Півчеревичок кивнув.

— Так-так, — замислено ствердив він. — Коли-не-коли треба бувати серед природи, тому що вона не терпить пустоти.

Муфтик не зрозумів до пуття, що саме хотів сказати Півчеревичок, але під впливом оцих слів його думки раптово переметнулися на інше. Природа не терпить пустоти… Що правда, то правда. Тож, певне, десь і виникла порожнеча, така порожнеча, яку повинен заповнити Мохобородько? Адже він теж — часточка природи. Без сумніву. І тим паче — віддаючи належну шану істині, треба визнати, що Мохобородько — просто неперевершений витвір природи. Зі своєю чудовою бородою він буцімто створений для заповнення пустот. Тільки де ж усе-таки ця порожнеча? А з іншого боку — в свою чергу, в автомашині місце Мохобородька теж порожнє. Коли природа справді не терпить порожнього місця, хто ж тоді замінить Мохобородька?

Муфтик хутенько відкинув цю думку. Мохобородька не можна замінити ніким. Мохобородько — друг. Дружба непорушна. Треба повернути Мохобородька на його колишнє місце, байдуже, яке порожнє місце він зараз заповнює…

— Ходімо! — рішуче підхопився Муфтик.

— Уже? — здивувався Півчеревичок. — Я лише почав насолоджуватися природою.

Одначе Муфтик був непохитний.

—Ніякі насолоди нам не милі, — заявив він. — Мусимо розшукати Мохобородька.

На це Півчеревичок тільки зітхнув, підвівся, і за мить фургончик уже котив до міста.

Цього разу Муфтик їхав досить повільно. І це було цілком розумно, зненацька він став зовсім неуважним і міг би накоїти лиха. І навіть тепер, незважаючи на помірну швидкість, мало не сталася неприємна пригода.

Із-за повороту на шосе вискочило невеличке волохате собача. Воно спокійно встигло б перебігти дорогу, але побачило машину, яка наближалась, і ні з того ні з сього завмерло посеред шляху. Собача зацікавлено дивилося на Муфтика крізь вітрове скло, і його дивне поводження настільки спантеличило Муфтика, що той натис на гальма лише останньої миті.

Автомобіль зупинився.

— Ти диви, яке кудлате! — пробурчав Півчеревичок. — Чи йому життя набридло?

Але з вигляду на це не схоже. Як і раніше, воно приязно дивилося на Муфтика і ще й почало метляти хвостом.

— Здається, хоче запропонувати себе на комір, — вів далі Півчеревичок. — Ти лише поглянь. Його шубка і твоя муфта немов пошиті з одного матеріалу. Ліпшого коміра ти не знайдеш ніде.

Облиш свої дурні жарти, — підвищив голос Муфтик.

Та про себе він мусив зізнатися, що й справді шерсть собачати страшенно схожа з його муфтою: обоє волохаті, обоє однакового жовто-рудого кольору. Через оцю подібність у Муфтика до собачати виникло своєрідне почуття єдності. Та що вдієш. Не можна ж через оцю симпатію вічно залишатись на шосе, милуючись одне одним.

Муфтик обережно включив швидкість, об’їхав песика великим колом і покотив далі.

Та скоро Півчеревичок вигукнув:

— Біжить за нами! Мчить щосили!

Муфтик визирнув у бокове дзеркальце і теж побачив, що волохате собача женеться за фургончиком. Воно щодуху чеберяло коротесенькими лапками, висолопивши рожевого язичка.

— Що ж воно все-таки хоче? — здивувався Муфтик.

Півчеревичок замислився, цього разу замислився по-справжньому.

— Мабуть, воно хоче стати твоїм собачам, — сказав нарешті. — Можливо, лишилося без господаря.

Муфтик мимоволі зменшив швидкість.

— У кожного собаки має бути господар, — продовжив Півчеревичок. — І коли собака знаходить собі справжнього хазяїна, то буде вірним і відданим йому другом на все життя.

Муфтик знову глянув у дзеркальце. Тепер, коли він їхав повільніше, волохате собача наблизилося до машини. Вибиваючись із сил, воно пропонувало йому, Муфтикові, свою дружбу і вірність. Чи міг він одкинути це? Все-таки, напевне, ні. Йому ж бо знайома туга з дружбою і вірністю. Адже він теж був довго самотнім, тож сповна і краще, ніж будь-хто, може зрозуміти й оцінити дружбу і прихильність.

Муфтик натиснув на гальма, і автомобіль несподівано зупинився.

— Ну? — Півчеревичок кинув запитальний погляд на Муфтика.

