Одначе, схоже було, що й сорока збагнула ситуацію. Кожен помах крил із загрозливою швидкістю наближав її до гнізда.

— Хто кого? — сердито бурмотів під ніс Півчеревичок, підтягуючись на наступну гілку.

Коліна йому пекло пеком, долоні й ступні геть-чисто в живиці, а їжакуваті гілки без угаву хльоскали по обличчю.

Проте Півчеревичок ні на що не зважав: адже гніздо поруч. Нарешті! Останнє зусилля, і Півчеревичкова настирливість узяла гору — він став на краєчку гнізда. Двома секундами пізніше підлетіла сорока і з оглушливим джерготом закружляла навколо.

— Ох і моторний! — похвалив Мохобородько знизу.

— Ох і чорний! — вигукнув у свою чергу Муфтик, що сидів на гілці ще нижче.

На жаль, Півчеревичок не мав часу радіти своїм успіхам. Він добре розумів, що білобока кружляє навколо гнізда не задля годиться, а вичікує зручної миті, щоб кинутися на знавіснілого загарбника.

Півчеревичок швидко оглянув гніздо, щоб знайти замашну палицю чи закарлюку, якими зміг би провчити скрекотуху. І очам не повірив! Це, безперечно, сама доля послала йому цілком справну рогатку!

Півчеревичок блискавично схопив її і озирнувся у пошуках боєприпасів. Чудово: соснове віття аж гнулося од молоденьких зелених шишок.

Півчеревичок вибрав невеличку, але важкеньку смолисту шишку й зірвав її. Аби переконатися, що рогатка придатна, він відтягнув гуму — тугенька! Тепер сорока може нападати.

Знизу чулося Мохобородькове й Муфтикове кректання. Лізти їм було важкувато, бо Мохобородькові заважала борода, а Муфтикові — муфта.

— Що нового? — по хвилі гукнув Мохобородько.

— А медаль знайшов? — поцікавився у свою чергу Муфтик.

Але де вже було Півчеревичкові шукати свою медаль: усю увагу він зосередив на сороці, отож запитання друзів зосталися без відповіді. Він випростав ліву руку з рогаткою, а правою відтягнув гумову стрічку й пильнував за білобокою.

Сорока кружляла й кружляла навколо гнізда. І що довше вона літала, то уважнішим ставав Півчеревичок. Адже ясно було, що не може птаха отак літати без кінця. Зрозуміло, що з кожним колом наближалася мить, коли сорока почне атакувати непроханого гостя.

І ось нарешті настала ця мить!

Зненацька білобока стрілою шугонула у височінь, щоб звідти каменем упасти на Півчеревичка. Однак саме тут вона прорахувалася. Адже в дитинстві Півчеревичок влучно збивав із рогатки яблука й груші, цілячись при цьому знизу вгору. Ось і зараз він навів рогатку на сороку, щосили відтягнув гумову стрічку й відпустив шишку.

Жалібний сорочий вереск підтвердив, що шишка влучила в неї.

— Шишка під сосною падає, — сказав Муфтик, який від хвилювання не спромігся на щось доречніше, аби подякувати Півчеревичкові.

Нарешті він дістався гнізда. В цей час на краєчку сорочої оселі з’явилася Мохобородькова борода, а слідом за нею і він сам.

— Чудовий удар, — похвалив Мохобородько. — Любий Півчеревичку, адже ти справжній снайпер!

Здається, і сорока була такої думки, бо вона, скиглячи, полетіла геть од руїн.

— Півчеревичку, ти просто молодець! — сказав Муфтик і поглянув на друга так, немов бачив його вперше у житті. — Але де ти взяв рогатку?

— А, рогатку? — щасливо пробурмотів Півчеревичок. — Тут була…

І лише тепер Півчеревичок міг спокійно роздивитися свою рятівницю. Зроблена вона неабияк. З першої-ліпшої ялівцевої карлючки не поцілиш птаха на льоту, хай ти навіть чудовий стрілець. Рогатка вже не нова. Ініціали вирізані на одній із розгілок, але розібрати їх дуже важко. Та попри це…

— Стривайте, хлопці! — раптом скрикнув Півчеревичок, та так, що супутники аж сполошилися. — Це ж мої ініціали!

Муфтик і Мохобородько схилилися нижче.

— Ось подивіться! — палко продовжував Півчеревичок. — Мої власні ініціали! ПЧ! Я їх сам вирізав! Я знайшов свою рогатку!

— Виходить, це та сама сорока… — похитав головою Муфтик.

— Чи та, чи хтось із її нащадків, — сказав Півчеревичок. — Та яке це має значення. Головне, що тепер у мене і рогатка, і медаль. Оце пощастило!

