— Люди! — знову заволав він.

А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі.

— Ти чув? — запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя.

— Начебто чув, — хитнув головою бородань.

Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого.

Коли вовк утік од табору, Півчеревичок наважився вилізти з авто і щодуху метнувся до Мохобородька. Мужня поведінка друга майже перемогла його страх, і тепер до Півчеревичка повернулася мова.

— Отакої! — захоплено вигукнув він. — Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака!

— Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків, — усміхнувся Мохобородько.

— Справді, — просіяв Півчеревичок. — Вогонь — таки могутня річ!

Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон.

— Зараз і Муфтикові було б доречно розкласти противовче багаття, — почав Півчеревичок. — Та, напевне, в його кишені немає сірників. Наш Муфтик занадто цивілізований — навряд чи видобуде вогонь тертям двох сухих паличок.

— Маєш рацію, — зітхнув Мохобородько. — Він-бо роками жив тільки в машині, а це дається взнаки.

— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Цивілізує. Через це йому тепер так важко призвичаїтися до вовків.

Розмова знову велася навколо Муфтика. Ох, дорогенький Муфтику! Ох, любий друже! Коли ти справді ще живий у вовчому полоні, чи можеш і надалі витримати поміж оцих звірів? Чи зможеш витерпіти їхнє суворе життя-буття, ти, який звик до всіляких зручностей? Чи зможеш стерпіти їхні звірині грубощі, ти, який завжди цурався будь-якого насильства?

— Не забуваймо, що Муфтик — поет, — сказав Мохобородько. — І саме поетовій душі насильство завдає найглибші рани. Поетова душа — вельми вразлива.

— Так само, як і в художників, — додав Півчеревичок. — Адже в юності Муфтик хотів учитися на художника. Він мріяв увічнити звірів на полотні, чи не так? Просто жахливо, як звірі «віддячили» йому за такі благородні поривання.

Мохобородько, зачувши це, насупив брови.

— Винуватити звірів не можна, — сказав він. — Це означало б звинувачення природи. Звірі ніколи не бувають несправедливі, вони такі, як їх створила природа.

— Он воно що, — пробубонів Півчеревичок. — Адже фактично я звинувачую тільки одного вовка.

На це Мохобородько відповів:

— Не варто звинувачувати його. Сіроманець чинить так, як йому підказує природа, він-бо не розрізняє, де пролягає межа між добром і злом.

Взагалі Півчеревичок не зовсім погоджувався з Мохобородьком, але все-таки сперечатися не став. Бо добре Мохобородько ставиться до тварин. Добре хоч те, що він не поривається приручати вовків. Та наступні Мохобородькові слова більше припали до серця Півчеревичкові:

— Нам не треба в чомусь дорікати сіроманцям. А втім, це не означає, що ми повинні залишати Муфтика в полоні. Одна річ —розуміння, інша — реальне життя. Я, правда, добре розумію таку звірину, як вовк, одначе заради Муфтика все-таки можу розпочати з сіроманцем боротьбу.

— Чудово! — кивнув Півчеревичок. —Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися.

А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше.

Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи.

— Світає, — сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок.

— Починається новий день, — сказав Мохобородько. — Ох, якби ми знали, що він нам принесе!

Зійшло сонце.

І несподівано звідкілясь здаля почулося жалісливе підвивання. Це не був совиний голос. Це було щось інше.

— Вовки! — тихо зронив Мохобородько. Тієї ж миті Півчеревичок підхопився.

Блискавично зробив кілька стрибків і опинився коло найближчого дерева і, мов обпечений, поліз угору.

— Ти куди? — вигукнув Мохобородько. Півчеревичок, захоплений тим, що ліз по дереву, не прохопився і слівцем. А ледве чутне підвивання повторилося.

Мохобородько напружено вслухався. Безумовно, це вовки. Можливо, вовченята. Саме у вовченят отакі пискляві голоси. Отже, десь там повинно бути їхнє кубло! Напрямок хоч приблизно, а з’ясовано. Що ж робити, щоб не проминути? Адже вовченята цілісінький день не завиватимуть, тож на їхні голоси не підеш. Просуваючись лісом, можна дуже легко збитися на манівці. Ліс, як то кажуть, —великий ошуканець.

Та ледве Мохобородько встиг подумати про це, як Півчеревичок гукнув згори:

— Все ясно! Підвивання долинає від величезної ялини.

І лише зараз Мохобородько збагнув, навіщо Півчеревичок видряпався на дерево. І аніскілечки не від страху перед вовками, як можна було гадати. Його друг захотів пошукати якусь прикмету, за якою можна б визначити напрямок, і тепер ця прикмета була — величезна ялина. Ох, милостивий Боже, якби справді це допомогло і вовче завивання бодай на краплину дозволило друзям наблизитися до Муфтика!

Коли Півчеревичок спустився з дерева, вовчі голоси долинули ще кілька разів і запала тиша.

— Ти молодець, — розчулився Мохобородько. — Завдяки тобі напрямок визначено.

Він підвівся, приніс зі струмка цебро води і залив багаття. Півчеревичок одчинив дверцята авто.

— Ну, Комірчику! — гукнув він собача. —Ходімо шукати Муфтика.

Комірець одразу ж радісно вистрибнув із фургончика і хотів негайно вирушити в дорогу, проте Півчеревичок раптом задумався. Його погляд спинився на півпорожньому молочному бідоні, в якому вони тримали воду.

— Напевне, їжу й воду ми з собою взяти не зможемо? —запитально поглянув Півчеревичок на Мохобородька.

— Звичайно, ні, — відповів Мохобородько. — Ліс нагодує і напоїть нас, адже ліс начебто козубець із наїдками. Спрагу потамуємо з потічка або джерела, а лісові дари удосталь дадуть нам їжу. Ну, а коли прийде чорний день, усе-таки щось матимемо з моєї бороди.

Мохобородько вельми здивувався, коли Півчеревичок витяг із авто молочний бідон і вилив воду. Тоді повернувся до фургончика, попорпався у Муфтиковій скриньці для інструментів і незабаром з’явився з товстим свердлом.

— Мені пригадалося давнє мисливське оповідання, — почав Півчеревичок. — Я почув його ще в дитинстві. Один мисливець, заховавши своє тіло у старовинний панцир, опинився в лісі серед великої вовчої зграї і сам убив ломакою дві дюжини вовків. Щоправда, лісові хижаки люто нападали на нього, одначе їхні ікла тільки ковзали по литих латах.

— Ну то й що? — запитав Мохобородько, на якого оповідка Півчеревичка не справила особливого враження. — Нам од цього ні холодно ні жарко.

А Півчеревичок уже орудував свердлом.

— Я бачу, із цього бідона вийде чудовий панцир, — пояснив він. — Треба лише зробити два отвори для ніг, а збоку — дві дірки для рук. У такому вбранні я буду цілком захищений від сіроманців, а надто коли накриюся ще й покришкою.

Вражений Мохобородько не спромігся на жодне слово. А тим часом свердління посувалося швидко і небавом Півчеревичок проліз у бідон. Коли він просунув руки-ноги в отвори, голова хвацько визирала з посудини, а верхня звужена частина бідона, немов улита, сиділа на плечах.

— Ти — немов черепаха! — засміявся Мохобородько.

Півчеревичок хитнув головою.

— Що правда, то правда, — погодився він. — Окрім цього, я можу по-черепашачому в разі небезпеки втягти під своєрідний панцир-бідон руки, ноги й голову. Ось тоді хай спробує вовчисько мене вполювати!