: з цілого ряду діалектів, що існували в Італії в XIV ст., він вибрав діалект Флоренції — основного міста Тоскани, міста, яке було центром італійського Відродження,— і поклав цей діалект в основу мови майбутнього. Під рукою Майстра флорентійський діалект перетворився на літературну мову, а написана цим діалектом «Божественна комедія» стала національною Книгою Італії. Оскільки ж великий поет — це завжди насамперед великий історик свого народу, то й проблема мови не замкнулася для Данте в межах літератури: саме Данте вперше в італійській історії поставив питання про об'єднання Італії, а геніальна історична інтуїція дала йому змогу передбачити, що духовною основою єдиної Італії повинна бути єдина літературна мова.
Після епохи Відродження італійська література йшла тим шляхом, який торував їй Данте, однак роз'єднаність країни перешкоджала повній реалізації його ідеї. Поезія, проза, драматургія, що створювалися вже літературною мовою, існували переважно при дворах королів, герцогів та меценатів. Зрозуміло, що аристократична, а часом і академічна літератури були неспроможні й далі долати історичну прірву між народною мовою та літературною, отож ця прірва ставала все глибшою.
Данте дописав останні терцини «Божественної комедії» перед смертю — в 1321 p., а Мандзоні розпочав роботу над романом «Заручені» в 1821 р. Між двома шедеврами італійської літератури промипуло п'ять століть. Мандзоні став духовним спадкоємцем Данте: на іншому історичному етапі він повернувся до проблеми мови саме в тому аспекті, в якому розумів її Данте.
Мандзоні усвідомлював тодішній стан італійської мови. Ще в 1806 р. в листі до К. Фор'єля він назвав італійську літературну мову «мертвою». А 1821 p., звертаючись знову ж таки до К. Фор'єля, писав, що італійському письменникові доводиться вирішувати проблеми, які вже давно розв'язали для себе європейські народи. В той час, як французький письменник для втілення своїх думок шукає найтонші нюанси в історично вже сформованій мові, що нею розмовляє вся Франція, італійський письменник мусить писати мовою, якою мало хто говорить взагалі. Відтак цьому бідному письменникові, веде далі Мандзоні, бракує відчуття спілкування із своїм читачем, бракує певності в тому, що мова, тобто інструмент, яким він оперує, а отже, й втілена у ній відповідна художня реальність близька й зрозуміла його народу.
Свій роман Мандзоні спершу написав ломбардським варіантом літературної мови, пізніше визнав, що ця мова настільки пересипана сумнівними в своїй естетичній вартості діалектними формами, настільки граматично дезорієнтована, що вимагає неодмінної уніфікації,— адже роман повинні читати не лише в Ломбардії, а й в усій Італії. Саме через це Мандзоні вирішив звернутися до першоджерела італійської мови — до флорентійського діалекту, до мови, якою розмовляють у Флоренції, серці італійської культури.
Для цього влітку 1827 р. Мандзоні разом з усією родиною вирушає у свою знамениту подорож на береги річки Арно, в місто Данте і Боккаччо — у Флоренції, «щоб у водах Арно прополоскати свою одежину»,— ці слова, які жартома сказав письменник, стали крилатими.
У Флоренції Мандзоні оточили відомі письменники та вчені: Джакомо Леопарді, Джованні Баттіста Нікколіні, Томмазо Гроссі, Гаетано Каттанео, Луїджі Россарі, швейцарський меценат Джанп'єтро Вьйоссе — засновник відомого журналу «Антологія», що згуртував навколо себе тосканських патріотів. Збираючись у залах, де розмістилася редакція журналу, вони утворили щось на зразок маленької лінгвістичної академії: впродовж кількох тижнів тут працював і Мандзоні, читаючи їм свій роман та розпитуючи своїх колег про вживання тих чи інших слів і граматичних форм у Флоренції. А крім того, ходив по флорентійському базару, цікавлячись у продавців, як зветься якась там рибина чи хліб по-місцевому, розмовляв з простими флорентійцями, дослухаючись до їхньої мови, нотуючи забуті народні афоризми, вивчаючи звільнене від вишуканих декорацій академічної літератури безсмертне звучання народного слова.
На цій основі роман був перероблений докорінно: Мандзоні переписав усі діалоги з урахуванням флорентійської говірки, змінив застарілі граматичні конструкції, вніс зміни і в фонетичну структуру твору, наближаючи його мову до живого, й цілющого першоджерела. Остаточна редакція роману вийшла в Мілані в 1840—1842 pp. Але фактично робота над романом тривала все життя письменника. Не полишав він і теоретичного осмислення мовної проблеми: в 1868 р. написав ґрунтовне дослідження — «Про єдність мови та засоби її поширення», а незадовго до смерті — «Трактат про італійську мову», якого так і не встиг завершити.
Таким чином, переробка роману була науковою працею, яка мала величезне значення для розвитку італійської мови,— і не лише з погляду літератури чи самої мови, а насамперед з погляду політичного й соціального. Річ не в тому, що Мандзоні замінив ломбардизми тосканізмами,— письменник здійснив глибинну демократичну революцію мови; прагнучи наблизити свій роман до читача, він примусив жити й дихати справжню, істинно народну мову в одному з кращих творів італійської літератури. Ця мова була зрозуміла всім соціальним верствам італійського суспільства. Порушивши найсильнішу традицію італійської літератури, осередком якої впродовж кількох століть були герцогські двори, академії та монастирі, він проклав літературі дорогу до широкого, демократичного і соціально різноманітного кола читачів, а отже, й до всього народу. Виховуючи в пригніченому народі гордість за своє минуле, почуття гідності, Мандзоні великою мірою сприяв формуванню національної свідомості, будив італійців на боротьбу за нову Італію. Тому це вже був і роман майбутнього, роман, міцним фундаментом якого стала нова концепція мови, нове світобачення, новий погляд на історію.