— Відчини дверцята, — попрохав Муфтик. Півчеревичок одчинив, і відразу ж захекане волохате собача зазирнуло всередину.

Муфтик усміхнувся.

— Стриб сюди, Комірчику! — скомандував він. — Що ти зволікаєш?!

Собача не змусило повторювати запрошення. Воно пружно стрибнуло до фургончика.

— Сприйняло свою кличку, — вдоволено сказав Півчерев ичок.

А Комірець кинувся прямо до Муфтика, забрався йому на коліна й лизнув лице.

— Спокійно, друже! — зупинив його Муфтик і подружньому, але твердо звелів собачаті бути осторонь. — Адже я не можу-керувати машиною, коли ти сидиш у мене на колінах, краще піди та привітай Півчеревичка.

Собача дало Муфтикові спокій, але вітати Півчеревичка не стало. Воно влаштувалося за Муфтиком долі і навіть не кліпнуло на Півчеревичка.

Той не образився.

— Розумний собака, — похвалив Півчеревичок. — Собака, який лащиться до кожного, відверто кажучи, нічого не вартий. У нього повинен бути один господар, справжній собака до першого-ліпшого підлещуватись не стане.

Фургончик в’їжджав до міста. Цього разу «швидка допомога » не пробивала дорогу, Муфтик котив бічними вулицями, де рух був непожвавлений. Та, здається, що в цьому не було ніякої потреби. Дивовижно, проте вони вже не привертали до себе колишньої уваги. Здавалося, у людей раптом з’явились зовсім інші турботи, і до Муфтикового автомобіля вони геть втратили інтерес.

— Куди ми, власне, прямуємо? — запитав Півчеревичок.

— Звичайно, до готелю, — відповів Муфтик. — Ад-ясе нам терміново потрібна ванна, щоб до пуття вимити Комірця.

Собача й справді треба було викупати. Його шерсть Забила пилюга, під черевцем, на лапах налипло грязюки.

Муфтикове серце переповнювала радість: тепер у нього є собака! Тим паче собака, який сам собі обрав господаря, а отже, полюбив його відразу. Чи міг він коли у своєму житті мріяти про таке щастя? Ніколи! А тепер це щастя настало. Доля щедро нагородила його за роки самотини. Спочатку вона подарувала йому друзів, а тепер ось на додачу ще й собаку.

«Треба лиш пильнувати, аби од щастя в мою душу не закралася бундючність, — міркував Муфтик. — Дуже важливо у щасті не забувати про нещасних».

І як тільки він це подумав, пригадався Мохобородько. Замість нього в машині оселився песик, а сам Мохобородько?..

— Півчеревичку! — раптом закричав Муфтик. — Тепер мені ясно, де Мохобородько заритий!

Така заява украй спантеличила Півчеревичка.

— Заритий? — пробурмотів він. — Що ти верзеш? Муфтик збагнув, що від хвилювання він переплутав слова.

— Я хотів сказати, що мені ясно, де собака заритий, — вибачливо всміхнувся він.

Півчеревичок полегшено зітхнув, тоді удав цілковите нерозуміння, поглянув на Комірця і зауважив, що, на його думку, собака теж ще не заритий.

— Облиш свої жарти, — дорікнув на це Муфтик. — Чи пам’ятаєш, як жінка, котра приходила до нас у готель, обмовилася про собачку?

— Звичайно, пам’ятаю, — кивнув Півчеревичок. — Вона й хотіла замість нього взяти собі Мохобородька.

— Отже, — продовжував Муфтик, заздалегідь насолоджуючись враженням, яке справлять його слова на Півчеревичка. — Жінка втратила песика, і в природі утворилася, так би мовити, порожнеча, яку незнайомка вирішила заповнити Мохобородьком. Але через те, що Мохобородько добровільно на це не погодився, жінка вирішила просто викрасти його вночі. І коли в свою чергу в нашому автомобілі з’явилося вільне місце, його заповнив Комірець.

— Ти — геній! — вигукнув він. — Безумовно, та жінка викрала Мохобородька! Мене лиш дивує, як нам ще вранці не спало це на думку.

— Вранці у нас ще не було Комірця, який спрямував би наші роздуми в потрібному напрямку, — сказав Муфтик. — Комірець відкрив нам очі.

Невдовзі Муфтик і Півчеревичок щасливо дісталися до готелю. Ніхто не поривався їх зупинити, хоч довкола було досить велелюдно.

Коли Муфтик поставив машину на подвір’ї, Півчеревичок запевнив: