Усі заперечливо похитали головами. Ні, іншого пояснення вони не мали. Ніхто нічого не домішував у пляшки. Всі бачили, як Марстон сам налив собі віскі — отже, якщо там була отрута, ніхто, окрім самого Марстона, не міг її домішати. Та все ж… навіщо було Марстонові кінчати життя самогубством?

— Як хочете, але я не вірю в це, докторе, — роздумливо сказав Блор. — Марстон аж ніяк не схожий був на самовбивцю, він не міг порішити себе в такий спосіб.

— Цілком з вами згодний, — відповів Армстронг.

Що ж, більше нічого було казати. Армстронг і Ломбард перенесли Марстонове тіло до його кімнати й накрили простирадлом. Повернувшись до холу, побачили — гості, збившись докупи, перелякано мовчать. І хоч вечір був досить теплий, декого проймав дрож.

— Вже час лягати спати, — вимовила нарешті Емілі Брент.

Її пропозиція виглядала цілком доречною, час уже й справді був пізній — годинник показував за північ… Та гості не квапились розходитися — відчувалося, кожен із них страхається залишитися на самоті.

— Міс Брент має рацію, — підтримав суддя, — усім, нам слід відпочити.

— Але ж я ще не прибрав зі столу у вітальні, — заперечив Роджерс.

— Приберете завтра вранці, — наказав Ломбард.

— Вашій дружині вже краще? — звернувся Армстронг до дворецького.

— Зараз сходжу до неї й подивлюся. — За хвилину Роджерс повернувся. — Вона спить мов дитина.

— От і добре, — мовив лікар, — її не слід турбувати.

— Певна річ, сер. Я приберу зі столу, замкну на ключ усі двері й одразу ж піду спати, — й він вийшов до їдальні.

Гості якось знехотя рушили сходами на другий поверх.

Були б вони в якомусь старовинному будинку з таємничими закутками й рипучою підлогою, в будинку, де пообшивані панелями стіни, цілком імовірно, хоронили забуті потайники, то страх, що пойняв їх, ще можна було б збагнути. Але ж вони перебували на ультрасучасній віллі, де годі було шукати темні закутки чи потайники, а кімнати залиті електричним світлом, і все виблискувало новизною! Ні, заховатися тут неможливо! Будинок був геть-чисто позбавлений атмосфери таємничості. Та попри все це він навіював жах…

Гості побажали один одному добраніч та розійшлися по кімнатах. Кожний, зайшовши до своєї кімнати, майже позасвідомо замкнув двері на ключ.

В охайній спальні роздягався суддя Уоргрейв. Думками повертався до Едварда Сетона. Він добре пам'ятав його. Пам'ятав біляве волосся, блакитні очі, які щиро дивилися в обличчя співрозмовника, — погляд тих щирих блакитних очей справляв непоборне враження на присяжних.

Прокурор Льюеллін був позбавлений почуття міри. Його пишномовна обвинувачувальна промова ледве не загубила справу. Він силкувався довести набагато більше від того, що було потрібно. Метьюз, адвокат, виявився на висоті, він уміло випинав факти, які свідчили на користь обвинуваченого, а на перехресному допиті кмітливо заплутував, а деінде й залякував свідків, майстерно підготувавши виступ свого клієнта.

Сетон на перехресному допиті тримався просто чудово. Незворушним спокоєм він привабив до себе присяжних. Метьюз вважав, що виправдувальний вирок у нього в кишені.

Суддя Уоргрейв не кваплячись завів годинник і поклав його на нічний столик. Він так ясно, в усіх деталях, пам'ятав це судове засідання, мовби воно відбувалося вчора: як він вислухував свідків, робив нотатки, по крихті збираючи свідчення проти обвинуваченого. Цей судовий процес приніс йому величезне, чисто професійне задоволення! Метьюз виголосив блискучу, переконливу промову. Льюеллінові, що виступав за ним, не вдалося послабити добре враження від адвокатової промови. А потому він, Уоргрейв, проголосив свою заключну промову…

Суддя обережно вийняв уставну щелепу й поклав її в склянку з водою. Зморщені щоки запали, і те надало обличчю його хижого вигляду. Примруживши очі, суддя посміхнувся сам до себе. Так, йому таки вдалося розправитися із Сетоном. Проклинаючи свій ревматизм, старий суддя вліз у ліжко й виключив світло.

