— А може, той пацюк взагалі був винятковим, — роздумував Мохобородько. — Можливо, у пацюків і сороки укладена таємна угода, що сосна — це володіння білобокої.

Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.

— О-ох, — зітхнув Півчеревичок. — Тільки цього добра нам бракувало!

Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіжжя.

— Якщо ми колись порятуємося звідси, — сказав він, — то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.

Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:

— Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!

— Насамперед ми повинні переписати скарб, — запропонував Мохобородько. — Це допоможе нам з’ясувати, що й до чого.

Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку — відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.

Друзі підсіли до купи скарбу.

— Передусім занесемо до списку лопатку для торта, — сказав Півчеревичок.

І робота закипіла:

— Батечку, — похитав головою Півчеревичок. — Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!

— Білобокій злодійці усе це не потрібне, — мовив Мохобородько. — Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.

Муфтик писав далі:

— Тьма-тьменна старовини, — зауважив Мохобородько. — Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поколінь.

— Скоріше всього, — кивнув Півчеревичок. — І господа рів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власникам.

— Звичайно, це буде нелегко, — погодився Муфтик.

Після цього заговорив Мохобородько:

— А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо якомусь музею!

— Друзі мої! — вигукнув Муфтик. — Адже це моя давня мрія — подарувати якомусь музеєві щось вагоме від свого імені!

— І я не проти музею, — погодився Півчеревичок. — Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цукерок.

Але Мохобородько думав по-іншому.

— Музеєві треба передати все разом, — сказав він. — І не історичному, а природничому. В історичному і так по саму зав’язку всілякої старовини. А в природничому був би такий рідкісний і дуже дорогий експонат — речі, викрадені однією сорочою сім’єю.

На цьому й погодилися, і Муфтик став переписувати далі:

— Яке вродливе личко! — вигукнув Муфтик, одкривши медальйон. — Яка чарівна молода жінка!

Він заплющив очі і, захлеснутий хвилею раптових почуттів, заговорив віршами:

Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.

— Гм, — замислено збрижив чоло Мохобородько. — У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.

Проте Півчеревичок сказав:

— Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!

Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.

Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:

— Рокфор! — радісно загорлав Півчеревичок. — Це врятує нас од неминучої голодної смерті!

І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.

— Але не треба його одразу весь з’їдати, — попередив Муфтик. — Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.

— І бодай шматочок слід залишити для музею, — додав Мохобородько. — Інакше наш дарунок не буде повний.

Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під’їли, робота посувалася жвавіше, і надвечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.

Уже три доби сиділи мандрівники у сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.

— Біля наших ніг лежить справжній скарб, — сказав Мохобородько. — Звичайну воду п’ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?

— Нічого, — зітхнув Півчеревичок.

І Муфтик додав:

— Ми сидимо тут, мов… — він підшукував доречне порівняння. — Як оті коти на острові.

— Ох, і не кажи, — раптом заскімлив Півчеревичок. — Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!

— Гадаю, що кошачому племені доводиться не легше, ніж нам, — обізвався Муфтик. — Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.

— Атож, — підтримав друзів Мохобородько. — Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову кошачу ватагу там, на пустельному острові.

— Це була бездушна витівка, — пожалкував Півчеревичок. — А може, нам пощастить виправити помилку…

— Ми повинні виправити її, — вигукнув Муфтик. — Якщо виберемося із полону, то нашим обов’язком стане рятування котів.

— Скріпимо це клятвою! — розпалився Півчеревичок. — Давайте заприсягнемо, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!

Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.

— Надзвичайно слушна думка, — сказав Мохобородько. — Клятва полегшить наші душевні муки і, власне, це єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.

Мандрівнички урочо взялися за руки. їхні обличчя посерйознішали — важко навіть уявити тяжкі кошачі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися — пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі — як тільки порятуються із пацючої облоги — завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.

Нарешті Півчеревичок сказав:

— Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.

— Ні, ні, — покрутив головою Мохобородько. — Живе дерево ножем і торкати не можна.

Але Муфтик підтримав Півчеревичка:

— У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ніякої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати. Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут через багато років знайдуть серед золотих монет наші зотлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.