— Що за чортовиння?
— Що тут скоїлося?
— Боже, що це?
Віра стріпнулася, зробила крок убік, але непритомна впала на підлогу. Над нею нахилилися чоловіки, хтось почав робити їй штучне дихання, але вона все це сприймала у якомусь напівсні.
— Боже ж мій, подивіться тільки-но сюди! — почула вона, розплющуючи очі. Чоловіки, збившись докупи, дивилися вгору — зі стелі звисала довга стрічка морських водоростей, що тьмяно виблискували при світлі свічок. Он що здалося їй у темряві холодною вологою рукою утопленика, котрий прийшов із того світу, щоб її задушити! Віра істерично зареготала.
— Водорості… тільки й усього, що водорості… Он де взявся цей запах… — І вона знову знепритомніла. Її взяли за голову, почали робити штурне дихання.
Здавалося, минула вічність. Хтось підніс склянку до її вуст. Відчула запах бренді. Хотіла було взяти склянку й подякувати, та раптом щось спинило її… Якийсь тривожний сигнал спалахнув у мозку. Вона сіла й відштовхнула склянку.
— Де ви це взяли? — запитала сухо.
Раніш, ніж відповісти, Блор довго дивився їй у вічі.
— Знизу приніс.
— Не питиму, — рішуче відмовилась Віра.
На якусь мить усі сторопіли, потім Ломбард засміявся.
— Браво, Віро! — похвалив дівчину. — Бачу, здоровий глузд не зраджує вас, навіть тоді, коли ви сполохані до півсмерті. Я піду принесу вам непочату пляшку. — Він прудко вийшов.
— Я вже опритомніла, — непевно промовила Віра. — Мені б тільки води.
Армстронг допоміг їй підвестися. Тримаючись за нього, хистко підійшла до ванни. Відвернула кран холодної води й налила собі повну склянку.
Блор докірливо зауважив:
— Але ж моє бренді — що треба!
— Звідкіля ви знаєте? — спитав Армстронг.
— Та я ж нічогісінько не підмішував до нього, — сердито відповів Блор. — Певно, ви саме на це натякаєте.
Армстронг заперечив:
— Я не кажу, що саме ви туди щось підмішали. Це міг зробити і хтось інший, знаючи, що з цієї пляшки питимуть.
Ломбард скоро повернувся.
— Тримайте, дівчино, цього разу все по-чесному. — Ломбард тицьнув нерозкупорену пляшку Вірі під ніс, зняв бляшаний ковпачок, відкоркував пляшку. — Поталанило, що в домі є запас спиртного. Так би мовити, дбайливість А. Н. Оуена.
Віра вся тремтіла. Армстронг потримав склянку, Філіп налив туди бренді.
— Випийте, міс Клейторн, — сказав лікар, — ви щойно перенесли тяжкий шок.
Віра зробила кілька ковтків, на щоках у неї знов заграв рум'янець. Ломбард посміхнувся:
— Це перший злочин, котрий не здійснився за програмою!
— Ви вважаєте, мене хотіли вбити? — прошепотіла Віра.
— Передбачалося, що з переляку ви сконаєте, — відповів Ломбард. — Таке трапляється, хіба не так, докторе?
— Гм-гм, точно тут нічого не можна сказати, — невпевнено відповів Армстронг. — Міс Клейторн молода й здорова дівчина… На серце не хворіє. Але з іншого боку…
Він узяв склянку з бренді, яку приніс Блор, вмочив кінчик пальця й обережно лизнув. Обличчя його залишилось байдужим.
— Звичайний смак, — неохоче визнав він.
Блор попрямував до нього, задихаючись од люті:
— Спробуйте тільки сказати, що я отруйник, вмент розмалюю вашу свинячу пику!
Віра, котрій бренді вернув тонус життя, намагалася відвернути увагу розлючених чоловіків:
— А де суддя?
Троє чоловіків перезирнулися.
— Дивно… — мовив Ломбард. — Я вважав, що він іде слідом за нами.
— І я теж так вважав, — ствердив Блор. — Що ви на це скажете, докторе? Адже ви підіймалися сходами слідом за мною.
— Мені здавалося, він іде позаду… відстав — адже він людина літня.
Вони знову перезирнулися.
— М-да, надто дивно… — мовив Ломбард.
— Ходімо на розшуки, — запропонував Блор і першим пішов до дверей.