Унизу, в їдальні, Роджерс спантеличено дивився на фарфорових індійчат.

— От чудасія: можу побитися об заклад, що їх було десять, — очманіло бурмотів він собі під ніс.

Генерал Макартур неспокійно перевертався в ліжку: сон не брав його. У темряві перед ким стояло обличчя Артура Річмонда.

Артур йому подобався, генерал був дуже прихильний до нього — приємно, що цей молодик був до вподоби також і Леслі. Адже їй так важко було догодити. Стількох чудових хлопців вона відхилила, сказавши, що вони «нудотні». Це було як вирок. Але Артур Річмонд не здавався їй нудотним. Вони одразу ж знайшли спільну мову. Могли досхочу балакати про театр, музику, кіно. Вона жартувала з ним, любила злегка й дражнитись. І генерал Макартур був у захопленні — його дружина так по-материнськи ставиться до юнака.

По-материнськи?! Тільки цілковитий ідіот міг не второпати, що Річмонд мав тоді двадцять вісім років, а Леслі — лише двадцять дев'ять. Макартур дуже кохав дружину. Час був безсилий стерти її риси в його уяві: обличчя, що формою нагадувало серце, грайливі темно-сірі очі, каштанове густе кучеряве волосся… Справді, він дуже кохав Леслі й у всьому довіряв їй.

Це трапилося в самий розпал війни, коли він перебував у Франції. Ось тоді-то він про все й дізнався.

Сталося це так, як трапляється в романах: Леслі листувалася з обома і переплутала конверти. Листа до Річмонда вона вклала до конверта з адресою чоловіка. Навіть тепер, коли спливло стільки років, він відчував неабиякий біль. Боже ж мій, як він тоді побивався!

Їхні любовні стосунки почалися давно. Лист не залишав і найменшого сумніву щодо цього. Уїкенди… Остання Річмондова відпустка… Леслі… Леслі й Артур!.. До бісової неньки цього негідника! З його підступними усмішками та улесливою ввічливістю: «Так, мій генерале!» Ошуканець і брехун! Викрадач чужої дружини!

Спроквола, холоднокровно таїв він у собі мрію про помсту. Але нічим не виказав себе й поводився з Річмондом, як і раніше. Чи вдалося це йому? Напевно. У всякому разі; Річмонд не відчував небезпеки. Спалахи гніву — звична річ на фронті, на це ніхто там не звертає уваги — в усіх нерви добре-таки висотані. Правда, молодий Армітидж, бувало, якось дивно поглядав на нього. Хлопчисько, шмаркач, та в кмітливості йому не відмовиш… Так, Армітидж, напевно, розгадав його в той день.

Він тоді спокійно послав Річмонда на певну смерть. Той лише чудом міг би вціліти. Та чуда не сталося. Тоді це було простіше простого: помилки траплялися раз у раз, офіцерів посилали на смерть без будь-якої потреби. Не від того, щоб згодом хтось не базікнув, мовляв, старий Макартур не дав собі ради, накоїв дурниць і пожертвував кращими своїми людьми… Та тільки й того.

Але ж шмаркача Армітиджа не так легко було обдурити. Він задерикувато дивився у вічі своєму командирові. Що ж, він-таки, мабуть, розумів, що Річмонда навмисно послано на смерть. Коли ж війна скінчилася… Хтозна, ляпав язиком Армітидж чи ні?

Леслі нічого не знала. Вона гірко оплакувала, як він вважав, смерть коханця, та на час повернення чоловіка до Англії біль від утрати вже втих. Макартур ніколи не дозволяв собі найменшого натяку на минуле… Та все ж більше не йняв їй віри… Років же через три-чотири вона померла від запалення легенів. Усе це було дуже давно — п'ятнадцять-шістнадцять років тому.

Він вийшов у відставку й оселився в Девоні. Придбав невеличкий маєток, саме такий, про який мріяв. Місцевість гарна, сусіди приємні. Риболовля, полювання… По неділях церква…

Усі були з ним досить люб'язні. Правда, тільки попервах. А згодом йому почало здаватися, ніби за спиною в себе чує осудливе шушукання. Та й дивилися на нього люди при зустрічах уже якось не так. Начебто вони почули про нього якусь плітку… (Армітидж? Може, це Армітидж розбовкав?)