— Але ж медалі в тебе ще нема, — зауважив Мохобородько. — її треба шукати, як чотирилисту конюшину, образно кажучи.

— Угу, — знітився Півчеревичок. — Справді.

Він якось безпорадно озирнувся і сказав, усміхаючись:

— Тут такий безлад, що хтозна, де її шукати. Одне слово, сороче гніздо.

Півчеревичок казав правду — у гнізді панував справжній розгардіяш. І складене воно грубо й недбало — як кажуть, косо, криво, аби живо.

— Напевне, рогатка слугувала їй будівельним матеріалом, — здогадався Мохобородько. — А медаль, видно, сорока десь заховала.

— Ми повинні неодмінно знайти медаль, — твердо вирішив Муфтик. — Після свого влучного пострілу Півчеревичкові просто негоже ходити без медалі.

І він рішуче заходився нишпорити в сорочому гнізді. Друзі мовчки стали допомагати йому.

Збігав час, і десь близько полудня гніздо білобокої було старанно обстежене — кожна гілочка, до самісінького дна. Проте медалі не знайшли. Було ясно і тихо, припікало сонце. Чоловічки обливалися потом, а настрій їхній геть підупав.

— Сорока загубила медаль, — висловив припущення Муфтик.

— Можливо, — стенув плечима Мохобородько. — Від цієї злодійки можна всього чекати.

А Півчеревичок несподівано сказав:

— Я хочу їсти і спати.

Як тільки він мовив це, всі несподівано відчули страшенний голод і втому.

— Злізаймо вниз, — запропонував Муфтик. — У холодильнику зосталося дещо — можна перекусити…

— А я цього разу прошу дозволу поспати разом із вами в машині, — сказав Мохобородько. — Довкола аж ки-шать пацюки — небезпечно спати просто неба.

— Отже, легко підполуднаемо і трохи подрімаємо, — втомлено усміхнувся Півчеревичок. — А потім гайнемо звідси назовсім. На свою батьківщину я надивився удосталь.

Про медаль він навіть не згадав.

— Ну, почнемо спускатися, — сказав Муфтик. — Принаймні ми зробили все можливе.

Він почав уже вилазити з гнізда, проте мимоволі кинув погляд униз і укляк, здригнувшись.

— Дивіться, — прошепотів він. — Дивіться, що там діється!

Півчеревичок та Мохобородько визирнули з гнізда — і по їхніх спинах пробігли мурахи.

— Який жах, — ледве спромігся Мохобородько.

— А де ми тепер їстимемо і спатимемо? — пригнічено спитав Півчеревичок.

Картина, яку побачили друзі під сосною, була несподівана і жахлива. Пацюки начисто поховали під собою фургончик. Вони розгулювали на дашку машини, шастали під колесами, сиділи навіть на капоті, на тому самому місці, куди Мохобородько прилаштував чорнокорінь. І саме це було найжахливіше — пацюки вже не звертали на рослину ніякісінької уваги. Чорнокорінь зовсім-зовсім не діяв на них!

— Ось тобі й квіточки Cynoglossum officinale, — мовив Муфтик.

— Диво-зброя проти пацюків дає осічку, — піджигнув Півчеревичок. — І ось трійко мандрівників і один отруйний змій чудово провадять час у сосновому верховітті.

Мохобородько, відчуваючи свою провину, сумно зронив:

— Од сонця чорнокорінь прив’яв. На пацюків діє тільки свіжісінький чорнокорінь. А я, захопившись пошуками медалі, забув про це.

— А тепер що робити? — наче вибухнув Півчеревичок. — Отут, на дереві, нам жити, га? Разом із твоїм чарівним змієм, який щомиті може виповзти із кишені.

Безумовно, цей докір дуже образив би Мохобородька, аби саме цієї миті не сталося таке, що змусило його враз забути про все. Саме цієї миті Півчеревичок так розпалився, що почав шалено ворушити пальцями ніг. Стояв же він не на землі, а на краю сорочого гнізда, тому раптом втратив рівновагу й полетів униз…

— Півчеревичку! — заволав Мохобородько.

— Зачекай! — загорлав Муфтик.

Проте Півчеревичок не міг чекати. Боляче зачіпаючись об соснове гілля, він невблаганно падав униз. Це тривало кілька секунд, і за такий короткий час просто неможливо було щось змінити. Швидко засунувши рогатку за пазуху, Півчеревичок намагався вхопитися за товсті гілки, однак йому не поталанило, і тоді він розчепірив поли своєї куртки. Тепер він нагадував велике незграбне пташеня, яке ще не навчилося літати. Головне, що падіння трохи уповільнилося, і Півчеревичок, бебехнувшись на землю, навіть не знепритомнів.