Чоловіки рушили слідом, Віра за ними.
Коли спускалися сходами, Армстронг оголосив:
— Певно, він залишився у вітальні…
Минули хол. Армстронг час від часу голосно кликав:
— Уоргрейв! Уоргрейв! Де ви?
Ніякої відповіді. Мертва тиша, яку порушувало лише одноманітне моросіння дощу. Дійшовши до вітальні, Армстронг мов укопаний зупинився на порозі. Інші юрмилися позаду, виглядаючи з-за його плеча. Дехто скрикнув.
Суддя Уоргрейв сидів у глибині кімнати у високому кріслі. Обабіч нього горіли дві свічки. Та найбільше здивувало, налякало їх те, що Уоргрейв був у яскраво-червоній суддівській мантії, в парику…
Доктор Армстронг подав знак не рухатися, а сам, чвалаючи, немов п’яний, підійшов до судді. Схилившись над скам'янілим тілом, він довго вдивлявся в його непорушні риси. Потім різким рухом зірвав парик. Упавши на підлогу, парик оголив високе чоло, посеред якого зяяв невеликий круглий отвір, звідти витікала густа темно-червона цівочка. Доктор Армстронг підняв мляву руку, намацав пульс, потім повернувся до інших і сказав самими губами:
— Суддю застрелено…
— З пістолета — боже мій! — вихопилось у Блора.
Доктор таким же млявим голосом вів далі:
— Смерть настала вмить.
Віра перелякано мовила:
— Так от для чого знадобилася сіра шерсть, яку даремно шукала міс Брент…
— А також червона завіска з ванної кімнати, — додав Блор.
— Он для чого це їм потрібно було… — прошепотіла Віра.
Ломбард неприродно зареготав, продекламувавши:
— Отже, каюк кривавому судді Уоргрейву! Не ухвалюватиме більше смертних вироків! Востаннє головує він у суді! Не відправлятиме більше невинних на шибеницю! Ото посміявся б Едвард Сетон, коли був би тут! Кишки порвав би від реготу!
Ця тирада приголомшила, налякала інших.
— Але ж тільки сьогодні вранці, — перебила його Віра, — ви переконували мене, що він і є вбивця!
Ломбард одразу ж отямився.
— Ваша правда. Мені так здавалося, — промовив тихо. — Я помилився. Ще один із нас виправданий… надто пізно!
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Вони перенесли тіло судді Уоргрейва в його кімнату, поклали на ліжко. Потому повернулись униз, із хвилину постояли в холі, розгублено переглядаючись.
— Що робитимемо? — нерішуче спитав Блор.
— Насамперед слід трохи підкріпитися. Щоб вижити, потрібні сили, — поспіхом зауважив Ломбард.
Вони знову скупчилися на кухні. Відкрили банку з язиком, попоїли й залишились сидіти на своїх місцях.
— Нас лишилося четверо, — оголосив Блор. — Чия черга тепер?
Доктор Армстронг здивовано подивився на нього:
— Ми повинні бути вкрай обережними… — Тут він затнувся, з чого негайно скористався Блор:
— Ви повторюєте слова судді. Той твердив те саме і, як бачите, загинув!
— Не можу уявити, як це сталося, — сказав Армстронг.
Ломбард спересердя вилаявся:
— Як по нотах розіграно! Вбивця приладнав водорості до стелі в кімнаті міс Клейторн, а далі все йшло за заздалегідь розробленим планом. Ми були певні, що міс Клейторн убивають, старий утратив пильність, і вбивця, скориставшись загальною метушнею, порішив його.
— А як ви поясните те, що ніхто з нас не чув пострілу? — спитав Блор.
— Що тут дивного: міс Клейторн волала, вітер завивав, ми щодуху бігли їй на допомогу й теж горлали, хто до чого здатний. Як тут почути постріл? Та більше ми у пастку не потрапимо. Наступного разу йому доведеться вигадати щось складніше.
— Саме так він, певно, і зробить, — багатозначно підтвердив Блор, і чоловіки перезирнулися.
Слово знов узяв Армстронг:
— Нас тут четверо, і ми не знаємо, котрий із нас…
— Я знаю, — самовпевненим тоном обірвав його Блор.
— Я ніколи не мала сумніву… — почала було Віра.
— Я вважаю, мені відомо… — перебив її Армстронг.