Небавом дісталися до повороту. Муфтик зменшив швидкість. Адже повороти завжди небезпечні навіть при повільній їзді, бо ніхто ніколи не знає, що чекає тебе за вигином дороги. Ось так. Нарешті закрут шляху лишився позаду.

І тоді скреготнули гальма.

Муфтик пополотнів. Його руки судомно стиснули кружало керма. Він був вражений силою своєї уяви.

Яка ж бо правдива картина, породжена уявою!

Посеред дороги, за якихось десять кроків попереду, стояв Мохобородько. Стояв, наче живий. Буцімто справжній. Немов справжній колишній Мохобородько, Муфтик непорушно сидів за кермом, не відводячи свого погляду ні на мить од постаті Мохобородька. Точнісінько він! Хто міг би подумати, що сила уяви може мати неймовірну силу! Але це просто надприродна пригода!

Мохобородько радісно всміхався і в той же час якось сумно. Муфтик уже цілком опанував собою від першого переляку й усміхнувся Мохобородькові. В його усмішці були радість і смуток. Він був радий, що може дивитися на свого друга. А зажурений Муфтик був тому, що боявся, якби уявний образ не зник будь-якої миті.

А може, цього разу витанцюється так: він зуміє настільки напружити уяву, що Мохобородько маячитиме в нього перед очима? Чи не змогла б сила думки перетворити видіння в дійсність? Якби зараз Мохобородько підійшов… Підійшов і сів у машину… Заговорив би з ним… Якби він, Муфтик, дуже-дуже цього захотів, чи не стало б це можливе?

Ледве Муфтик так подумав, як Мохобородько попрямував до фургончика.

Муфтикове серце мало не вискакувало від радощів! Таки вплинула сила думки! Ой любий Мохобородьку, ой дорогий друже!

Нарешті Мохобородько опинився біля авто. Він підняв руку. І дверцята фургончика відчинились.

Дверцята відчинились! Муфтика охопило сум’яття. Невже уявний образ здатен одчинити дверцята? Навряд. Уявний образ просто зумів би ввійти крізь зачинені дверцята. Адже вони були навстіж, і Мохобородько прошмигнув у машину.

— Нарешті, нарешті! — вигукнув Мохобородько. — Я уже майже втратив надію.

— Я теж, — зронив Муфтик.

— Тобі сяйнула гарна думка — посигналити, — вів далі Мохобородько. — Інакше навряд чи ми зустрілися б.

Муфтик мовчав. Нарешті він зрозумів, що перед ним стоїть не хто інший, а справжній Мохобородько. Це не був уявний образ, а живий-живісінький Мохобородько. І щоб остаточно переконатися у цьому, Муфтик міцно обійняв свого друга.

— Бідолашний Муфтику, — розчулився Мохобородько, побачивши обшарпану Муфтикову муфту. — Ох і настраждався ти!

— Та вже нічого страшного, — стримано мовив Муфтик. — А де Півчеревичок?

Мохобородько не відповів на це.

— Може, поїдемо далі, — тихо запропонував він.

Але Муфтика охопила тривога.

— Хіба ви з Півчеревичком були не разом? — запитав він. — А що як з ним щось трапилось?

— Спочатку ми були разом, — пробубонів Мохобородько. — А потім…

Він просто не міг казати правду Муфтикові. Адже не міг просто так розповісти, що Півчеревичок почав вважати Муфтика вовчим вихованцем і через це вирішив покинути їх. Це завдало б Муфтикові страшного удару.

— А потім? — збуджено вимагав Муфтик.

— Потім ми розійшлися.

У голосі Мохобородька звучав чужий тон, який насторожив Муфтика. Його занепокоєння не минало, а ще більше зросло.

— Чому ви розійшлися?

— Тому, що… Мохобородько підшукував слова.

— прошу тебе! — вигукнув Муфтик. — Не приховуй від мене нічого! Моє серце віщує зле, і від невідомості просто боже­волію.

— Коли ми розійшлися, принаймні Півчеревичок був при здоров'ї, — Мохобородько намагався вгамувати Муфтика.

— А чому ж ви розійшлися? — повторив Муфтик своє запитання.

Мохобородькові стало не по собі.

— Їдьмо далі, — безпорадно кинув він. — Це мудрована річ, яку я, власне, й сам до пуття не збагну.

Муфтик дав газ, але на його серці, як і раніше, лежав камінь. Як це можливо, що Мохобородько й Півчеревичок полишили одне одного і самі не розуміють цього до пуття? Тут щось темне…

По хвилі Муфтик почав сигналити з фургончика.

— Немає рації тутукати, — сказав Мохобородько. — Я не вірю, що Півчеревичок поблизу.

— Де ж тоді він? — пригнічено запитав Муфтик. — Куди він пішов? Що сталося? Адже я бачу, що ти від мене щось прихо­вуєш!

Мохобородько зітхнув. Нарешті він зрозу­мів, що не може так мучити Муфтика. Певна річ, невідомість справді може пригнічувати більше, ніж найгірша правда.

І він сказав:

— Півчеревичок пішов до моря один. Він полишив нас.

— Як?! — вибухнув Муфтик.

Цієї миті він остаточно втратив рівновагу й через це, випустивши кермо, ще більше дав газу.

— Що ти сказав?! — знову скрикнув він.

І тут сталося страшне.

Неначе божевільний звір, авто на повній швидкості звернуло з дороги. Мотор мало не розсипався. Кущі тріщали. Все навколо двигтіло.

— Прошу вибачити, — мовив тихо Муфтик.

Диво дивне, але саме переляк повернув кумедному чоловічкові душевну рівновагу.

— Прошу вибачити, — повторив Муфтик. — Але те, що ти сказав…

Мохобородько урвав його:

— Не варто пояснювати. Я розумію.

— Треба здати назад, — виснував Муфтик. На щастя, мотор не вийшов з ладу. Муфтик хотів від'їхати назад. Та ба, фургончик і не рухався з місця. Лише колеса заоберталися — і все. Тоді Муфтик спробував їхати вперед. Сталося те саме. Було ясно, що сила мотора не зрушить машину з місця.

— Я піду й підпихну, — запропонував Мохобородько.

Муфтик був стурбований не на жарт.

— Певне, тільки це не допоможе, — кивнув він головою.

Та ледве Мохобородько ковзнув поглядом по дверцятах, збагнув: передні відчинити неможливо! Дверцята затисло між стовбурів.

А втім, слава Богові, був ще один вихід. Мохобородько метнувся до задніх дверцят. Натиснув на ручку. Але й вони не відчиня­лись. Очевидячки, авто, звертаючи з дороги, так струсонуло, що замок дверцят зіпсувався. Мохобородько наліг плечем. Тиснув на дверцята скільки мав сили. Марно.

— Ти спробуй опустити якусь шибку, —порадив Муфтик.

Мохобородько послухався. І знову нічого не вийшло! Річ у тому, що стіни у фургончику біля вікон були вельми нерівні, подекуди наче скарлючені. Ось чому шибки наглухо заклинило.

— Треба розбити вітрове скло, — запропонував Мохобородько.

Муфтик заперечливо поводив головою. — Нічогісінько не вийде. Усі шибки з небиткого скла. Та, на щастя, в мене є гарне свердло, яким ми спокійнесенько висвердлимося з полону жерстяних стін авто.

Муфтик почав негайно нишпорити в інструментальній скриньці, але по хвилі стривожено вигукнув:

— Немає! Зникло!

Невдовзі Мохобородьку пригадалося: за допомогою цього свердла Півчеревичок виготовляв собі панцир. Для захисту від сіроманців…

Муфтикові пригадалося свердло, об яке він боляче перечепився. Ясно. Півчеревичок забув свердло долі, ось таке просте пояснення. І тоді Муфтиків погляд упав туди, де звично стояв молочний бідон із водою про запас. Зараз посудини не було. З неї Півчеревичок змайстрував собі лати…

— Так що свердла у нас немає, — спохмурнів Муфтик. — І окрім цього, ми не маємо й краплини води.

Тепер обом стало ясно, в якому незавидному становищі вони опинилися. Не зоставалося нічого іншого, як чекати й сподіватися, що якийсь випадковий мандрівник зарадить їхній біді. Час од часу можуть тутукати, це ж бо зараз найдоцільніше.

Муфтик і Мохобородько поглянули одне на одного. Яке лихо! Яке жахливе нещастя!

— У мене в горлі пеком пече, — пожалівся Муфтик. — А води немає ні крапельки.

А Мохобородько сказав:

— Моя борода без води настільки висохла, що стала ламкою, і будь-якої миті обсиплеться долі.

Окрім цього, висушену бороду голодні кумедні чоловічки об’їли настільки, що в ній залишилося всього-на-всього чотири брусничини. Мохобородько зірвав дві ягідки й одну запропонував Муфтикові.

— Залишилося ще дві, — зауважив він. —Кожному по одній.